Відомо, що Олександр Вертинський перераховував гонорари на допомогу воюючій Червоній Армії. Підтвердженням щирості туги стали арієтки про дівчинку, що нюхає кокаїн, і плачучу Іветту, чия пісенька вже проспівана. Неврастенічні пісеньки сприймалися атрибутами депресивної екзотики. Радянський режим з користю експлуатував тему, хоча лілових негрів з арлекінами великий артист вивіз спочатку з батьківщини за кордон, а потім вони репатріювалися з ним із Шанхаю до Москви.
Отримавши в 43-му прощення, Вертинський цілував перон, пропаганда з користю мусувала і цей епізод, але лише присвячені шанхайці, серед яких була Віра Петрівна Обезнюк (Лескова), що осіла в Одесі, знали, що артисту збирали гроші на пальто, пальто просто не було, шанхайський клімат дозволяв економити на теплому одязі.
У 1947-му з Китаю до СРСР виїхало кілька тисяч росіян, три-чотири десятки прийняла Одеса. Поповнення було скромним, але помітним. Досі згадують Бориса Петровича Лескова, рідного брата Віри Петрівни, який викладав англійську мову в 1-й залізничній школі, нині середня школа №16. Неподалік у 57-й школі вчив нас вимовляти крізьзубне «th» Віктор Михайлович Касьян. Вимова у Касьяна була класичною, навіть спілкуючись з нами, він так і не зіпсував її. Напівтваринні діалоги з американського фільму «Тарзан» ми вигукували з акацій стадіону «Спартак» англійською. Касьяна теж, звісно, називали Тарзаном. Одного разу під час оголошення заохочень до Дня вчителя вожата, що забулася, прочитала: «Нагороджується почесною грамотою Віктор Михайлович Тарзан». У почесному прізвиську сфокусували і захоплення, і довіру, і порив, якому Віктор
Михайлович був схильний. Ми часто зустрічали його в Отраді з дівчатами. Говорили, що в Шанхаї Касьян працював продавцем у магазині тканин мануфактури Косовського на авеню Жофр, він тримав фасон і на іроговській. Іноді Касьяна відвідував колега Лесков з 1-ї залізничної, адже школи знаходилися неподалік, їх розділяло Куликове поле.
Лескови були уродженцями Харбіна, який у романах про Колчака представляють таким собі осередком російської духовності та патріархальності. Чи так Харбін виглядав насправді?
До революції Лескови мешкали в селі Шелапугіно Читинської області. Родина Кузьми Семеновича Лескова була вражаючою - восьмеро дітей, семеро дівчаток і один хлопець - Петро Кузьмич Лесков, батько Віри Петрівни, тоді просто Вірочки. Прадід був священиком на Уралі, в 1917-му боялися гонінь, тому й знялися. Дім у Харбіні поставили біля порохових складів на вулиці Надеждинській, придбали коней. Петро Кузьмич заробляв на хліб візництвом, часто приводив додому голодних, були в Харбіні й голодні, і жебраки, і нальотчики. Мати Віри, яка походила з козацької родини, часто скандалила з батьком, не уживалася, доходило до бійок. У 35-му матінка з братиком Віри раптово поїхала до Шанхаю. Дід Кузьма Семенович засудив її поштою, написавши: «Аня, ти ж знаєш, що на неї чекає!» До школи імені Максакової Віру відвела тітка.
«Мене викрала тітка Анфіса, - згадує Віра Петрівна, - передала спеціально найнятій жінці, і та потягом відвезла до матері в Шанхай». На той момент на шанхайських горизонтах з'явився вітчим Семен Медведєв із колишніх моряків російського комерційного флоту. Вітчим випивав, домагався семирічної дівчинки. Віра поскаржилася мамі, і та, розгнівавшись, вигнала чоловіка... і дочку.
Спасибі, тітки прихистили. Життя в Шанхаї було неймовірно важким, тітки працювали сиділками, лоточницями, іншої роботи не було, шльопали пішки на інший кінець величезного міста за дешевим хлібом. Місто було поділене на концесії: французьку та англійську. Остання славилася заможнішою, тому Віру й визначили до англійської школи. Але навчання було платним, і дирекція школи поклопоталася про переведення здібної дитини до конвенту, інтернату при католицькому монастирі, де малозабезпеченим дозволялося жити й навчатися безкоштовно. Сестри Дорріс або Ентоні раз на тиждень відпускали у звільнення. Віра прибирала у тіток кімнати, прала, вони ж купували швидко зростаючій дитині одяг.
У 1941-му дізналася про напад Німеччини на Радянський Союз, плакала. Хотіла прийняти чернецтво, але тітки енергійно протестували, родина ж православна. У радянському клубі слухала Вертинського. «Дружина в нього була високою і дуже вродливою, - згадує. - На благодійні концерти на допомогу Червоній Армії Вертинські привозили малятко в колясці». У колясці смоктала пустушку старша донька Маріанна. Молодша Анастасія, як відомо, з'явилася на світ у 46-му вже в Москві. «Коли Вертинський їхав із родиною, - каже Віра Петрівна, - його екіпірували російські емігранти, здебільшого заможні люди, Терехов, наприклад. Було в Шанхаї велике фотоательє Терехова. Допомогли й російські євреї, їх у торговому Шанхаї жило предостатньо».
У 1944-му закінчила школу і влаштувалася в німецьку кондитерську Крафта, хазяїн був одружений на росіянці. Після роботи вчилася машинопису та стенографії в англійському секторі. Набуті навички дозволили влаштуватися в американську автобусну фірму «Бас-сервіс». Цілком пристойна зарплата, щоправда, в юанях, дозволила приодягтися і частіше бувати в радянському клубі, куди, як і раніше, ходила потайки від тіток. Там зустріла Миколу, теж харбінця, вихідця з родини російських дипломатів, батько його був консулом у місті Чифу. Розписалися, народився синочок, однак Микола користувався шаленим успіхом у дам, і спільне життя пішло шкереберть. Віра забрала немовля і поїхала до Циндао. У її вчинку проглядається якийсь фатальний вибір: Циндао - мегаполіс із п'ятимільйонним населенням, побратим Одеси. Через рік повернулася до Шанхаю.
У 1947-му дозволили репатріюватися до Радянського Союзу, багаж приймався в будь-яких обсягах без обмежень. Чемоданна лихоманка охопила всю російську колонію. Виїжджали тітки Віри: Євдокія, Таїсія, Анфіса, Раїса, Агрипина, тільки Варвара залишилася в Шанхаї. 13 листопада 47-го пароплав «Ілліч» знявся курсом на Находку. По палубі фланірував напідпитку екс-чоловік, аристократична сімейка теж подалася в більшовицьку Росію.
Після прибуття в Находку розмістили в фільтраційному таборі. У сусідньому бараці балаболили полонені японці, загалом антураж зберіг звичний азійський мотив. Помітили й співвітчизників із фанерними табличками на грудях «Я зрадив Батьківщину». Суворі слідчі доскіпливо з'ясовували подробиці життя на чужині, питали, хто з родичів служив у Семенова. Щоправда, годували безкоштовно. Через два тижні видали сухий пайок: житні сухарі та манну кашу для сина. Вночі повели вантажитися в теплушки, куди повезуть, не пояснили. На станціях Віра міняла речі на круги замерзлого в мисках молока. Зупинялися часто, ешелон подовгу застрягав на запасних коліях непримітних полустанків, до Уралу тряслися три тижні.
У Березниках влаштувалася офіціанткою на азотно-туковий комбінат, годувала всю родину. Екс-чоловік грав на піаніно в привокзальному ресторані і навіть співав, від нього Березники дізналися про бананово-лимонний Сінгапур. Здібності дозволяли колишньому чоловікові підробляти ще й художником-оформлювачем при клубі, приробіток витрачався на дівчат і випивку. Після п'яної бійки екс-чоловік потрапив до тюрми, Віра його викупила.
Тим часом матінка Віри вийшла заміж утретє - за одесита Рудольфа Борисовича. Його племінник завітав до Березників і вивіз численну родину до Одеси, гостинно поселивши на вулиці Чкалова, ріг Канатного провулка.
Виключно завдяки зв'язкам Рудольфа Семеновича влаштувалася продавчинею в магазин художнього фонду, він і зараз на Рішельєвській. Зарплата була двозначною, але зате оточували порядні люди, художнім керівником фонду довго працював Генріх Григорович Пінський, куплетист, відомий у місті ще з часів Володимира Кораллі. Генріх Григорович купив Рудольфу Семеновичу пальто, вітчим, як і Вертинський, був екіпірований по-літньому.
У її трудовій книжці ледь не дві сторінки записів. Для спілкування з іноземними екіпажами в готелі «Моряк» потрібна була чергова по поверху зі знанням мови, і її в 70-му прийняли. Чому не перекладачкою? У фільтраційному таборі Находки знищили документи: атестат із відмінними оцінками англійського конвенту та свідоцтва про закінчення курсів стенографії, теж, зрозуміло, англійських, ворожих. Тому надбавку розміром у сім рублів за блискуче знання мови до окладу з 70 карбованців Вірі Петрівні не нараховували. Окрім екіпажів на відповідальному другому поверсі селилися слухачі семінарів морської організації ІМКО при ООН та інші відповідальні морські люди. Враження від нашої плакатної дійсності в них складалося негативне, особливо коробив войовничий атеїзм. Їй було соромно за історичну радянську батьківщину. Віра Петрівна як могла старалася пом'якшити враження, але задушевне зближення перетинали товариші в цивільному, за нею наглядали, вона до цього звикла. Директор готелю Микола Баковський уже потім на переломі епох зізнався винувато: «Віро, я нічого не міг сказати на твій захист, я не міг навіть тебе заохотити».
Згодом у готелі з'явилися штатні перекладачі з університетськими дипломами та неважливим знанням мови, самі гості просили, щоб перекладала завідувачка другим поверхом. У 91-му ринкова логіка перемогла, її перевели на посаду перекладача і... знизили оклад на пів мільйона купонів.
Частенько заїжджали й китайці. Відряджених із Народного Китаю вона прихиляла до себе, але не до ревізіоністської країни. Китайці довіряли їй, просили дістати дворнягу, щоб на китайський Новий рік, він у лютому, прикрасити стіл. Ситуація була делікатною, але вона вийшла з неї достойно, дворняжок від входу готелю відвадила за допомогою ліверної ковбаси до парку імені Леніна.
Син, для якого вона купувала на забайкальських полустанках диски замерзлого молока, хворів і рано помер. Вона заміжня, чоловік робітник, тож активне життя не минуло, вона відбулася і навіть триває. Щоправда, листи з іноземними марками стали приносити рідше. Її харбінський дядько помер від туберкульозу в Парижі. Хтось із тіток проживає у штаті Кентуккі, вона відвідувала їх. Тітки скаржилися, що до Ніксона життя на кентуккщині було легшим.
Вона ж на життя не скаржиться. Із морським капеланом отцем Романом Поправко Віра Петрівна часто буває на суднах, що приходять до портів Великої Одеси, філіппінці цілком довіряються їй, не помічаючи різниці у віці. До китайців, що заполонили ринки, ставиться трепетно. «Коли їх бачу, - зізнається, - аж тремчу. Вони чудові, працьовиті люди». Знайомий китаєць Льоня, Лі, який відкрив ресторан на Великій Арнаутській, теж уродженець Харбіна, сказав їй, що будівля мануфактури Чуріна збереглася досі. У Чуріна працював бухгалтером її хрещений.
Віра Петрівна поривалася зателефонувати на радіо «Шансон», щоб увімкнули в передачу що-небудь із репертуару Вертинського. Вертинського можна послухати і в ресторані «Харбін» із дракончиками під дахом-пагодою на проспекті Глушка. Бузкові негри повернулися вдруге вже з китайцями.