Починаючи від римлян, вікінгів і норманів і закінчуючи останньою імміграційною хвилею з країн Східної Європи, до Британії в усі періоди її історії завжди текла невичерпна людська ріка. Чому ж імміграція стала одним із наріжних каменів у суперечках з Європою, не кажучи вже про те, що на ній зламали зуби і зламали кар'єру кілька поколінь політиків?
20 квітня 1968 року член британського парламенту від Консервативної партії Енох Пауелл виголосив промову, яку досі беруть на озброєння як ультраправі, так і ультраліві, тому що проблема «чужинців» продовжує хвилювати людей, які дотримуються прямо протилежних політичних поглядів.
«Ми просто з глузду з'їхали, найнатуральнішим чином з глузду з'їхали цілим народом, якщо дозволяємо щороку вливатися в наші лави 50 тисячам утриманців. Ніби ми всі дружно займаємося тим, що підкладаємо дрова в поховальне багаття нашої нації», – заявив Пауелл майже 50 років тому.
«Масова імміграція зробила нашу країну абсолютно невпізнанною. Багато британців не хочуть, щоб у такому вигляді вона дісталася нашим дітям і онукам», – сказав минулого року лідер Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP) Найджел Фарадж.
Різниця між Пауеллом і Фараджем полягає лише в тому, що якщо наприкінці 1960-х Британія могла самостійно приймати рішення про контроль над імміграцією, то в середині 2010-х це право вона значною мірою поступилася Брюсселю.
Після того як усі політичні партії країни зрозуміли, що ігнорувати питання про імміграцію більше не вдасться, перед ними постала практично нерозв'язна проблема: як обіцяти народу те, що вони не в змозі проконтролювати? Деякі з них дійшли висновку, що ліками від цього головного болю може бути тільки «гільйотина» – вихід з ЄС.
У 2014 році чиста імміграція до Британії досягла 318 тисяч осіб. З ЄС прибули 178 тисяч, з них понад 82 тисячі з країн «нової Європи», які здебільшого не є кваліфікованою робочою силою і, на думку багатьох обивателів, лягають непосильним тягарем на системи освіти, охорони здоров'я та соціального страхування. Противники принципу ЄС, який дає його громадянам право жити і працювати в будь-якій країні, стверджують, що це правило з'явилося, коли Євросоюз був набагато меншим, а ВВП країн, що входять до нього, не так сильно відрізнялися один від одного.
Неурядова громадська організація MigrationWatch UK вважає, що нерівність у доходах між країнами Євросоюзу створює спонукальну причину, через яку жителі бідніших країн прагнуть переїхати до Британії (наприклад, ВВП Британії в п'ять разів більший за ВВП Болгарії) – причину, яка не існувала під час укладення Римського договору та встановлення права на вільне пересування робочої сили в далеких 1950-х.
Редактор відділу політики консервативної британської газети Daily Telegraph Філіп Джонстон ще чотири роки тому зазначив, що зараз вперше в історії Британських островів з часів Вільгельма Завойовника (1066 р.) основний приріст населення йде за рахунок імміграції. Ситуація при цьому зовсім не така катастрофічна, як може здатися, враховуючи, що іммігранти (такими вважаються люди, народжені за кордоном, чиї батьки при цьому не були британськими громадянами) становлять лише близько 13% населення країни.
Імміграційний закон від 1971 року створив ілюзію консенсусу між Вестмінстером і частиною суспільства, налаштованою проти іммігрантів, скасувавши автоматичне право жителів країн Британської співдружності жити і працювати у Сполученому Королівстві. Виняток робився для тих, хто міг довести, що їхні прямі предки були британськими громадянами.
Відволічемося на хвилину від гуманізму чи реакційності цього законодавства. Давайте виходити виключно з того, наскільки воно виправдало свою мету: скоротити масову імміграцію до Британії. Відповідь цілком однозначна: аж до середини 90-х імміграція перестала бути найгострішим питанням внутрішньої політики, тримаючись на скромному рівні в 50 тисяч осіб на рік. У передвиборчому маніфесті Консервативної партії 1987 року говорилося, що «імміграція зараз перебуває на найнижчому рівні з 1962 року. Жорсткі, але справедливі імміграційні правила є життєво важливими для гармонійних відносин між етнічними групами всередині країни».
У 2005 році слова передвиборчого маніфесту консерваторів були вже зовсім іншими: «Ми повинні домогтися ефективного контролю над імміграцією в інтересах усіх британців, як старих, так і нових. Ми втратили контроль над нашими кордонами і повинні його відновити».
Було б абсолютно неправильним звинувачувати у всіх імміграційних проблемах лейбористів та їхніх останніх лідерів – Тоні Блера і Гордона Брауна. Однак, як зазначив політичний оглядач Бі-бі-сі Нік Робінсон: «Причиною багатьох імміграційних проблем стало одне єдине рішення, ухвалене практично без громадського обговорення на Даунінг-стріт, 10, і, як здається, без ретельного обдумування. І, тим не менш, через 50 або 100 років історики з повною підставою зможуть сказати, що воно було одним із найзначніших з часів Другої світової війни. Воно ґрунтувалося на добрих намірах, хибних припущеннях і дуже-дуже помилкових прогнозах».
Все почалося з падіння Берлінської стіни та стрімкого і масштабного розширення Євросоюзу. Тодішній уряд консерваторів вітав перспективу розширення ЄС. Є думка, що не останню роль тут відіграло бажання послабити диктат Брюсселя за рахунок припливу свіжої крові. Секретар кабінету Джона Мейджора Гас О'Доннел згадував, що тодішній прем'єр говорив про те, що хотів би бачити «ширшу Європу, а не глибшу (інтегровану) Європу».
Однак жодних обговорень щодо того, який вплив може мати одноразовий приплив такої великої кількості людей, так і не відбулося. Той, хто змінив Мейджора на посаді прем'єра, лейборист Тоні Блер також дуже активно ратував за розширення ЄС. Його бажання здійснилося у 2004 році. У своєму прагненні привітати нових товаришів по європейському клубу Британія пішла набагато далі, ніж Німеччина, Франція чи Італія. Кабінет Блера постановив, що з самого першого дня членства в ЄС поляки, словаки та всі інші мають право жити та працювати в Британії, так само як і будь-які інші громадяни ЄС. При цьому більшість інших «старих» європейців наклали на них семирічну відстрочку.
Щедрість Британії пояснювалася тим, що кабінет вважав, що кількість тих же поляків, готових змінити свою батьківщину на життя у Сполученому Королівстві, не перевищить 17 тисяч на рік. Вони помилилися приблизно у 10 разів, причому не в бік зменшення. Економічний радник Тоні Блера Джонатан Портс склав доповідь на замовлення уряду, в якій говорилося, що іммігранти в цілому матимуть виключно позитивний вплив на британську економіку, та й буде їх не так вже й багато. Доповідь була прийнята з великим захопленням, тим більше, що в цей час економіка країни росла як на дріжджах, і вимагався терміновий приплив робочої сили.
Уряд не втомлювався повторювати, що імміграція – це добре. І для тих британців, чиї зарплати були дещо вищими за середні, плюси були очевидними: несподівано вони перестали бути заручниками високооплачуваних англійських будівельників і отримали можливість наймати дешевших, але цілком кваліфікованих водопровідників і малярів зі Східної Європи. У багатьох районах відкрилися маленькі магазини, апетитно пахнучі раніше небаченими в країні ковбасами. Польські чи словацькі няні та прибиральниці коштували набагато дешевше за своїх місцевих колег, а працювали анітрохи не гірше.
Однак для інших верств суспільства імміграція обернулася зовсім іншою стороною: люди почали побоюватися за свої робочі місця, їм не подобався змінюваний етнічний ландшафт їхніх міст, лякала, як їм здавалося, загроза їхній національній ідентичності. При цьому політики якось не зрозуміли, що, приймаючи таке важливе рішення, непогано було б порадитися з народом.
Девід Бланкетт, який обіймав посаду міністра внутрішніх справ у кабінеті Блера, в інтерв'ю Бі-бі-сі визнав: «Так, ми конкретно не обговорювали з населенням те, що відбувалося, частково через те, що боялися зростання расистських настроїв, але я не збираюся вибачатися. Якби ми заборонили їм приїжджати легальними шляхами, вони б все одно приїхали нелегально і все одно працювали б, але не платили податків».
Після дворазової поразки на виборах лейбористи визнали, що були трішки неправі. Колишній міністр внутрішніх справ від опозиції, а нині один із кандидатів на лідерство Лейбористської партії Іветт Купер погодилася, що слід було піти дещо іншим шляхом: «Так, нам слід було більш уважно поставитися до тривог виборців і розібратися в них. Нам слід було зрозуміти, що люди побоюються за свої робочі місця, бояться скорочення зарплати, і більш активно та широко говорити про цю проблему, замість того щоб вщент ігнорувати її під тим приводом, що імміграції бояться лише праві партії».
Можна сперечатися про те, чи помилилися лейбористи, однак справа в тому, що виправити це вже не можна. Принаймні всі ті, хто приїхав до Британії відразу після першого розширення ЄС і залишився в ній, вже нікуди не дінуться. У уряду немає і не може бути легальних способів насильно депортувати легальних іммігрантів, усупереч усім світовим, європейським і внутрішнім законам.
Консерватори постаралися встановити квоти на легальну імміграцію і якось скоротити кількість нелегалів. З легальною, однак, вийшла велика проблема: одне з основоположних прав громадян ЄС (вибачте, чергове повторення, але все йде саме від цього) – це право на проживання, роботу та соціальні допомоги в будь-якій країні Євросоюзу. Цим правом, до речі, активно користуються близько 2,5 млн британців, які нині проживають на континенті. Спроби накласти обмеження на ці права викликають активний опір інших європейських лідерів.
Якщо імміграцію з ЄС, принаймні на поточний момент, контролювати не можна, то для виконання своїх же квот уряду довелося різко посилити ставлення до студентів і кваліфікованої робочої сили з інших країн. У 2013 році Британія ввела жорсткіші правила для видачі студентських віз та обов'язкову співбесіду для абітурієнтів. Результат? Кількість заяв зменшилася майже вдвічі.
Але тут уже різко почали заперечувати університети, стверджуючи, що їх позбавляють законного доходу (студенти-іноземці платять за навчання незрівнянно більше за корінне населення). Професор Марк Спіарінг, проректор університету Саутгемптона, вважає, що це може погано позначитися і на репутації вищої освіти в Британії, яке є одним з найпрестижніших експортів країни: «Така політика завдає нам величезної шкоди. Потенційні студенти кажуть, що у них таке враження, що в Британії їм не раді».
Останнє опитування громадської думки показало, що майже 47% британців вважають, що імміграція шкідлива для економіки. 31% вірить, що вона для економіки корисна. Однак половина тих, хто визнає, що робоча сила з-за кордону йде країні на користь, все одно хочуть її скоротити.
Попит завжди породжує пропозицію. Коли в суспільстві антиіммігрантські настрої наривають великим і болючим наривом, завжди з'являється політик, готовий підняти їх на щит. На чолі антиіммігрантських настроїв став лідер UKIP Найджел Фарадж. У кожному своєму виступі він обов'язково має пройтися по іммігрантам. Якщо вірити тому, що він говорить, Фарадж перебуває у твердій переконаності, що імміграцію треба скорочувати, навіть якщо країна від цього стане біднішою, а люди стануть жити гірше. «У суспільстві є речі, – сказав він в інтерв'ю Бі-бі-сі, – які дорожчі за гроші. Якість життя, переповнена Британія, нестача соціального житла, безробіття серед молоді – все це реальні проблеми, і скорочення імміграції допоможе їх вирішити».
Тепер ви розумієте, в яке порочне коло загнав себе Вестмінстер? Власне кажучи, питання лише одне: наскільки велике бажання інших лідерів Європи зберегти Британію як члена ЄС? Чи готові вони поступитися принципами? І наскільки британці повірять, що залишатися в реформованому Європейському Союзі їм вигідніше, ніж піти в самостійне плавання?