Але спадкоємців, яким принагідно повідомляли, що їхній американський дядько був мільярдером і не залишив по собі прямого потомства, уже ніщо не могло збентежити. Всі німецькі Лемке дружно взялися переказувати в Ірландію гроші, сподіваючись незабаром стати багатіями, але душоприказники заокеанського дядечка чомусь не поспішали. Здогадавшись, що їх обвели навколо пальця, найбільш підозрілі з Лемке звернулися до поліції, але грошей уже й слід простиг. Шахраї діяли за класичною схемою, відомою під кодовою назвою «14 тис. кузенів».
Подібна афера регулярно провертається в різних країнах. Історія ж, що дала назву цьому виду шахрайства, сталася досить давно з 14-ма тис. французів, які носять прізвище Малле. Усе почалося з того, що 1961 року жвава пенсіонерка Жизель Юбі, яка видавала себе за вдову еміра Туркестану, запустила новину про якогось Жозефа-П'єра Малле, що поїхав до Америки на початку XIX століття і став мільйонером. Він помер, не залишивши спадкоємців, і тому всі носії прізвища Малле можуть претендувати на заокеанські мільйони. Щоправда, щоб довести свої права, знадобляться час і гроші. Втім, невеликі.
Діяльна бабуся спромоглася створити «синдикат Малле», кожен із членів якого щомісяця переказував їй 10 франків. Незначна сума, але, помножена на 14.817 — саме стільки виявилося «спадкоємців», — вона становила непоганий регулярний куш. До того ж афера тривала понад п'ять років.
Афера по-французьки
Віктор Люстіг у всіх містах зупинявся лише в найкращих готелях. Цього разу він обрав у Парижі «Крійон». Приїжджий з-за океану імпозантний пан проводив час у французькій столиці дуже плідно: відвідував кабаре та ресторани, грав у казино. Невдовзі гроші добігли кінця, і настала пора зайнятися серйознішими справами. Одного ранку, переглядаючи газету, Віктор побачив невелику статтю під назвою «Чи буде продана Ейфелева вежа?». Журналіст розповідав про проблеми паризької мерії, яка не має коштів на ремонт головної пам'ятки Франції. Геніальна ідея у месьє Люстіга народилася одразу.
Через два дні п'ять представників найбільших фірм, які спеціалізуються в паризькому районі на скупці та переробці металобрухту, зібралися зранку в одному з помпезних салонів «Крійона». Увічливі офіціанти обносили гостей коктейлями. Нарешті з'явився Віктор Люстіг із розеткою Почесного легіону в петлиці: «Президент республіки та мер Парижа уповноважили мене звернутися до вас із пропозицією, яка має залишитися суто конфіденційною. Ви всі напевно знаєте про матеріальні проблеми столичної мерії». Коротше, скупникам сировини пояснили, що Ейфелева вежа виставлена на продаж: сім тисяч тонн сталі дістануться тому, хто дасть за цю гору металобрухту найбільшу ціну. Помітивши недовіру в очах жертв, аферист скомандував: «Мерія прислала по вас машину». Біля підніжжя Ейфелевої вежі шахрай показав касирці підроблене посвідчення мерії: «Ці пани зі мною!» Усіх шістьох пропустили до ліфта як особливо почесних гостей.
Через тиждень Віктор Люстіг отримав першу пропозицію: вежу був готовий купити якийсь Пуассон, голова однойменної фірми. Історії невідомо, за скільки він погодився придбати творіння Александра Гюстава Ейфеля, але в цій сумі було багато нулів. Угода відбулася досить швидко. Коли ж з'ясувалося, що Ейфелевій вежі ще стояти й стояти, ловити шахрая було вже пізно. Втім, обманутий бізнесмен так і не наважився подати заяву до суду — боявся стати загальним посміховиськом.
Афера по-британськи
Літак із Канберри щойно приземлився. Джон Голдбрайт стояв у натовпі тих, хто зустрічає, із завмиранням серця чекав на появу Її. Джон дістав фотографію і почав з нетерпінням вдивлятися в обличчя. Звичайно, він упізнає дорогу Джейн, хоча ніколи її не бачив: вони познайомилися листуванням після того, як Джон прочитав у газеті оголошення, що «молода, миловидна леді з Австралії готова пов'язати своє життя зі скромним британським джентльменом». За три місяці вони встигли стати по-справжньому близькими людьми, і не було меж його радості, коли Джейн погодилася приїхати до Лондона. Щоправда, у неї, студентки, не знайшлося для такої далекої подорожі достатньо коштів, але Джон вважав за щастя оплатити переліт першим класом.
Однак пройшли пасажири першого класу, потім — бізнес-класу, економ-класу... А білявої красуні Джейн усе не було. І тут Джон зловив себе на дивній думці: у більшості чоловіків, які залишилися стояти поруч, було щось невловимо схоже на нього. Він вдивився і виявив, що всі вони — і він також — одягнені на один манер: у сірому костюмі та світлій сорочці, із пунцовою гвоздикою в петлиці, до того ж кожен тримав у лівій руці капелюх. Саме так він мав бути одягнений за домовленістю з Джейн...
До поліцейського відділення лондонського аеропорту вони з'явилися всім натовпом: майже сто наречених віртуальної австралійки! Кожен із них познайомився з Джейн так само, як і Джон Голдбрайт. І кожен переслав білявій нареченій за океан кругленьку суму у фунтах стерлінгів, нібито необхідних їй на авіаквиток до Лондона. Усе інше менш цікаве. Зате цікаво інше: Скотленд-Ярду та його австралійським колегам усе-таки вдалося згодом упіймати винуватицю так і не відбулого торжества. А точніше, винуватця. Адже в ролі красуні Джейн виступав чоловік — італійський емігрант, який заробив на матримоніальному свербінні самотніх англійців непогані гроші.
Афера по-бельгійськи
В одній із найпрестижніших ювелірних крамниць Антверпена з'явився літній чоловік з дорогою сигарою: «Моя дружина втомилася від діамантів, і я хотів би подарувати їй прикрасу з перлів». Продавець пожвавішав. І коли на бархотці столика з'явилася чудова, схожа за формою на велику застиглу краплю, рожева перлина, прибулець запитав про ціну. Ювелір назвав величезну цифру. Покупець не лише не скривився, але попросив показати ще одну перлину, точно таку саму: мадам хотіла б мати пару сережок. Продавець запетляв: «Це буде важко зробити. Такі перлини дуже рідкісні». Але клієнт стояв на своєму.
Заплативши готівкою, клієнт пішов, а ювеліри кинулися на пошуки. Призначений вимогливим клієнтом термін невблаганно наближався, а коштовності так і не було. До того ж клієнт неодноразово телефонував і хвилювався.
І ось нарешті в Парижі знайшли майже таку саму. Спеціальним кур'єром перлину надзвичайної краси було вислано до Антверпена. Коли бельгійські ювеліри побачили її, схопилися за серце: вона була схожа на першу як дві краплі води. Щоправда, паризькі скнари запросили за перлину-двійника дві ціни, і тільки готівкою. Але хіба це проблема, коли клієнт готовий на будь-які витрати?.. Однак у призначений строк покупець не з'явився, не приїхав він і потім. Ювелір, відчувши недобре, зателефонував за номером, залишеним клієнтом. У трубці почувся глухий чоловічий голос: «Перлина? Для дружини? Ви знущаєтеся з мене...» Старий власник ювелірної фірми з Антверпена, здавалося б, перебачив усе, але до цього дня ніхто ще не продавав йому за подвійною ціною його ж власну перлину.
Афера по-французьки-2
Дзвінок прозвучав різко і начальницьки: «Алло, ювелірна фірма «Дельмо»? З вами говорять з Єлисейського палацу, особистий секретар президента республіки Дюмулен дез Егре. Я дзвоню від імені президента, який хотів би зробити подарунок до Різдва жіночій половині його сім'ї... Чи не могли б ви надіслати до резиденції президента зразки - скажімо, останні моделі вашої колекції. Які? Діамантові браслети, кольє, кулони, брошки... Звичайно, все буде в повному порядку. Вам тільки потрібно передати колекцію черговому по Єлисейському палацу. Ось і чудово! Чекаємо вас о 16:00, а о 18:00 зразки будуть вам повернуті».
Необхідна колекція тут же була сформована і відправлена до Єлисейського палацу. Там республіканські гвардійці з охорони здивувалися, але про всяк випадок, до з'ясування обставин, прийняли підвіски та намиста й залишили їх у себе. Не минуло й півгодини, як біля воріт президентської резиденції з'явилася дорога машина з шофером у лівреї, з якої вийшов благообразний товстун у капелюсі та лайкових рукавичках: «Я - Луї-Арман Дельмо, власник ювелірного магазину «Дельмо». Ось, будь ласка, мої документи...» Ювелір пояснив, що його прикажчик, який прийняв замовлення від секретаря президента, поклав у коробочки зовсім не ті прикраси, про які говорив помічник пана президента. Помилку буде негайно виправлено. У зв'язку з цим месьє Дельмо хотів би забрати колекцію і замість неї особисто привезти нову... Чому б і ні? І гвардійці віддали все, що було. Маленький чоловічок наказав шоферу перенести коробки в машину й поїхав по вулиці Фобур Сент-Оноре в бік Вандомської площі.
Щоправда, проїхав він лише сто метрів. На першому ж перехресті розкішна машина була зупинена поліцією. Найрідкісніший випадок: шахрай сам себе перехитрив! Якби зловмисник замовив у «Дельмо» лише кілька коштовностей, підозр не виникло б. Але чим довшим ставав список виробів, які замовляли нібито з Єлисейського палацу, тим підозрілішим усе це здавалося керуючому магазином, який приймав замовлення. Скінчилося тим, що ювеліри зателефонували в апарат президента республіки й перевірили достовірність дзвінка. Справу передали до служби охорони, все інше виявилося питанням техніки. Коробочки ж, віддані гвардійцями псевдоювеліру, були порожніми.
Афера по-італійськи
Синьйора Фальцетті нарешті зважилася: дала оголошення про продаж старовинного комода флорентійської роботи. Річ була, звісно, красива, але тепер комод зовсім не виглядав на тлі інших меблів. За три дні в домі Фальцетті пролунав дзвінок. Приємний чоловічий голос запитав, коли можна буде подивитися комод. Домовившись про день і годину зустрічі, незнайомець запитав, чи може він прийти не один, а зі своїм оцінювачем-мистецтвознавцем. Відповідь була ствердною. Невдовзі два синьйори прискіпливо оглядали комод. А потім попросили два дні на роздуми.
За дві години пролунав новий телефонний дзвінок. Це був торговець чоловічим одягом із центральної міланської вулиці. Плутаючись у словах, він повідомив, що щойно в його магазині побували двоє елегантних чоловіків, які намагалися розплатитися за товари кредитною карткою, оформленою на ім'я Фальцетті, і попросив синьйору перевірити, чи не вкрадено її кредитну картку. Розгублена дама ахнула й полізла в сумочку, де картки, звісно ж, не було. Любителі старовинних меблів насправді виявилися спритними злодіями. «Не знаю, як вас дякувати! - зворушилася синьйора. - Буду тепер терміново телефонувати до банківського центру блокування вкрадених карток». «Обов'язково! - підтримав її чесний комерсант. - До речі, у мене якраз під рукою номер цього центру. Записуйте...»
Трубку зняла діловита сувора жінка: «Служба банківських карток слухає». Синьйора Фальцетті, анітрохи не стурбована шумом автомобільних клаксонів, що лунали на протилежному кінці дроту, сказала, що хоче заявити про зникнення картки та призупинити всі операції з нею. Поцікавившись номером картки та банком, що випустив її, «чергова» записала також адресу потерпілої, її прізвище і між іншим запитала: «А який ваш пін-код? Його теж потрібно повідомити для повного блокування картки». Конфіденційний номер синьйора знала напам'ять, дотримуючись заходів обережності, ніде його не записувала, тому легко продиктувала по пам'яті. Коли ж через тиждень отримала виписку зі свого банківського рахунку, очам не повірила. За кілька останніх днів з її банківського рахунку через банкомати було знято вагому суму. У банку її запевнили, що ні про яке блокування операцій їм заявлено не було... У поліції без особливого подиву вислухали її історію, потім запитали номер телефону повідомленого торговцем «центру блокування вкрадених карток» і без зусиль вирахували, що він встановлений у найближчій до будинку синьйори телефонній будці...