Але є генії іншого роду - непередбачувані, дикі, самим фактом свого існування зміщують непорушні канони оцінки діяльності своїх більш розважливих побратимів. Вони - генії божевілля, того самого, якому потім співаємо ми славу. Перчинкою нерозсудливості присмачені їхні твори, холодком позамежності віє від їхнього життя. Здається, всі ми, освічені й урівноважені обивателі, давним-давно знаємо, що є добре, а що - погано. І раптом - опля! - один рух геніального жонглера, і світ перевернувся, вкотре помінявши місцями небо і землю нашого світовідчуття.
Про що це я? Просто сто років тому, 11 травня 1904 року, у Фігерасі в родині дона Сальвадора Далі-і-Кусі та доньї Феліпи Доменек народився хлопчик. Окатого й щокатого херувимчика нарекли Сальвадор Феліпе Хасінто Далі Доменек. Сто років потому світ схиляє голову перед генієм божевілля - великим Сальвадором Далі.
Наполеонівські мрії
Він був звичайною дитиною - але народженою, щоб погасити біль від утрати попереднього. Яке це - жити під сенью пам’яті померлого старшого брата? Може, саме тому ще дитиною прагнув вирізнитися з усіх сил? Малювати Далі почав у чотири роки. У шість побажав стати Наполеоном, у 10 створив свою першу справжню картину, у 15 вирішив «стати Далі».
У Фігерасі Далі брав уроки малювання в професора живопису Жоана Нуньєса, і вже в 14 років не можна було засумніватися в його здатності до малювання. Коли Сальвадору було майже 15 років, його вигнали з монашої школи за непристойну поведінку. Але він зміг успішно скласти всі іспити, вступити до інституту (так в Іспанії називали школу, що дає повну середню освіту) і закінчити його з блискучими оцінками. Далі - Мадридська художня академія. Сальвадора вигнали звідти через п’ять років «за вільнодумство» - як стверджувала професура, або «тому, що вони нічого не могли мене навчити», - як стверджував молодий і нахабний Далі.
Відтоді він пішов своїм шляхом. У 1925 році відбувається його перша персональна виставка в галереї Далмау: 27 картин і п’ять рисунків невідомого стилю й напряму. У 1926 році художник їде до Парижа, де побачать світ перші картини справжнього Далі - «Мед солодший за кров», «Світлі радощі».
Він не бажав прогинатися під світ. А світ, своєю чергою, якось не надто звернув увагу на явище Сальвадора Далі народу. Вихід був один - створення власного світу. І геній створив його - світ сюрреалізму, світ надреальності. І подарував його нам.
Сотворення світу
Про картини Далі писати важко - на них краще дивитися. У створеному ним світі художник з легкістю перемішав простір і час. Час застигає тягучою смолою, а предмети течуть і змінюються на наших очах. Він запросив у свій світ Христа і Колумба, витонченого Рафаеля і кутуватого Пікассо, американську секс-зірку Мей Вест і звичайну атомну бомбу.
Але йому тісно в рамках традиційного живопису. І зі своїм найближчим другом Луїсом Бунюелем Сальвадор працює над створенням фільму “Андалузький пес”. Серед найшокуючіших кадрів є сцена, знаменита й донині, яку, як відомо, придумав Далі, - око людини розрізається навпіл за допомогою леза. Осли, що розкладаються і мелькають в інших сценах, - це теж внесок Далі в роботу зі створення фільму. Саме він створив знамениту сюрреалістичну послідовність сну у фільмі Альфреда Хічкока «Зачарований».
Він балувався дизайном інтер’єрів, створював костюми та декорації для балету Монте-Карло. А розкішну квартиру королеви косметики Гелени Рубінштейн Далі оформлював особисто. Він створив такі ефектні й надзвичайні речі, як диван-губи, капелюх-туфля, торшер у формі келиха для шампанського та багато інших, які потрапляли на сторінки найвідоміших журналів. Образи з його світу потроху починали проникати в наш світ.
Яким він був художником? Хтось вважає живописні досягнення Сальвадора Далі кітчем сюрреалізму, хтось - вершиною і технічної, і змістовної витонченості, скарбницею образів і знахідок. Сам Далі називав свою творчість параноїдально-критичним методом. Як стверджував художник, він звільнявся від підсвідомих образів, як божевільний. Але «різниця між мною і божевільним полягає в тому, що божевільний мешкає у своєрідному світі фантазій - він живе в кімнаті, розташованій по сусідству з дійсністю. Коли я заходжу в цю кімнату, то знаю, де я тепер перебуваю; при цьому залишаю двері відчиненими. По-справжньому божевільна людина не може вибратися звідти - для неї ті двері назавжди замкнені».
Яким він був людиною? Прізвиськом Далі було Авіадолларс (Грошолюб) - однак віддавав він свої картини музеям безкоштовно. Своєму рідному закутному Фігерасу він зробив королівський подарунок - знаменитий «дім з яйцями», місце вічного паломництва натовпів цікавих туристів. У цьому місці химерне все - і картини, і зали, і скульптури, і сама будівля. Далі не хотів, щоб тут проводилися екскурсії - кожен повинен побачити те, що може.
Він був болісно сором’язливий - і вражав уяву оточення епатажністю своїх витівок. Усі знають про те, як одного разу художник з’явився на бал на свою честь, прикрасивши капелюх протухлим оселедцем; як зійшов з корабля, тягнучи на голові хліб, спечений задля такого випадку; як власноруч умочив у фарбу морську зірку й прилюдно пустив її повзати по полотну, запевняючи, що присутні стали свідками народження шедевра. У 70 років Сальвадор дав «королівську аудієнцію» Хачатуряну - виконавши перед ним танець із шаблями в чому мати народила.
Колись він вимагав від нашого світу просто визнання. Тепер створений ним світ вимагав від нього набагато більше - блискучого трагіфарсу завдовжки в життя.
Муза для вампіра
Іспанський художник був одружений на російській музі - єдиний раз і назавжди. Російською він знав лише один віршик - такий же божевільний, як і він сам: «Божа корівка по небу літала. Літала - впала. Впала - поповзла. В людях нема зла». Тільки Далі міг уявити божу корівку, що літає по небу. І тільки йому ми можемо повірити, що це можливо. Що ж, полетімо вслід?
«Я люблю Галу більше, ніж батька, більше, ніж матір, більше, ніж Пікассо. І навіть більше, ніж гроші», - писав Далі. Звичайна жінка із середньоросійською зовнішністю, пронизливим поглядом і герметично закритою душею завдяки цій любові стала образом жінки, роздираної суперечностями XX століття. Зустрівши бідного, закомплексованого молодого художника, Олена Дьяконова однією фразою перекреслила все своє усталене й забезпечене життя: «Більше ми не розлучимося, малий». Їй - 35, йому - 25. Чоловік-поет, маленька донька, богемний салон у Парижі - все це було побите козирною картою: можливістю бути поруч із генієм, відчути власною шкірою холодок позамежного світу.
У житті Далі вона була єдиною жінкою. Він став Галоманом або, радше, Мегаломаном. Натомість Гала стала дзеркалом, у якому Далі споглядав самого себе. Вона ніколи не давала інтерв'ю, надаючи своєму великому чоловікові насолоджуватися абсолютно всією славою одноосібно. А він усе життя змушував її бути поруч. І вимагав її руку. Казав, що саме її рука повертає сили, надає нових ідей… «Дай мені твою руку!» - зло кричав він їй, хворій і ослаблій. І вона покірно давала. А ви змогли б стати музою вампіра? Нехай навіть і великого?
Вони прожили разом 53 роки. Далі пережив дружину на сім років. Після її смерті художник назавжди перестав малювати.
Через місяць після смерті Гали Хуан Карлос, король Іспанії, удостоїв Далі Великого хреста Карла III і титулу маркіза. Сальвадор просив усіх називати його маркіз Далі де Пубол - на згадку про те місце, де спочиває Гала. Через 11 днів після того, як королівський декрет був оприлюднений, королівство Іспанія за 100 млн. песет купило у Далі «Частинки попелу» та «Арлекіна з маленькою пляшкою рому». Сальвадор Далі, маркіз де Пубол, помер 23 січня 1989 року.
Як і заповів, художник лежить непохований у склепі Театру-музею Далі в Фігерасі. Увесь свій статок і роботи Сальвадор Далі залишив Іспанії. З місцем упокоєння великого генія пов'язана остання насмішка, яку він би оцінив: кажуть, його могила розташована точно над жіночим туалетом.
А обидва світи - наш і його - продовжують існувати. Іноді перетинаючись…