Не спортсменка-комсомолка, а красуня
Ірина народилася в Харкові, але більшу частину життя провела в Києві, де нині й живуть її родичі. Зараз їй 24 роки, пару років тому вона закінчила один зі столичних вишів і здобула юридичну освіту.
У красі та вихованні дівчину не дорікнеш - Ірина завжди користувалася великою популярністю в осіб чоловічої статі. Але найбільшою проблемою в її житті є травма, отримана в дитинстві, що призвела до того, що частиною вбрання симпатюлі завжди був і є інвалідний візок.
Цей нюанс я згадую не для того, щоб вичавити з вас скупу сльозу співчуття, аж ніяк. Але оминути цей факт неможливо, оскільки: перше - в Україні (навіть у Києві) абсолютно нічого не пристосовано для самостійного пересування інвалідів, а часто навіть присутня поруч людина не може допомогти подолати незліченні сходинки та вузькі дверні прорізи.
Друге - всі численні женихи, закохавшись у, на їхню думку, беззахисну дівчину «божа кульбаба», досить швидко потрапляли під прес критики з боку власних батьків, які жодним чином не бажали бачити своє дитя (хай навіть ліниве, таке, що ніде не працює, і таке, що часто напивається до несвідомого стану) навіть на відстані витягнутої руки з якоюсь «жабенятком у коробочці».
Третє - практично така ж реакція перехожих на появу на вулиці чи в громадському місці добре одягненої, чудової на вигляд дівчини на візку. Люди так витріщаються, що, чесно кажучи, мурашки по спині бігають. Якось навіть довелося почути звинувачення «джентльмена» напідпитку, одягненого у військову форму, мовляв, як же не соромно - вдень у лахмітті гроші просить, а ввечері в метро їздить у пристойному одязі. Але зараз не про це.
Загалом, причин не любити батьківщину в Ірини було предостатньо, але все було з точністю до навпаки - велика прив’язаність до Києва, безліч друзів і знайомих, участь у громадському житті, та й просто саме життя. Згадана вище юридична освіта заспокоєння творчій натурі Ірини не принесла - їй завжди хотілося працювати візажистом чи перукарем, а краще і тим, і іншим.
Для здійснення цієї мрії майбутня наречена закінчила курси у досить відомих у Києві візажистів. Попрацювати на цій ниві в Україні не встигла - відвезли на Апеннінський півострів.
І швець, і жнець, і на дуду грець
Роберто - живе втілення італійця, який живе на півдні країни. Темноволосий, кучерявий, голосно говорить і відчайдушно жестикулює. Зараз йому 27, народився і виріс у невеликому містечку Канчело-Арноні, розташованому неподалік Неаполя, у стандартній італійській сім’ї, де батько - власник приватної фабрики з виробництва виробів із металопластику, а мати - домогосподарка.
Маючи дуже непосидючий характер, певною мірою займався і музикою, граючи у складі одного з місцевих рок-гуртів і пишучи для нього ж музику та вірші, і туризмом, і багатьом іншим. Про Україну дізнався порівняно нещодавно - ближче до кінця 90-х років, коли «чорнобильські» діти почали великими групами за немалі гроші відправлятися відпочивати в італійські сім’ї.
В одну з таких сімей на літні канікули поїхала гостювати й двоюрідна сестра Ірини - Анастасія. За збігом обставин Роберто виявився другом цієї сім’ї і скористався нагодою відвідати Київ, коли італійське подружжя вирішило поїхати до столиці України зі зворотним візитом.
Романтика на першому плані
Зустріч «молодят» відбулася саме під час цієї поїздки до Києва - обоє опинилися в гостях в Анастасії, і, треба сказати, першим отримав у серце стрілу Амура імпульсивний італієць. Ірина ще досить довго зберігала видимий спокій у відповідь на настирливі залицяння Роберто. А залицятися італійці, треба визнати, вміють дуже й дуже добре.
Ірина, буквально нещодавно розірвавши стосунки з одним із наших співвітчизників, через причини, описані вище, жодних таємних планів щодо «пускання коріння» за кордоном не будувала, та й до натиску з боку італійця поставилася насторожено.
Що й казати, у нас так не прийнято - заявляти дівчині через п’ять хвилин після знайомства про те, що жодної секунди більше залицяльник жити без неї не може, і освідчуватися в коханні, що називається, до гроба. Потім були і багатогодинні розмови по телефону, і пісня, написана й записана спеціально для Ірини, і милі сюрпризи. А горезвісного мовного бар’єра не виникло, оскільки Ірина досить пристойно знає іспанську, і їй успішно вдалося «перескочити» на італійську.
Загалом, усе починалося, як у казці, - закоханість і повне взаєморозуміння, поїздки Роберто в Україну і, частіше, Ірини до Італії. Але так довго тривати не могло - зайшла мова про створення сім’ї.
Ах, це весілля співало й танцювало...
Після дворічного спілкування по телефону та поїздок стосунки дещо змінилися. У Роберто згас початковий запал, та й Ірина почала помічати у своєму судженому вже не лише хороші якості. Але любов і прив’язаність, на щастя, залишилися, а продовжувати стосунки на відстані вже не було сенсу, тому-то 15 червня цього року і відбулася «матримонія» (весілля по-італійськи).
Треба зауважити, тамтешнє святкування багато в чому відрізняється від радянсько-українського. В Італії головним є не розпис у місцевому РАЦСі, а вінчання. Перша офіційна частина (розпис) відбувається приблизно за місяць до церковної, і на неї наречений і наречена приходять у звичайному одязі, як для оформлення будь-яких документів.
А ось на вінчанні все зовсім по-іншому. Італійцям властивий розмах у святкуванні весіль - тут і розкішна весільна сукня нареченої, і стриманий шик костюма нареченого, і весільний кортеж, і безліч запрошених. Для застілля в Італії винаймають ресторан, де всі присутні розміщуються за окремими столиками і пригощаються. Вимовляти тости не прийнято, тільки на самому початку промовляється єдине побажання молодятам. Та й танці як такі відсутні. Є лише святкова вечеря та вручення подарунків. Трішки нуднувато, і, природно, традиційних для нас бійок наприкінці тривалого застілля теж немає.
На медовий місяць молодята вирушили в круїз Балтійським морем. Дивним для Ірини виявилося те, що в Санкт-Петербурзі вона не могла відходити далеко від гіда, який проводив екскурсію, оскільки спеціальної візи в них не було. Нібито майже на батьківщині, а вже чужий...
Післявесілля
В принципі, ще до весілля Ірина розуміла, що в них із Роберто більше невідповідностей, ніж схожих рис, але все ж наважилася на такий відповідальний крок. До числа тих самих невідповідностей належить і дуже запальний характер чоловіка - він може спалахнути, як сірник, і так само швидко заспокоїтися, Ірина ж навпаки: довго тліє, але якщо розгориться, то й заспокоювати її доводиться теж довго. Зате приїжджаючи в Україну, Роберто завдяки комунікабельності та доброзичливості настільки швидко обзаводиться друзями-приятелями, що диву даєшся.
Позначаються на стосунках і «наслідки» італійської освіти - новоспечений чоловік не знає багатьох прописних істин, які викличуть здивування у наших другокласників. Плюс до цього батько і старший брат Роберто прийняли гостю з невідомої України одразу, мама ж довго поводилася насторожено, і, можливо, через це стосунки майбутніх свекрухи та невістки спочатку були напруженими. Погіршував їх і той факт, що звиклій до бурхливого життя в столиці Ірині не було про що говорити з довічною домогосподаркою в італійській провінції. Але зараз, безумовно, обом стало легше - після весілля молода сім'я переїхала в окрему квартиру.
Нелегко проходить і акліматизація - на півдні Італії через близьке розташування моря клімат дуже вологий. Улітку стоїть спека при високій вологості, а взимку при плюсовій температурі дмуть сильні вітри, від яких не рятує жоден одяг. Наші зимові морози переносяться набагато легше. Та й кухня в Італії сильно відрізняється від української - там практично не їдять супів і салатів, роблячи основний наголос на макарони (там їх називають «паста»), піцу та морепродукти. Слов'янський шлунок не одразу звикає до таких змін.
Але найбільша проблема - відсутність спілкування. Ірина так досі й не знайшла собі друзів - є знайомі, приятелі. Але тієї душевності стосунків, що прийнята і вважається нормою в нашій країні, в Італії немає, як немає і розмов на більш-менш філософські теми - є лише обговорення того, хто що коли їв і що де купив. Та й розважальних закладів у місті раз-два та й усе: пара кафе, ресторанчиків і все. Кінотеатр розташований у сусідньому населеному пункті. Улітку, правда, можна їздити на пляж, але італійських водійських прав в Ірини поки немає. Плюс до цього життя в маленькому містечку, де всі одне одного знають, після багатолюдного Києва та ведення домашнього господарства замість звичного навчання чи роботи теж особливо не тішить.
Серед оточуючих Ірину людей, як і в будь-якій іншій країні світу, є як хороші, так і погані. Сказати, що всі ставляться до приїжджої негативно, аж ніяк не можна, але й говорити про дуже теплий прийом теж було б перебільшенням.
Звичайно, зараз в Італії, як і в Європі загалом, вихідців із колишнього СРСР хоч греблю гати, але не з усіма з них рекомендується заводити знайомство - люди ж різні трапляються. Ірині вдалося подружитися лише з однією жінкою - Альбіною, яка працює в Канчело-Арноні сиділкою при старезній бабусі. Робота в сорокарічної харків'янки дуже нелегка, і вільного часу небагато, але обидві українки знаходять час для спілкування.
А щодо наших наречених, то на них в Італії чи не мода пішла - майже кожен місцевий ловелас якщо не дружину, то коханку-українку обов'язково заведе. Така вже в наших дівчат там слава.
Хорошим явищем заморського життя для Ірини є те, що в Італії навіть у маленькому глухому містечку все пристосовано для людей, які змушені пересуватися за допомогою інвалідного візка. Практично ніде немає непереборних сходинок - усі вони обладнані пандусами, тож вона цілком може пересуватися вулицями сама. Та й можливостей зробити операцію в Італії значно більше. Правда, цей момент поки під великим питанням, оскільки стовідсоткових гарантій у хорошому результаті операції ніхто не дає, та й коштує це дуже великих грошей. Навіть за італійськими мірками.
Зараз Ірина потроху вливається в роботу - поки що двічі на тиждень працює в одному з місцевих салонів краси як візажистка, перукарка і манікюрниця і мріє до Нового року приїхати до Києва. Роберто, як і раніше, працює в батька на фабриці і навряд чи зможе відвідати найближчим часом столицю України через надмірну зайнятість.
Тож проблем у новоствореної міжнаціональної сім'ї теж предостатньо, єдине, що втішає, - двоє людей знайшли одне одного, і хочеться сподіватися, що назавжди.