Молодятам доводиться надавати цілу купу документів, щоб підтвердити справжність шлюбу
Виїжджаючи з Британії працювати до Сінгапуру, я взяла з собою лише рюкзак. Я не збиралася затримуватися надовго – мені потрібно було просто підзаробити грошей, щоб розплатитися з боргами та набратися досвіду і, таким чином, підвищити свої шанси на працевлаштування на батьківщині. Але, як це трапляється, на чужині я зустріла свою другу половинку. Тепер у мене є чоловік, дев'ятирічна дитина, дім і машина, але живу я не в Лондоні, а в Куала-Лумпурі, в Малайзії.
Сьогодні все більше молоді їде за кордон вчитися та працювати, а люди, які до появи інтернету ніколи б і не дізналися про існування один одного, активно знайомляться в мережі. Результатом цього стає зростання кількості шлюбів між людьми різних національностей – предмет для занепокоєння міграційних служб, які створюють обмежувальні та часто непрозорі процедури, що заважають молодятам жити та працювати в одній країні, не кажучи вже про отримання громадянства.
На основі даних, отриманих у 2010 році в 30 країнах, у статистичній службі Євросоюзу (Євростат) підрахували, що кожен 12-й шлюб у Європі укладається між представниками різних національностей. У Швейцарії до цієї категорії потрапляє кожен п'ятий шлюб, у Великобританії – кожен 11-й, а в Румунії таких випадків зовсім мало. В Австралії у 2014 році на змішані шлюби припала майже третина всіх зіграних весіль.
У Сінгапурі 2014 рік виявився рекордним – такої кількості шлюбів у країні не було з 1997 року, при цьому частка союзів між громадянами різних країн зросла з 23% у 2003 році до 37% у 2014-му. А Бюро перепису населення США оголосило, що, за даними 2011 року, у 21% американських сімей хоча б один із подружжя народився за межами країни.
Тернистий шлях до щастя
Сінгапурська журналістка Кірстен Хан познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Калемом Стюартом у Великобританії, де вона навчалася в аспірантурі. Вони побралися у 2014 році неподалік від його рідного міста в Шотландії. Ні родичі, ні друзі навіть не припускали, через які бюрократичні перепони їм доведеться пройти, щоб просто жити разом.
«Дуже багато здається само собою зрозумілим, – розповіла Хан по телефону з Сінгапуру, де вона зараз живе з чоловіком. – Всі твердили: «Ось одружитеся, і все налагодиться!». Ми прийшли в жах, коли зрозуміли, що на нас чекає насправді».
Великобританія як постійне місце проживання відпадала: у 2012 році уряд країни ввів нові правила норми доходів з метою викорінити, як висловилися чиновники, фіктивні шлюби. Згідно з новими вимогами, громадянин Великобританії, який виступає поручителем подружжя, що не є громадянином жодної з країн ЄС, зобов'язаний мати річний дохід у розмірі щонайменше 18 600 фунтів стерлінгів або додаткові заощадження у розмірі 60 000 фунтів стерлінгів за наявності дітей. Ці правила, як стверджують їхні противники, стали причиною того, що безліч сімей може спілкуватися тепер виключно по «Скайпу», а деякі громадяни країни і взагалі опинилися у вигнанні.
Хан і Стюарт вирішили поїхати до Сінгапуру, де подружжю громадян зазвичай видають річну візу з правом на працевлаштування. Молодята сподівалися, що там вони зможуть жити разом, але все виявилося не так просто. «Це так виснажує! – поскаржилася Хан. – Чому я повинна докладати стільки зусиль, щоб мій чоловік міг жити разом зі мною на моїй батьківщині?»
Зміна курсу
Незважаючи на проведення багатьма державами економічної політики, що сприяє глобалізації, в умовах якої неминучі транснаціональні шлюби, молоді пари, такі як Хан і Стюарт, і люди, одружені вже багато років, несподівано стали жертвами посилення міграційних правил. «Держави все частіше роблять акцент на так звану керовану міграцію в спробі отримати максимальну економічну вигоду з цього явища, однак існуючі форми контролю переміщення людей між країнами викликають багато питань», – пише науковий співробітник Бристольського університету (Великобританія) ріна Чарслі. У подружжя іноземців обирають за велінням серця, «а не на основі їхньої кваліфікації з метою усунути дефіцит трудових ресурсів у певній галузі економіки».
Європейські держави встановлюють свої правила. У Нідерландах було введено «екзамен з інтеграції для іноземних громадян», в рамках якого перевіряється знання мови та культури країни. У Великобританії існує аналогічна практика, а в Данії діє правило «спільної прив'язаності»: подружжя зобов'язане довести, що їхня прив'язаність до Данії сильніша, ніж до батьківщини подружжя-іноземця; показниками такої прив'язаності є час, проведений у кожній з країн, та рівень володіння данською мовою.
У США, де міграційна політика є одним з основних пунктів передвиборної агітації, молодятам доводиться надавати цілу купу документів, щоб підтвердити справжність шлюбу та отримати тимчасовий вид на проживання («зелену карту») строком на два роки, після закінчення яких можна подати заяву на отримання постійного виду на проживання.
Вудка і наживка
В іншій країні, на перший погляд, поселитися легко, але на те, щоб оформити своє перебування там на законній та постійній основі як подружжя громадянина цієї держави, можуть піти роки.
У Малайзії, як і в Сінгапурі, подружжю громадян видають річну візу. Через п'ять років можна подати заяву на отримання виду на проживання, який дає право на ведення професійної діяльності лікарям та іншим спеціалістам, а також дозволяє взяти кредит, відкрити власну справу та купити будинок. Однак термін надання виду на проживання жодним чином не регламентується. З 2008 року особам, які проживають у країні за подружньою візою, дозволяється працювати, однак для цього потрібен додатковий дозвіл від міграційної служби та пропозиція від роботодавця.
Біна Рамананд, яка приїхала до Малайзії з Індії в 1992 році, щоб оселитися разом із чоловіком, спочатку змогла залишитися в країні завдяки тому, що знайшла роботу в Куала-Лумпурі, яка давала їй право на отримання візи іноземного спеціаліста. Подружню візу їй видали через кілька років, коли в країні запровадили таку можливість, однак її право на отримання постійного виду на проживання було визнано лише у 2007 році. Це коштувало їй стільки нервів, що вона мало не повернулася назад до Індії.
«Я залишила надію отримати постійний вид на проживання, – каже Рамананд, яка все ж отримала заповітний штамп у 2013 році і тепер очолює Групу підтримки іноземних подружжів у Малайзії. – Я думала, що коли мені його нарешті видадуть, мене вже просто не буде на світі».
В ім'я любові
37-річний спеціаліст з комп'ютерних мереж Роберт Педрен приїхав до Малайзії у 2012 році і вже теж встиг натерпітися лиха з міграційною службою. Він був твердо налаштований зустрітися з Керрі – 41-річною мешканкою Пенангу, яка працювала консультантом з підбору персоналу і підкорила його серце у «Фейсбуці». Керрі збиралася приїхати на його випускний з нагоди закінчення університету у Сан-Дієго (США), але їй відмовили у візі. Після цього він вирішив, що сам полетить до неї в Малайзію, і в підсумку залишився там. У квітні 2014 року, через шість років після знайомства в мережі, закохані одружилися.
«Я знав, що ми створені одне для одного, – каже Педрен. – На цій планеті живе 7 мільярдів людей, а моя друга половинка опинилася за 8800 миль від мене».
Зараз він отримав уже другу довгострокову візу, але досі не може знайти роботу, оскільки багато роботодавців не розуміють, що подружжя громадян можуть працювати легально, і намагаються не наймати їх. Відкриття рахунку в банку, покупка машини та все інше, що Педрен у США сприймав як належне, тут пов'язане з труднощами. Він почав вести блог про свої пригоди, але анітрохи не шкодує про те, що переїхав.
«Якби я міг повернутися у 2012 рік, знаючи все те, що я знаю зараз, я був би готовий знову через це пройти», – запевняє він. Іншим парам він радить ознайомитися з правилами, що діють у тій країні, де вони збираються оселитися, подбати про отримання всіх необхідних документів і не втрачати терпіння. «Для справжнього кохання не існує жодних перешкод», – каже він.
Спеціалістам – зелене світло
Незважаючи на всі бюрократичні перепони, які виникають на шляху іноземних громадян у зв'язку з одруженням, багато країн з великою радістю приймають висококваліфікованих закордонних спеціалістів. «Найрозумніших і найкращих», як висловилася міністр внутрішніх справ Великобританії Тереза Мей у 2010 році, оголошуючи про запровадження більш жорсткої міграційної політики.
Малайзія також починає ширше відчиняти двері перед професіоналами. У 2011 році указом уряду було введено спеціальну візу терміном на 10 років: вона дає можливість тим спеціалістам, які вже пропрацювали в країні три роки як експат з місячним доходом понад 12 000 малайзійських ринггітів, працювати де завгодно (їхнім подружжям також надається така можливість). З моменту введення цю візу отримали 4 тисячі осіб, серед яких були й подружжя-іноземці (у тому числі я).
Подружжям висококваліфікованих малайзійців, які через багато років повертаються з-за кордону в рамках програми залучення спеціалістів, протягом півроку також надається постійний вид на проживання. Близько однієї п'ятої з тих 3700 осіб, які наважилися повернутися на даний момент, перебувають у шлюбі з громадянином іншої країни.
«Як ми бачили в багатьох країнах, імміграційна політика вибудовується відповідно до економічної обстановки, – розповідає Йохан Махмуд Мерикан, координатор програм залучення спеціалістів на посаді керівника державного відомства TalentCorp, який одружений на громадянці Сінгапуру. – За наявності у людей необхідних навичок ми обов'язково надамо сприяння. Подружжям у будь-якому разі пропонуватимуться пільги. Держава визнає статус громадянина іншої країни, який перебуває у шлюбі з громадянином Малайзії».
Прозоріше, будь ласка!
Можна сказати, що в Малайзії напрочуд непрозора процедура отримання виду на проживання. У багатьох інших країнах, навіть там, де потрібно пред'явити величезну кількість документів і скласти іспити з мови та культури, претендентам чітко пояснюють весь процес і повідомляють ймовірний термін оформлення документів.
Незважаючи на запевнення чиновника з Talent Corp щодо того, що подружжям будуть надані пільги, невизначеність, пов'язана з міграційним статусом, у багатьох викликає питання, наскільки вони можуть почуватися на батьківщині як вдома. «А страждають же люди! – нарікає Рамананд. – Страждають і чоловік – громадянин Малайзії, і його діти – вся родина».