У 1778 році у Франції вийшов указ, згідно з яким жінок легкої поведінки затримували та стригли наголо
У грудні 1945 року радниці 4-го округу Парижа Марті Рішар вдалося просунути прийняття закону про заборону публічних будинків у паризькому регіоні, а потім за активної підтримки міністра охорони здоров'я та за участі преси змусити парламент прийняти такий самий закон на національному рівні. Закон було прийнято 13 квітня 1946 року, а в листопаді, коли він набрав чинності, по всій країні були закриті близько 1400 борделів, з них лише 195 у Парижі. Так закінчилася багатовікова історія легальних французьких борделів.
Перші публічні будинки з'явилися у Франції ще за часів римського завоювання. А першим, хто спробував заборонити борделі та взагалі проституцію у Франції, був Людовік IX (Святий). У грудні 1254 року, повернувшись із Сьомого хрестового походу, король видав ордонанс, який карав як за проституцію, так і за сутенерство. Однак уже через два роки король змінив думку і видав інший ордонанс, згідно з яким проституція не заборонялася, але регламентувалася. «Розпусниці» повинні були жити за міськими стінами, а також подалі від святих місць, церков і кладовищ.
Втім, регламентацією проституції у Франції займалися і до Людовіка Святого. По-перше, повіям обмежували свободу вибору пересування та вибору місця проживання. По-друге, наказували працювати в певні дні та години (наприклад, не можна було займатися цим по неділях, а також у дні релігійних свят). По-третє, «розпусниці» повинні були носити одяг, який відрізняв би їх від «пристойних» жінок. Ну і, звичайно, влада намагалася контролювати «галузь» за допомогою репресивних органів. Філіп Август створив у 1189 році дружину, яка контролювала роботу паризьких повій.
Про те, яке значення відігравала проституція в житті міста вже в середні віки, свідчать навіть середньовічна топоніміка Парижа: у місті була вулиця Даряща Радість (rue Baille-Hoë), яка тепер стала вулицею Талейрана, вулиця Де фланують шльондри (rue Pute-y-musse) і т.д. А повії, хоч і змушені були підкорятися деяким обмеженням, але не вважалися виключеними з суспільства. У Шартрському соборі досі зберігся подарований повіями вітраж «Притча про блудного сина».
До речі, самі церковники і були в Середні віки основними власниками публічних будинків. І навіть Святий Людовік у 1269-му році дійшов до того, що особисто фінансував цю «галузь народного господарства». Вирушаючи у Восьмий хрестовий похід, король найняв для обслуговування своїх лицарів команду з 13 тисяч жінок легкої поведінки. Повії супроводжували військо протягом усього святого походу в Туніс.
Так вже співпало, що похід завершився невдало і став останнім масштабним хрестовим походом. Сам Людовік Святий з походу не повернувся. Втім, повії не мають до цих нещасть жодного відношення.
У XVI столітті у Франції знову починають серйозно боротися з проституцією. Як вважають історики, причиною цьому стали дві обставини: по-перше, поширення сифілісу, по-друге, посилення католицького поняття про моральність – у відповідь на рух реформації. У 1561 році за Катерини Медичі прийняли Орлеанський ордонанс, який, серед іншого, серйозно посилив регламентацію проституції, заборонив публічні будинки та посилив покарання за порушення нових жорстких правил.
Втім, як і завжди, працівниці першої найдавнішої професії, а також їхні опікуни знаходили способи акуратно обходити закон. У підсумку жорсткі правила дотримувалися дуже нерегулярно і багато з них де-факто діяли лише на папері.
У 1658 році двадцятирічний Людовік XIV, він же Король-Сонце, наказав створити «виправну установу» для «непорядних жінок» у паризькому госпіталі Сальпетрієр. Через тридцять років, у 1687-му, Король-Сонце наказав відрізати носа та вуха кожній повії, яку виявлять ближче, ніж на 2 льє до Версалю. Як повідомляють історики, кара застосовувалася «всього п'ять разів». У 1778 році у Франції вийшов указ, згідно з яким жінок легкої поведінки затримували та стригли наголо.
Після смерті Короля-Сонця настав період регентства Філіпа Орлеанського, на прізвисько «герцог кохання», а слідом потім владу отримав не менш легковажний Людовік XV, при якому борделі знову були узаконені.
Ну, а прихід до влади нещасного короля Людовіка XVI ознаменувався не лише черговою забороною проституції в країні, але й Великою французькою революцією. Щоправда, вважати ці дві події взаємопов'язаними також було б помилкою. Революція сталася зовсім від іншого голоду.
Голоду на плотські втіхи у народу не могло бути хоча б тому, що, незважаючи на жодні заборони, наприкінці XVIII століття лише в Парижі, за словами історика Шарля-Жерома Лекура, було 30 тисяч «простих» повій і ще 10 тисяч «елітних», що становило 13% від жіночого населення міста.
Після революції Директорія знову намагалася боротися з проституцією, але вже зовсім скоро, з приходом до влади Наполеона, встановився порядок, який проіснував майже без змін до 1946 року. 12 жовтня 1804 року за наказом Наполеона паризький префект поліції Дюбуа наказав почати організацію т.зв. «будинків задоволень». Самі будинки та працюючі в них «дівчата» надходили під контроль спеціального підрозділу поліції – Бригади моралі. Перед тим, як вступити на службу в «будинок задоволення», дівчина повинна була зареєструватися в префектурі. Крім того, обов'язковим був щомісячний медичний огляд – хоча це правило виконувалося далеко не завжди.
Але загалом система контрольованих державою борделів діяла більш-менш справно та приносила до скарбниці пристойні доходи. «Дівчата» і працювали, і жили в борделях, саме тому їх було прийнято називати maisones closes (тобто «закриті доми»). Таким чином, повії фактично перебували в напівізоляції, що повністю влаштовувало «добропорядних членів суспільства», яке, з одного боку, визнавало «законне право» чоловіка «заради здоров'я» «розслабитися» з повією, а з іншого боку, вважало «повій» паріями, зазначає історик, професор університету Париж VIII Яннік Ріпа.
У роки Третьої Республіки (з 1870 року) розпочався «золота доба» французьких публічних будинків, а держава обкладала будинки терпимості податком у 50-60 відсотків з доходу. Це призвело, по-перше, до того, що кількість нелегальних працівниць та працівників інтимної сфери стала, за оцінками письменника та журналіста Максима Дюкана, у п'ять разів перевищувати кількість зареєстрованих повій, а по-друге, підштовхнуло тих, хто хотів «працювати» офіційно, до створення борделів «найвищого рівня».
До оформлення інтер'єрів залучалися художники, на ремонт витрачалися величезні гроші, «дівчат» ретельно відбирали. «Закритий дім» «Шабане», що працював на однойменній вулиці неподалік від Пале-Руаяль, у 1900 році став лауреатом Всесвітньої виставки, отримавши нагороду за оформлення своєї «японської кімнати». На всесвітній виставці 1889 року, в день її відкриття, публічний будинок приймав у себе міністрів та послів з усього світу. Відома карикатура майбутнього англійського короля Едуарда VII, на якій він зобразив своїх улюблених дівчаток з «Шабане». Для короля зробили на його замовлення і спеціальну ванну для купання в шампанському. У цей же бордель заходили і Мопассан, і Марлен Дітріх, і Ремарк...
Таких люксових «домів» у Парижі першої половини XX століття постійно було близько десятка. Крім того, в місті працювало більше сотні офіційних будинків простіше. Париж став ще й світовою столицею заборонених задоволень, а французький досвід організації проституції переймали в інших країнах.
Підпільну проституцію в Парижі теж не піддавали серйозним репресіям – про це можна судити хоча б з того, що в 1881 році влада вирішила розпустити погрязлу в скандалах «поліцію моралі». Вона буде відтворена лише через двадцять років.
У 1926 році до Франції добирається аболіціоністський рух, що зародився в Англії ще півстоліття тому, який поставив за мету повну заборону проституції. Через двадцять років усе закінчилося повним закриттям легальних публічних будинків у країні. Втім, основною причиною для знищення налагодженої системи стало те, що в роки війни французькі борделі активно працювали на окупантів. Саме цю обставину Марта Рішар зробила основним аргументом у боротьбі за прийняття закону.
Крім того, з приходом американських солдатів-визволителів, які, як вважає американський історик Марі-Луїз Робертс, «бачили у володінні француженками плату за небезпеки, яким вони піддавалися», у цій сфері розпочався справжній хаос. Країну накрила епідемія венеричних захворювань, крім того, оскільки «американці бачили майже в кожній француженці повію», часто це закінчувалося трагічно (у 1944-45 рр. американський військовий трибунал виніс 151 смертний вирок за зґвалтування).
У підсумку все це призвело до прийняття «закону Марти Рішар».
Кажуть, французькі поліцейські, яким після прийняття закону доводилося займатися невдячною працею із закриття сотень публічних будинків, злорадно згадували героїчне минуле мадам Рішар. В молодості вона працювала повією і була відома поліції під своїм дівочим прізвищем Бетенфельд. Вона носила його доти, доки не познайомилася з багатим комісіонером з паризького ринку Ле Аль. Після цього мадам Рішар просила прибрати своє ім'я з національної картотеки повій, але їй відмовили.
У роки Першої світової війни, як розповідала сама, вона працювала на французьку розвідку. У 1926 році вийшла заміж за керуючого фонду Рокфеллера і незабаром стала «веселою вдовою». Була коханкою прем'єр-міністра Ерріо. Влітку 1944 року, коли справа йшла до визволення Франції, нібито приєдналася до Руху Опору. Що, втім, теж достовірно не доведено. Зате відомо, що після прийняття «закону Марти Рішар» стара французька картотека проституції була знищена.
Що стосується самої проституції, то вона поки нікуди не поділася. Стаття Le Figaro, присвячена ювілею офіційного закриття французьких борделів, вийшла під заголовком «70 років після прийняття закону Марти Рішар: результат жахливий». Закон Марти Рішар приймався для того, щоб знищити сам інститут сутенерства. Сьогодні ясно, що це зробити не вдалося.
А чи стало комусь краще від того, що проституція у Франції пішла в підпілля, – велике питання. У сусідніх Бельгії, Німеччині та Голландії публічні будинки дозволили. Скористалися старим французьким прикладом.