Як і в будь-якій іншій країні, у Німеччині ставлення до отримувачів соціальної допомоги двояке
Жили-були дві подруги. Жили дружно, просто «не розлий вода». Разом сиділи на соціалі, разом бігали до Червоного Хреста. Приносили додому повні пакети, набиті простроченими продуктами. І життя здавалося прекрасним і дивовижним.
Поки одна з подруг випадково не зустріла свого університетського приятеля. Він приїхав до Німеччини на два роки пізніше, але вже встиг закінчити курси з нової професії (диплом йому не підтвердили) і влаштуватися на роботу. Побачивши свою колишню юнацьку любов, яка радісно тягла безкоштовну їжу з Червоного Хреста, він прийшов у жах. Провів цикл бесід з нашою героїнею, результатом яких стало її працевлаштування. Робота була не легка, але й не важка фізично. Швидше, просто стомлююча. Тому, приходячи додому після 6-годинного робочого дня, вона разом з робочою гордістю відчувала і деяку втому, що цілком закономірно.
Отримавши першу зарплату і побачивши суму, яку вирахували як податки, наша героїня буквально оторопіла. Поділилася своїм сумним відкриттям з більш просунутим у цьому питанні другом. Він популярно пояснив, що такі високі податки тому, що в Німеччині існує стабільна система соціального захисту, серед якої й допомога соціальникам.
«Це що ж, одна четверта моїх кровних піде на те, щоб цих дармоїдів годувати?» — жахнулася вже працююча дама. І назавжди посварилася зі своєю щільно сидячою на соціалі близькою подругою.
А що думають про соціальну допомогу читачі «Русской Германии»?
Марія Ільзен (47 років): «Ми з чоловіком у Німеччині вже 16 років. Приїхали з Саратова. В обох вища освіта.
З першого дня, одразу після закінчення «шпрахов», почали шукати роботу. Я влаштувалася на «пуцалку», чоловіка взяли на будівництво. Робота пекельна — треба було піскоструменем очищати різні залізобетонні конструкції. Але ми не скаржилися. Поступово прийшла мова, з'явилася можливість пройти професійні курси.
Зараз чоловік працює «хаусмайстером», а я — в дитячому садку. Свою роботу вважаємо достатньо престижною і пишаємося нею. А ще пишаємося тим, що ми жодного дня самі собі не дозволили бути на соціалі. Це принизливо, коли нормальних, здорових людей, а не інвалідів або розумово відсталих, з гуманітарних міркувань просто годує держава. Це принизливо, коли соціаламт дає гроші на сезонний одяг або різдвяного гусака. Принаймні, раніше так було. Чомусь багато хто приїжджає сюди вважає нижчим за свою емігрантську гідність шваброю махати. Мовляв, вони в Росії не «на прибиральницю» вчилися. Мені ж подобається, що в Німеччині будь-яка праця більш поважана, ніж статус соціальника.
Але треба дивитися реально — ми всі, і німці, і євреї, приїхали сюди, щоб жити достойно. А щоб жити достойно, треба працювати».
М. Бронштейн (49 років): «Я сама з Молдови. Коли отримала запрошення до Німеччини, то довго роздумувала, ніяк не могла наважитися. Хоч і вдома життя було несолодке. Однокімнатна квартира, що потребує ремонту, майже неоплачувана державна робота… Але все ж наважилася. І ось у Німеччині я живу вже майже 12 років, і всі ці роки чую розмови про соціальників. А що про нас говорити? Скільки корінних німців теж отримують допомогу!
Що ж усі нас дорікають шматком хліба? Хіба на ці гроші можна нормально жити? І так доводиться економити, урізати себе в усьому. Зайвий раз навіть чашку кави або порцію морозива в кафе не можу собі дозволити. А вже в ресторан піти — це ціла подія. Та й то — тільки в китайський.
Рахунків від «Телекома» чекаю з завмиранням серця. Ви думаєте, добре так жити? У постійному страху, що може не вистачити грошей. І не треба мені дорікати цим жебрацьким посібником. Запросила мене Німеччина — нехай годує! Не я ж напрошувалася, самі запросили…»
Арина: «Для нормальної людини опинитися соціальником — це означає опинитися на самому дні суспільства. І неприязне та гидливе ставлення місцевих німців цілком зрозуміле. Достатньо просто піти в арбайтсамт, там повно оголошень, пропозицій.
Адже навіть при високому нинішньому безробітті в країні десятки тисяч вакансій. Так, непрестижних, так, малооплачуваних. Але в очах місцевого німця будь-який роботяга виглядає достойніше, ніж отримувач соціальної допомоги, хай він навіть тричі «колишній російський інтелігент». Чому ж у нас, росіян, на це погляд зовсім інший?!
Робота ще нікого не принижувала, а от бездіяльність реально отупляє. Мій сусід, молодий, здоровий 25-річний хлопець, крім дивана, російського телебачення і пива, нічого не знає. І що найстрашніше — не хоче знати. Час від часу ходить на одноеврову роботу — збирає папірці на вулицях. Потім, лежачи на дивані з незмінним пивом у руках, довго міркує про те, що працювати за такі копійки реально невигідно… Соромно перед німцями за наших співвітчизників».
Олег Вікторович (67 років): «Я вважаю, що якщо така система існує, значить, вона виправдана. Люди, які не можуть працювати, повинні отримувати допомогу, а інакше на що їм жити? Це ж не джунглі, а цивілізована країна, і допомагати ближньому — це нормально.
Ось держава і допомагає, і не треба з цього приводу зуби скалити… Якщо комусь пощастило з роботою, то це чудово, але не можна топтати ногами тих, кому не пощастило. Це свого роду лотерея!»
Тетяна Штерн (Берлін): «Я вважаю, що своїм сидінням на соціалі люди просто виправдовують власне неробство.
Я не вважаю, що соціальникам не треба допомагати. Проблема в тому, що соціальники, здорові, працездатні люди продовжують залишатися соціальниками. Шанс піднятися є у всіх. Чому одні вважають, що їм важливіше піднятися, а іншим головне — не втратити соціал? Півтора роки тому я вирішила отримати статус selbstndig. Відвідувала семінари, складала бізнес-плани. Зараз я вже відкрила своє невелике турагенство. Незважаючи на те, що я отримую дотації від держави, відчуваю себе зовсім іншою людиною. Людиною «при ділі». Правда, нікого зі своїх друзів я своїм прикладом не заразила. Вони ще й підсміюються з мене, що ті гроші, які вони отримують «на халяву», я заробляю своєю працею. І, якщо чесно, це трохи прикро…
Наташа НИКОЛАЕВА. 