Число росіян, які «точно не хочуть» виїжджати за кордон на постійне місце проживання, у 2018 році досягло максимуму за сім років
Як повідомляє RFI, такими є результати останнього опитування «Еміграційні настрої» росіян, які 4 лютого опублікував Аналітичний центр Юрія Левади. Ці настрої прокоментувала RFI Наталія Зоркая, керівник відділу соціально-політичних досліджень «Левада-центру».
– У грудні минулого року на питання про бажання переїхати за кордон 61% респондентів відповів вам – «точно ні». Це на 5% більше, ніж у 2017 році. Починаючи з 2011 року кількість тих, хто так твердо виключав для себе можливість від'їзду, майже ніколи не перевищувала половини. З чим пов'язане таке зростання «тих, хто визначився» з негативною відповіддю в питанні еміграції? Здавалося б, стагнація економіки, падіння доходів, неясність перспектив мали б призводити до зростання «чемоданних настроїв».
– Чемоданні настрої слугують, скоріше, барометром. Наше опитування не говорить про реальну готовність емігрувати, а про коливання настроїв людей, яким не подобається те життя, яке вони ведуть. Будь то столиця, великі міста, периферійні міста та села. Показник небажання нікуди їхати, що підріс (80% – якщо з відповіддю «точно ні» скласти відповідь «скоріше ні»), відповідає частці тих людей, які ведуть «напівкріпосницький» спосіб життя. Адже, за нашими даними, закордонні паспорти є тільки у 20-25% населення. Основна частина людей взагалі живе не дуже мобільно. Крім того, мені здається, що тут зіграло роль те, що останнім часом країна живе у все більшому відчутті ізольованості від решти світу. Це насаджується пропагандою, і почуття ізольованості зростає.
Правда, мобілізаційний підйом підтримки влади, що виник після Криму, падає, і зростає невдоволення повсякденним життям, внутрішнім життям країни. Ситуація в цьому сенсі змінюється. Але еміграційні настрої зазвичай зачіпають найбільш самостійну, активну, молоду, освічену та кваліфіковану частину населення, у якої є ресурси, щоб взагалі замислюватися про еміграцію. З 2014 року в цьому дуже тонкому прошарку йшов справжній «відтік умів». У мене немає під рукою точної статистики, але сотні тисяч точно виїжджали щорічно. Хоча йдеться про дуже тонкий міський «self-made» прошарок, який має можливості та перспективи закріпитися на Заході.
Зростання ж «чемоданних настроїв» завжди перевищує реальну еміграцію: якщо 15% кажуть, що хочуть поїхати, то при відповідях на уточнюючі запитання – «що ви робите для цього і конкретно плануєте», виявляється, що всього якихось 2% цим реально займаються.
Відповіді про готовність до еміграції – це скоріше показник відторгнення політичної, соціальної та економічної реальності та бажання якогось іншого уявного життя, а не реальне бажання або можливість емігрувати.
– Готовність емігрувати найсильніше проявляється у молоді: 41% респондентів віком 18-24 років на питання про бажання переїхати за кордон відповідають «точно так» або «скоріше так». У два рази частіше загального показника по вибірці (17%). Як давно ви фіксуєте такі настрої у молодих росіян?
– У молодих такий показник був і в 2006, і в 2010 році – близько 40%. Правда, там працює та ж схема. Молоді частіше хочуть поїхати повчитися, попрацювати, і в реальності їде все одно дуже мало хто. Серед активної та освіченої міської молоді ці настрої сильніші.
Ми також проводили дослідження, в яких моделювали, як і раніше, не сформований в Росії середній клас – шляхом відбору респондентів з високим душовим доходом, жителів найбільших міст, обмежуючи опитуваних за віком (до 40 років), за освітнім рівнем (одна або дві вищі освіти, науковий ступінь). У цьому середовищі показник (готовності до еміграції – RFI) у найбільших містах досягав 40-45%. Особливо напередодні протестів 2011 року, які в якомусь сенсі і були виплеском еміграційних настроїв.
Основними push-факторами, виштовхуючими факторами (або, навпаки, притягуючими факторами) для еміграції були соціальна або правова захищеність, бажання забезпечити собі, своїм сім'ям і, перш за все, дітям нормальні умови життя. У цього прошарку – «протосереднього» класу, який становить не більше 5-7% населення – більше можливостей поїхати, і з нього, звичайно, йде «вимивання».
У молодих же, які у своєму житті ще перебирають різні плани, ідея від'їзду сильніше виражена вже довгі роки, весь путінський період. Особливо, якщо вони політично активні та опозиційно налаштовані.
– Наскільки сильно зараз впливають на еміграційні настрої відсутність у Росії реального політичного життя в західному його розумінні та правова незахищеність? Ви своїм респондентам ставите уточнюючі питання про готовність-неготовність брати участь у політиці та про те, чи почуваються вони захищеними законом.
– Основна частина населення адаптувалася до державного свавілля та до незахищеності, хоча вона цим і невдоволена. Частка людей, які почуваються під захистом закону, зростає, але все одно становить поки близько 40%. Основна маса людей живе у відчутті незахищеності своїх прав, неможливості будувати довгострокові плани, живе з тривожними очікуваннями гіршого. Але це ті люди, у яких немає можливості кудись поїхати. Вони пристосовуються до реальності, відмовляючись від своїх прав та від якихось дій. Кількість же людей, які готові та хотіли б активніше брати участь у суспільному та політичному житті, не перевищує однієї п'ятої населення. Це і є та активна частина населення – 20%, яка і про еміграцію скоріше може думати.
– У 20% опитаних хтось із рідних або знайомих емігрував за останні 2-3 роки. Наскільки чужий приклад заразливий, і для яких категорій опитаних?
– Ми проводили ціле дослідження про еміграцію. Думаю, що приклади більш заразливі знову-таки для просунутого, більш-менш благополучного міського середовища, яке має високі доходи, високу кваліфікацію, ресурси перенавчання. Воно має за кордоном зв'язки – дружні, родинні і навіть ділові. Але між цим середовищем та рештою населення (тими ж умовними бюджетниками, жителями периферії тощо) існує дуже великий розрив. Це розрив між успішними городянами, які протестували у 2011 році, та основною масою людей, які зараз демонструють невдоволення в локальних протестних акціях, але не можуть об'єднатися, оскільки немає ні справжніх партій, ні серйозних громадських рухів, які б допомагали аполітичній частині населення формулювати свої запити та інтереси і переходити до плану дій.
Тому приклади вже емігрантів, якщо й діють, то в протосередньому класі і, можна сказати, в продемократично та проліберально налаштованому середовищі, яке, за найграничнішими оцінками, не перевищує 30% населення.
– Як росіяни сприймають «тих, хто виїжджає»? Загалом за вашою вибіркою третина ставиться до емігрантів позитивно, більшість (56%) – нейтрально, і лише 14% – негативно. У молоді позитивне ставлення переважає (45%). Чи змінювалося це ставлення за роки опитувань? Радянські штампи про тих, хто поїхав, як «зрадників батьківщини» повністю вижиті?
– Ми, на жаль, такого питання раніше не ставили, треба буде його ще повторити. Але мені здається, що рано ще говорити про вижитість радянських штампів. У тому, що ховається під відповіддю «нейтрально», велику частину становлять витіснені негативні почуття, які люди не хочуть висловлювати відкрито і чітко негативно. У цій нейтральності є і заздрість, і ресентимент, і невдоволення. Така відповідь не означає тільки, що люди вільні чинити, як вони хочуть. Думаю, що ставлення до тих, хто виїжджає, має такі заздрісні, ресентиментні риси. Але це треба ще перевіряти.
Радянські штампи начебто не виходять на поверхню, хоча зараз від депутатів, громадських діячів можна ж чути цю фразу: не подобається тут, збирайте валізи – і до побачення. Це відповідь невдоволеним і тим, хто критикує владу: ну от і їдьте. Тож радянське кліше зберігається.