«Найдавніша професія»
Гість на поріг - щастя в дім. Подібні прислів'я побутують не тільки у нас. Традиції гостинності так само давні, як сама людська цивілізація, вони від віку існували у всіх народів. Гостем вважався не лише родич або знайомий, який забіг «на вогник», але й будь-який мандрівник і подорожній, який шукає притулку. Відомо, що ще у Вавилоні існували таверни та заїжджі двори, про них згадується в законах Хаммурапі. Античні «готелі» досягли особливого розквіту за часів Римської імперії, коли в них зупинялися подорожні, чиновники, кур'єри та державні службовці. А уявіть собі, що діялося на дорогах середньовічної Європи! Здається, все її населення тільки й займалося тим, що переміщалося з місця на місце: мандрівні лицарі та підмайстри, паломники та проповідники, школярі та селяни, які їхали на ярмарки, жонглери та музиканти, просто гультяї... Та й гроза тогочасного люду - розбійники - зі зрозумілих причин не сиділи на місці. Пересувалися повільно, пішки або верхи, шлях з міста в місто міг розтягнутися на багато днів, і всім - якщо не людям, то коням вже напевно - був потрібний перепочинок. Тож утримання заїжджих дворів поступово стало процвітаючим бізнесом. Нерозпещені комфортом і втомлені в дорозі подорожні раділи й найскромнішим умовам проживання - аби дах над головою та тепле місце біля вогнища. Але господарі, щоб привабити постояльців, постійно підвищували рівень обслуговування, він ставав усе кращим.
Почали з'являтися гільдії господарів готелів, встановлюватися правила як для власників, так і для постояльців. Шинкарю з родиною вже не вистачало робочих рук, щоб обслужити гостей, доводилося наймати працівників і помічників. В Америці XVIII - початку XIX століття заїжджі двори до всього іншого стали улюбленим місцем відпочинку городян, своєрідними клубами. Власники готелів були людьми заможними та поважними. Цікаво, що і Джордж Вашингтон, і Авраам Лінкольн утримували таверни, до того як стали американськими президентами, які увійшли в історію.
У Новому Світі вперше з'явилися великі готелі. Перший у світі хмарочос (цілих шість поверхів!) був збудований у США саме як готель. Як стверджує історик гостинності Дж.Р.Уокер, до середини XIX століття більшість американських готелів «були архітектурними шедеврами - з просторим вестибюлем, з бальною залою, з дивами сантехніки, а в деяких випадках і з такими нечуваними в Європі того часу зручностями, як ліфт». Але й у Європі простенькі шинки поступово змінювалися комфортабельними багатомісними розкішними готелями, які могли задовольнити зростаючі потреби подорожніх.
Зрозуміло, що для утримання таких «палаців» вимагався цілий штат співробітників, не тільки прибиральників і пральок, але й кваліфікованих службовців, менеджерів, керуючих. Звідки вони бралися? Та все з тих же працівників і помічників, які, пройшовши кілька щаблів службової драбини, оволодівали необхідними знаннями та навичками. Так навчався великий швейцарський готельєр Цезар Рітц, ім'я якого сьогодні асоціюється з розкішшю та гламуром і який починав свою кар'єру хлопчиком на побігеньках у паризькому готелі Voisin.
А перша у світі спеціалізована школа готельного господарства з'явилася в 1893 році у Швейцарії, країні, яка здавна славилася традиціями прийому гостей. Це Лозаннська школа готельного менеджменту, яка існує й донині і вважається однією з найпрестижніших у Європі.
Гостинність як точна наука