Укрінформ
Якщо ви бували на берегах Босфору, то, безперечно, милувалися фантастично красивим мостом через протоку, яким за кілька хвилин можна потрапити з Азії до Європи і навпаки. Як зазначає журнал «Європа», півторакілометровий міст став одним із символів Турецької Республіки, яка з часів її першого президента Кемаля Ататюрка (1923-1938) стала повільно перетворюватися на європейську державу, - попри те, що лише 20% її території знаходиться в Європі.
Сучасна Туреччина - напівсхідна, напівзахідна євразійська країна, розташована на території центральної частини колишньої Східно-Римської імперії, яка справила величезний вплив на формування європейської цивілізації. Численні пам'ятки, розкидані по всій країні, нагадують про греко-римські колонії та християнську традицію. Наприклад, собор Айя-Софія в Стамбулі, побудований греками в VI столітті, де за переказом стояла колиска Георгія Побідоносця, де пізніше посланці руського князя Володимира Красне Сонечко долучилися до християнської віри, повіривши, що були в раю. У 1453 році, коли впала столиця Візантії - Константинополь, - собор було перетворено на мусульманську мечеть, а в 1935 році Ататюрк, бажаючи припинити чвари між християнами та мусульманами, перетворив його на музей.
Кемаль ліквідував султанат і халіфат, відокремив церкву від держави, зробивши акцент на її світському устрої, реформував одяг, ввів нові цивільний і кримінальний кодекси за європейським зразком, латинізував алфавіт, ввів прізвища (ставши Ататюрком – «батьком турків»), надав жінкам виборчі права. Ще за Ататюрка зовнішня політика республіки почала орієнтуватися на Захід.
У 60-х роках минулого століття у зв'язку із загостренням ситуації на Близькому Сході в Туреччині знову почала посилюватися роль ісламу, і тут країні, яка вже 10 років перебувала в НАТО, пообіцяли, що колись її запросять до спільноти європейських націй. Турки часто згадують слова папи римського Івана XXIII, який сказав тоді: «Туреччина обов'язково увійде до числа передових західних країн». Однак ніхто в Європі в наступні 30 років не наважився розглядати ісламську державу, де необмежену владу мали військові, які анексували частину Кіпру, відкрито зневажалися права нацменшин тощо, як партнера по ЄС. Інша справа Туреччина - член НАТО і як форпост на Близькому та Середньому Сході, що стало особливо важливим в умовах глобальних геополітичних змін, викликаних розпадом СРСР і Варшавського договору.
У 1999 році Європа, побоюючись, що внутрішньополітичний розвиток у Туреччині, яка опинилася на роздоріжжі, прокладе шлях значно яскравіше вираженій націоналістичній та ісламістській політиці, надала їй статус кандидата в члени ЄС. Це збіглося також із виникненням осередку напруженості в Балканському регіоні, де відбувався перерозподіл політичного та економічного впливу, а Туреччина відігравала не останню роль у зміцненні позицій Північноатлантичного блоку в Адріатиці, Егейському морі, чорноморських протоках.
Після 11 вересня 2001 року країни ЄС опинилися залученими у створення нової системи безпеки, а війну з тероризмом очолили США. Особливого значення став набувати регіон Великого Близького Сходу, тобто простір від Середземного моря до Афганістану. Вступ до ЄС Туреччини, яка сьогодні має величезну та добре навчену армію, здатний справити суттєвий вплив на всю політику ЄС у цьому регіоні, де зосереджені великі енергетичні ресурси.
Партія справедливості та розвитку (ПСР), яка перемогла в Туреччині в 2002 році, хоч і має виражене ісламістське коріння, представляє політиків молодого покоління, орієнтованих на Європу. Прагнучи досягти відповідності копенгагенським критеріям, турецькі «перебудовники» форсували розпочаті трохи раніше масштабні демократичні реформи законодавства (поправки до конституції, новий кримінальний кодекс, скасування смертної кари, розширення прав курдської меншини). Виправляються сотні стандартів у народному господарстві, починаючи від ширини гнізд в електророзетках до розмірів поліцейських кийків. Сьогодні відбувається поєднання мусульманських цінностей з ідеями лібералізму та демократії.
У результаті використання ПСР ісламу як інструменту політики відбувається «політизація та ідеологізація всього традиційного середовища», що волею чи неволею веде до поступової секуляризації ісламу в Туреччині, а це, мабуть, полегшить перебування мусульманської держави в «загальноєвропейському домі». Однак потрібні роки, щоб повністю привести своє законодавство, економіку, державну та політичні системи у відповідність із нормами ЄС.
Якщо не все так благополучно всередині турецького суспільства, то відносини з ЄС за останні роки, особливо в економічній галузі, розвивалися чудово. Так, лише турецькими танкерами перевозиться до третини сирої нафти, яку споживає ЄС. Уже восени 2004 року уряд Реджепа Таїпа Ердогана сміливо заявив про відповідність Туреччини всім вимогам, які ЄС висуває до кандидатів на вступ, якого вона терпляче чекала 40 років. Бажаючи прискорити рішення Європи, прем'єр-міністр підкреслив, що Туреччина, вступивши до ЄС, допоможе запобігти зіткненню цивілізацій, яке в іншому випадку неминуче.
Щойно вступ Туреччини набув реальної перспективи, хоч і відсунутої на 10-15 років, європейська громадськість не на жарт занепокоїлася. З'ясувалося, що не всі європейці готові жити в одному інтеграційному об'єднанні з 70-мільйонною республікою, яка для них «надто велика, бідна, далека мусульманська країна».
Ще в 2002 році ветеран європейської політики голова Конвенту ЄС Валері Жискар д'Естен одним із перших прямо заявив, що Туреччина - це не європейська країна, якщо її столиця та населення не перебувають в Європі. Думку вважали суто особистою. Два роки потому, під час обговорення спеціальної доповіді Європейської комісії про початок переговорів щодо вступу Туреччини до ЄС, заговорили «про високу вартість прийняття Туреччини до ЄС», «про геополітичну небезпеку», «про взяття Відня», «про кінець Європи».
Європейське суспільство виявилося розколотим. Європейська політична еліта, представники найбільших корпорацій, вище чиновництво, налаштовані на глобалізацію та мають стійку більшість у вищому виконавчому органі ЄС - Європейській комісії, з іншого боку - європейський середній клас. Однак і серед тодішніх членів Комісії знайшлися противники. На думку Фріца Болкестейна, прийняття Туреччини призведе до ісламізації ЄС і фактично перетворить його на Австро-Угорську імперію часів розпаду. Більше того, «враховуючи демографічну динаміку, Союз до кінця нинішнього століття ризикує стати продовженням Північної Африки та Близького Сходу». А Франц Фішлер, колишній член Комісії, який курував сільське господарство, побоюється, що це вдарить по єдиній сільгоспполітиці ЄС. Адже Туреччина (до 2020 року вона стане вже 82-мільйонною державою) матиме право на щорічні аграрні субсидії у розмірі 11,3 млрд євро. Це більше, ніж отримують за цією статтею всі 10 країн, що вступили раніше.
Значна частина клерикальних кіл всередині ЄС заявила, що це поставить під загрозу основи європейської цивілізації. «Європа - не географічний, а культурний континент», - сказав кардинал Йозеф Рацінгер. З православних кіл також лунало попередження і повідомлялося про обмеження свободи віросповідання та діяльності Константинопольської православної церкви, яка не має прав юридичної особи і не може керувати своїми фондами, церквами, кладовищами, навчальними закладами, що явно не відповідає європейським стандартам.
Не всім до вподоби, що Європа поступово, а в останнє десятиліття все стрімкіше перетворюється «на расово-етнічну салатницю». Існують проблеми соціальної, політичної та культурної інтеграції іммігрантів ісламської традиції, що не пов'язано з підвищенням ними матеріального добробуту. Багато європейців злякалися негайного притоку робочої сили з Туреччини. Анкара поспішила запевнити, що введе обмеження на свободу її переміщення.
Франція активніше за інших виступає проти розширення ЄС у турецькому напрямку і категорично дає зрозуміти, що не дозволить Туреччині вступити до ЄС раніше, ніж через 15 років. Та й то, якщо референдум з цього питання дасть позитивну відповідь. Французький прем'єр Жан-П'єр Раффарен ставить запитання співгромадянам: «Ви дійсно хочете, щоб у світське русло влився потік ісламу?» Але річ у тім, що ЄС - світська організація, і критерії вступу до неї аж ніяк не обумовлюють конфесійну приналежність країн-кандидатів. Тому турки легко парують такі заяви, відповідаючи, що вони ведуть переговори не з Ватиканом, який є релігійною державою, а зі світськими структурами ЄС.
Якщо в Італії та Іспанії населення радше «за», то 60% французів висловилися проти прийняття Туреччини. Європа повинна ще інтегрувати десять нових членів, що коштуватиме десятки мільярдів євро у вигляді щорічних субсидій. Тому багато хто вважає, що перекроювання кордонів ЄС має зупинитися, адже прийняття Туреччини перенесе кордони старої Європи на поріг Іраку, Ірану та Сирії. Більше того, вступ Туреччини може призвести до розширення кола Середземноморських держав, які заявляють про свою європейську ідентичність і бажають стати членами ЄС, що зробить його безрозмірним.
Більше половини німців також висловилися проти інтеграції Туреччини в ЄС. Багато відомих німців вважають: політичні лідери нового покоління не розуміють, що це підірве основи європейської політики і буде самогубством для Європи. Вони пропонують зміцнювати дружні стосунки з Анкарою і працювати з нею як з партнером по НАТО, що має велике стратегічне значення. Приєднання може дорого коштувати Німеччині, адже перераховувати мільярди євро як структурну та аграрну допомогу Туреччині доведеться саме їй. Скажімо, у два рази більше, ніж, наприклад, полякам.
Виявилося, що загальнолюдські цінності не настільки глибоко вкоренилися в умах європейського середнього класу, як в європейських політичних елітах і вищому чиновництві. Наприклад, прем'єр-міністр Греції Константінос Караманліс, який належить до політичної супереліти, заявив: «Ми, греки, хочемо бачити європейську Туреччину і виступаємо за прийняття країни до ЄС». Голоси протестуючих грецьких обивателів загубилися в гучній підтримці Туреччини їхнім новим прем'єром. Однак тодішній грецький президент Константінос Стефанопулос вказував на необхідність врегулювання кіпрської проблеми та деяких інших, бажаючи, по можливості, відтягнути момент приєднання Туреччини до ЄС, що докорінно змінить баланс сил.
Герхард Шредер і Жак Ширак, визнаючи, що 65% аргументів поки що проти вступу Туреччини, все-таки висловилися «за», звісно, за умови відповідності всім європейським критеріям. Їм вторять голоси, які закликають Європу підтвердити на ділі своє прагнення до демократії та надати їй підтримку в мусульмансько-арабському світі.
У Німеччині чітко простежується партійна зацікавленість у голосах 600 тис. турків, які мають німецьке громадянство. Слідом за канцлером «за» висловилися керівники Партії зелених, вважаючи, що відмова сприятиме подальшій ісламізації. За опитуваннями, близько 80%, тобто 480 тис., турків збираються на наступних виборах до Бундестагу голосувати за них.
Але найактивнішу підтримку Анкара має з боку США, які зацікавлені мати в ЄС такого надійного члена НАТО. Президент Джордж Буш неодноразово характеризував Туреччину як зразкову для всього Близького Сходу країну, яка, будучи мусульманською державою, підтримує високі ідеали демократії, свободи і законності, а минулого літа на саміті НАТО в Стамбулі заявив, що всіляко підтримуватиме якнайшвидше вступ Туреччини до ЄС. Великобританія, також підтримуючи Туреччину, сподівається на збільшення англосаксонського впливу в ЄС і на можливість вести більш самостійну політику. Туреччина, як пишуть аналітики, виявляється тим самим інструментом, за допомогою якого можна буде одночасно контролювати Закавказзя, Центральну Азію, частину Близького Сходу. Враховується, що історія турецько-арабських відносин продовжує справляти потужний політичний вплив.
Роль Туреччини в майбутньому може зрости багаторазово, і анкарські керівники не приховують своєї мети - в найближчі роки увійти до числа десяти найважливіших світових держав, підтвердивши ділом передбачення папи Івана XXIII.
Незважаючи на заперечення більшості європейців, на грудневому саміті ЄС 2004 року переважила протурецька позиція Європейської комісії, і «дітищу Ататюрка» було остаточно вирішено відчинити двері до ЄС, хоча з цілою низкою застережень і максимально розтягнувши терміни. Ця подія ознаменувала собою певний вузловий момент історії, коли було обрано не найпростіший варіант європейського майбутнього. Адже ще раніше такі мусульманські країни, як Албанія та Боснія, почали також розглядатися як потенційні члени ЄС. Багато аналітиків побачили в цьому розвиток незворотного процесу глобалізації. А в дебатах з питання про майбутнє Європи та вступ до ЄС великої мусульманської держави - зіткнення двох глобальних політичних клубів, умовно названих «християнським», що захищає культурно-історичний базис європейської інтеграції, до якого входять Франція, Бельгія, Австрія, Німеччина (незважаючи на заяви Шредера), Нідерланди, Кіпр, та елітарним – «загальнолюдським».
На останній конференції європейських церков поряд з побоюваннями висловлювалася думка про те, що тісне сусідство мусульманського і християнського світу може все-таки не лише створювати розділення, але, долаючи їх, виробити модель мирного співіснування двох цивілізацій (як це було в СРСР). У цьому випадку входження Туреччини до ЄС закладе камінь в основу моста між християнством та ісламськими світами, і тоді, цілком можливо, вже наявний міст через Босфор і храм Святої Софії стануть також символами мирного співіснування двох цивілізацій.
Ольга СОКОЛОВСЬКА.
журнал «Європа»