Перше, що впадає в очі – всюди розвішені місцеві прапори: чотири червоні смуги на золотистому тлі видно на балконах будинків, на вікнах, на стінах, на лобових стеклах машин, на собачих нашийниках. Навіть у найменшому селі є високий флагшток з майоріючим на ньому полотнищем «саньєри». Єдине місце, де в Каталонії можна побачити прапор Королівства Іспанія, – це урядові будівлі загальнодержавного значення.
Конкуренцію регіональній символіці можуть скласти лише синьо-гранатові прапори «Барселони». Кольори легендарного футбольного клубу носять усі місцеві чоловіки – від немовлят до старих. І справа тут не лише в безмежній любові каталонців до своєї команди. «Барса» – символ величі та незалежності їхньої батьківщини. Недарма її девізом є слова: «Більше, ніж клуб» («Més que un club»).
Я стала свідком показової сцени. До лотка, де продавалися футболки з символікою «Барси», підійшов молодий чоловік і іспанською поцікавився, чи може він купити тут футболку клубу «Реал Мадрид». Чи то він був просто наївним, чи то вирішив «потролити» продавця. Але здивуванню останнього не було меж: «Ти що, з глузду з'їхав? Ти не бачиш, що тут пункт сепаратизму? Звідки б тут взятися футболці з «Реалом»?!!!» Молодий чоловік ретирувався, а продавець ще довго знизував плечима і бурмотів собі під ніс щось ображено-здивоване.
Каталонці, безсумнівно, розуміють іспанську і говорять нею, але не між собою. Зараз почути іспанську (для жителів країни – кастильську) на вулиці можна так само рідко, як побачити написану нею вивіску або дорожній покажчик. Більше того, в темряві при світлі дорожніх ліхтарів під певним кутом де-не-де можна помітити, що літера «е», яка була в кастильській назві міста Херона (Gerona), в якийсь момент була акуратно виправлена на літеру «і», через що назва міста стала каталанською – Жирона (Girona).
Хоча ще 10 років тому Барселона була абсолютно «іспаномовною». Одна каталонка розповіла мені, що за часів диктатури Франко, під страхом доносу і в'язниці, в публічному місці каталанською не можна було вимовити жодного слова, і вже тим більше ця мова не вивчалася в школах. Тому її мати, якій під 70, навіть не вміє писати рідною мовою – лише говорить нею. Сьогодні ж каталанська є державною мовою регіону поряд з кастильською, і навчання в школах та університетах ведеться саме нею. Каталонці поважають і дуже люблять свою рідну мову – адже це основа їхньої національної культури, самоідентифікації та незалежності, до якої вони так прагнуть.
Втім, абсолютної єдності та оптимізму щодо відокремлення від Іспанії серед жителів Каталонії немає. Найменше – байдужих. На Рамблі мені зустрівся веселий чоловік за 50. Коли ми розговорилися і зачепили тему незалежності, він сказав, що питання політики його взагалі не цікавлять, хоча він і голосує, коли це необхідно. «А що стосується нашого сепаратизму, відокремлення і всього такого іншого, то люди багато нісенітниці говорять, – зазначив він. – Людям завжди потрібно про щось говорити».
Є серед каталонців і ярі прихильники незалежності. Торгувала на тій же Рамблі сеньйора років 60-ти, з якою мені також вдалося поговорити, була сповнена впевненості в тому, що Каталонія здобуде свободу. Запорукою цього вона вважає не лише рішучий настрій самих каталонців, а й підтримку, яку вони отримують від усього світу і якою особливо пишаються. «Наступного року буде 300 років, як нас завоювали іспанці. Досить! Нас підтримують усюди, і ми неодмінно переможемо!» – вигукнула вона наприкінці нашої бесіди.
Однак більшість каталонців, наскільки я могла помітити, ставляться до перспективи відокремлення від Іспанії більш стримано, хоча й сподіваються на успіх. Дівчина років 25-ти на ім'я Ана вважає, що проблемою може виявитися не лише протидія каталонському сепаратизму з боку іспанської влади, а й не дуже активне, з її точки зору, бажання Європи, в разі чого, визнати Каталонію частиною Євросоюзу. У Жироні я в кількох місцях натрапляла на прапори з гаслами «Маршу до незалежності», що пройшов рік тому: «Каталонія – нова європейська держава» («Catalunya, nou estat d’Europa»).
Але Ана висловила сумнів: «Кому там це потрібно? У них там і інших сепаратистів вистачає. Звичайно, вони бояться, що варто одному стати незалежним, як і інші потягнуться. Он, у Бельгії, наприклад, теж хтось від когось хоче відокремитися. От якби Євросоюз нас стовідсотково підтримав, тоді можна було б говорити, що справу зроблено». У цьому сенсі Ана сподівається на Шотландію, де в 2014 році буде проведено референдум про незалежність від Великобританії. Ана вважає, що варто лише створити прецедент, і справа піде легше. «Нам ось теж обіцяють референдум у 2014-му. Дай боже!».
У розпал нашої бесіди з'являється приятель Ани, каталонець років 30: «А, ви про сепаратизм базікаєте? Ну-ну. Особисто я підтримую Боба Марлі, який казав, що у світі взагалі не повинно бути кордонів, і що всіх має об'єднати любов». На що Ана, сміючись, сказала мені: «Не звертай уваги, просто в нього дружина іспанка».
Жінка під 40, яка носить найкаталонськіше ім'я Монсеррат, дуже живо і із задоволенням спілкувалася зі мною більше години на хвилюючу її тему. Вона розповіла, чому за останні кілька років сепаратистська ідея в Каталонії, що тліла в умах її жителів останні десятиліття, раптом так зміцніла, що готова ось-ось зруйнувати всі бар'єри на шляху до незалежності регіону. На думку каталонців, саме на їхньому «хребті» Іспанія змогла вийти з кризи 2008-2011 років. Каталонія – одна з найбагатших і найбільш економічно розвинених областей Іспанії, і за її рахунок завжди жили і розвивалися дотаційні регіони країни.
Але в роки кризи, за словами Монтсе, Каталонію «почали просто грабувати», і регіон «збунтувався». Адже за рік Каталонія віддає Іспанії на 16 млрд євро більше, ніж отримує назад. У підсумку вона змушена економити на освіті та медицині. «Ми зараз платимо і регіональні податки, і державні, а ще й короля утримуємо, – обурено зазначила жінка. – А хто він нам такий, питається. Та він взагалі Бурбон, француз! Нехай іспанці з ним самі розбираються, без нас».
Заговорили ми і про національне свято Каталонії – 11 вересня. Цього дня в 1714 році каталонці зазнали поразки від іспанських військ під час облоги Барселони і втратили свою автономію. Щороку і без того величезна кількість каталонських прапорів на вулицях міст збільшується в кілька разів у день святкування Діади. Монсеррат сумує, що навіть національне свято у каталонців – це день їхньої поразки: «Іноземці дивуються, що у нас 11 вересня стільки прапорів. Вони думають, що це на знак співчуття та підтримки США в їхній скорботі у зв'язку з 9/11. А мені доводиться пояснювати, що і нас саме цього дня "поїмали", тільки набагато раніше».
Монтсе також сподівається, що влада не обмане і в 2014 році проведе референдум. Вона переконана, що тоді вже каталонці точно більшістю голосів виступлять за незалежність. «Розумієш, кого відділення не цікавить, ті на такі голосування і не ходять. Хоча є й ті, хто принципово проти. Це, в основному, вихідці з інших областей Іспанії.
Вони приїжджають сюди, щоб заробити гроші для себе та своїх сімей, а потім, як тільки виходять на пенсію, повертаються до себе в Естремадуру або в Андалусію. Звісно, їм вигідно, щоб Каталонія продовжувала їх годувати, і їм плювати на наше бажання стати незалежними. Я вже не кажу про владу – хто ж захоче відмовитися від курки, яка несе золоті яйця. Але ми все одно, рано чи пізно, будемо вільними», – з гордістю підсумувала Монтсе.
Насправді, за моїми відчуттями, Каталонія є частиною Іспанії лише формально – психологія каталонців, їхній спосіб життя, мова та культура зовсім не «іспанські». Саме каталонці першими в Іспанії скасували кориду – їм зовсім чужі криваві розваги, і в місцевих сувенірних крамничках майже немає зображень биків або тореро.
Щоправда, там по-старому ще продають жіночі фігурки, одягнені в костюми фламенко, характерні для півдня Іспанії, але ніхто з місцевих жителів не сприймає їх як частину тутешньої культури. Натомість на першому плані завжди будуть зображення шедеврів барселонського архітектора Антоніо Гауді: його знаменитий на весь світ собор Святого сімейства (Sagrada familia), чудовий модерн Педрери та химерні різнокольорові мозаїки з парку Гуель.
Зараз по дорозі з Манреси до Барселони, та й не тільки там, можна побачити виведене на бетонних огорожах літерами метрової висоти каталанське слово Independencia («Незалежність») та золотисто-криваві смуги саньєри. Дивлячись на це, починаєш вірити, що Каталонії, швидше за все, недовго доведеться чекати офіційного визнання своєї незалежності.
Катерина БОГАЧ,
«Росбалт».