Цю надію підживлювало те, що розпадатися вже начебто було нічому – усі, хто міг і хотів, уже відокремилися. Але реальність набагато заплутаніша за наші уявлення про неї: за останні місяці кілька дуже незвичайних прикладів сепаратизму пред'явила спокійна і процвітаюча Західна Європа. Як не дивно, ідеї незалежності всіх від усіх продовжують лихоманити континент, причому простих пояснень у цього явища, мабуть, немає.
Зникаючий британський народ
Наприкінці листопада минулого року у Великобританії були оприлюднені вельми скандальні результати опитування громадської думки, проведеного компанією ICM. Британців тоді запитали: чи хочуть вони, щоб Сполучене Королівство роз'єдналося, наприклад, на Англію, Шотландію, Уельс та Північну Ірландію. З'ясувалося, що більшість населення країни охоче прийняло б такий розкол. Наприклад, у Шотландії за незалежність власної країни проголосувало 52% опитаних, різко проти були лише 35%. Ще більш шокуючими виявилися результати в «метрополії»: 59% жителів Англії підтримали відділення північних сусідів.
Це опитування зіпсувало Британії велике свято: у січні 2007 року країна збиралася урочисто відзначати 300-річчя місцевої «переяславської ради» – об'єднання двох держав під владою англійської корони. Однак після того, як народна думка висловила свою байдужість до існуючої унії, урочистості довелося згорнути. Так, наприклад, відмовилися від випуску пам'ятної серії марок, а міністри британського кабінету намагалися не надто педалювати пам'ятну дату.
Втім, ця історія могла б потроху піти в минуле і забутися. Зрештою, опитування не референдум, законодавчої сили не має. До того ж у Британії зараз немає потужного громадського руху, який готовий був би підняти на щит гасло на кшталт «За нашу і вашу свободу один від одного!». Провідні політичні партії просто не використовують у своїх програмах питання регіонального сепаратизму. Але минулого тижня громадська думка знову поводилася не надто тактовно по відношенню до Сполученого Королівства.
Чергове соціологічне опитування показало, що кількість людей, які відчувають себе британцями, поступово зменшується. У 1996 році з Британією себе асоціювали трохи більше половини – 52%, зараз лише 44%. Збільшується кількість людей, які пам'ятають про свою «малу батьківщину» – англійців, шотландців, уельсців. Особливо вразило те, що англійці – «старші брати» в цій родині народів – перебувають в авангарді національного відродження. Попереднє опитування показувало, що в Англії був лише 31% тих, хто вважав себе спочатку англійцями, а потім уже британцями. Зараз так себе визначають уже 40%, тобто нова спільнота – «британський народ» – тане просто на очах.
Це повернення до історичного коріння не надто тішить політиків та владу, оскільки йде врозріз з проголошуваними ідеалами країни. Впливовий міністр фінансів Гордон Браун серйозно сприйняв загрозу «балканізації Британії». Пояснюючи свою позицію напередодні 300-річчя англо-шотландської унії, він говорив про спільні цінності, на яких заснована Великобританія. Ці цінності, на його думку, до етнічного питання жодного відношення не мають, це «свобода для всіх», «соціальна відповідальність і справедливість». До існуючого союзу, вважає Браун, не можна ставитися безвідповідально.
Однак варто згадати, що національна самосвідомість, принаймні в сучасному британському варіанті, поки не дійшла до серйозних міжетнічних тертя. Іншими словами, шотландці з англійцями ні воювати, ні сваритися не збираються, а їхнє протистояння обмежується футбольними та регбійними матчами один з одним. Те ж листопадове опитування це добре продемонструвало. Тоді на вельми провокаційне запитання соціологів «Як, на вашу думку, багато зараз шотландців в органах влади чи мало?» були отримані просто зразкові відповіді. 77% опитаних у Шотландії та 76% в Англії сказали, що їх це зовсім не хвилює.
Більше того, соціологи заодно частково розвінчали відомий міф про те, що нелюбов футбольних уболівальників до своїх найближчих сусідів нібито доходить до того, що англійці поголовно вболівають проти збірної Шотландії, а шотландці дружно підтримують суперників Англії. На півдні Альбіону підтримати північан у такій ситуації готові 70% жителів. У Шотландії спортивний сепаратизм потужніший, але й тут за англійців у міжнародних матчах готовий вболівати майже кожен другий – 48% населення.
Піти зі своєю нафтою
Обговорюючи теоретичну можливість розколу Великобританії, скептики найчастіше зупинялися на економічних питаннях. Річ у тім, що шотландські регіони в цілому менш розвинені, ніж англійські графства та міста. Це призводить до того, що центральний уряд більшу частину податків збирає на півдні країни, а сума, яку отримує бюджет від Шотландії, в десять разів менша за англійські збори. При відділенні півночі місцевий уряд негайно отримує бюджетну діру розміром у 6-11 млрд фунтів, яку доведеться якось закривати. Зараз цим займається уряд Великобританії. Зараз з усіх британських складових частин Шотландія знаходиться на другому місці за розміром державних витрат на душу населення (попереду лише зовсім відстала Північна Ірландія). Це призводить до того, що британська преса, коментуючи потенційний шотландський сепаратизм, відзначала, що Единбург у ролі столиці незалежної держави зіткнеться з великими труднощами. Наприклад, з необхідністю підвищувати податки, що не додасть популярності самостійній владі.
Правда, Шотландія в разі своєї незалежності перетворюється на регіонального енергетичного короля. Річ у тім, що 90% британської нафти – це північні, тобто шотландські родовища. Відповідно саме Единбургу відходить практично все вуглеводневе багатство. Крім того, особливо відзначається, що населення Шотландії порівняно невелике, всього 5 млн осіб. Тобто як гідний приклад для наслідування можна взяти, наприклад, Норвегію або якусь із дрібних, але страшенно багатих держав Перської затоки, на кшталт Кувейту чи Катару.
Місцеві націоналісти впевнені, що незалежність – це благо для їхньої малої батьківщини. Цю ідею в основному просуває Шотландська регіональна партія на чолі з Алексом Селмондом. Він вважає, що лейбористи в Лондоні протидіють незалежності тільки тому, що хочуть зберегти владу. ШНП справді користується суттєвою підтримкою на півночі Британії і може найближчим часом стати серйозною силою в шотландському парламенті.
До речі, саме цей парламент викликає певну образу вже в англійців. Справа в тому, що органів представницької влади у Великій Британії чотири – один головний, у Лондоні, і три регіональних – у Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії. Ці малі парламенти існують менше десяти років за благословенням центральної влади як елементи деякої автономії, що дають різним частинам королівства можливість брати участь в управлінні країною. Однак Англії окремого депутатського зібрання не дісталося, оскільки в неї нібито й раніше був свій, великий і справжній британський парламент. Консервативна партія зараз ратує за рівноправність і вимагає створення англійської палати народних обранців, оскільки без цієї установи південь країни виявився дещо обмеженим у правах.
Оксамитовий прецедент
Шотландії, яка бажає незалежності, за прикладами далеко ходити не треба, достатньо лише перетнути Па-де-Кале. У континентальній Європі за останні півтора десятка років сталося кілька великих розколів великих і дрібних держав. І практично для будь-якого сценарію можна знайти близький прецедент. Є, наприклад, радянський шлях відносно спокійного розпаду, що обійшовся без великих війн, але супроводжувався майже повсюдним різким економічним спадом. Є югославське нещастя, де відносно мирно вдалося втекти від метрополії лише Македонії, Словенії та тепер Чорногорії. Іншим довелося пройти через довгу низку воєн із Белградом. Але найближче, мабуть, «оксамитовий» чехословацький прецедент.
Унія Богемії, Моравії та Словаччини утворилася в 1918 році як один із уламків колись могутньої Австрійської імперії. Чехи та словаки – споріднені народи, дуже близькі за мовою та культурою, тому співіснування в єдиній державі не доставляло їм особливих клопотів. При цьому Чехія завжди вважалася більш економічно розвиненою частиною федерації, тоді як Словаччина за більшістю показників (таких, як ВВП, чисельність населення, вплив у федеральній владі тощо) залишалася в ролі «молодшого брата». Більше того, незважаючи на те, що сильна Прага дотаціонувала слабку Братиславу, про незалежність активніше говорили словаки. Так, зокрема, чеська влада після «оксамитової революції» схилялася до збереження єдиної держави, тоді як у Словаччині політики бажали або конфедерації, або незалежності. У 1992 році це призвело до того, що Братислава оголосила про відокремлення, хоча в обох частинах країни народна думка розкололася з цього питання на дві рівні частини.
Життя цих двох країн після розколу залишалося цілком нормальним, жодних страшних катаклізмів ні в Чехії, ні в Словаччині не відбувалося. Більше того, обидві республіки синхронно вступили до ЄС, є членами НАТО, проводять вибори та економічні реформи і, здається, звикли жити окремо і не шкодують про «оксамитове розлучення». Щось подібне, найімовірніше, станеться і в сербсько-чорногорському випадку, де і старший, і молодший брат підуть тепер різними шляхами.
Солодкі мрії та реальні кошмари
Але в те, що таким же або схожим чином вдасться розвалити Велику Британію, віриться менше. Зрештою, і Сербія з Чорногорією, і Чехословаччина розпадалися в момент різкого ослаблення центральної влади, політичних та економічних реформ. Подібних різких змін на Альбіоні не помічено, державна влада тут працює цілком успішно. Крім того, ще невідомо, чи можна прямо проектувати результати останніх британських опитувань на гіпотетичний референдум. Тому, хто опитує соціологу, можна без особливих проблем заявити про те, що бажаєш незалежної Шотландії або, навпаки, остаточного відокремлення Англії, адже тут від твого голосу нічого не залежить. Зовсім інша справа – проголосувати за це на офіційному плебісциті, розуміючи, що ти робиш вибір між непоганим і невідомим. У такій ситуації люди зазвичай схильні набагато ретельніше обмірковувати свої вчинки.
Непрямим підтвердженням цього стала бельгійська історія. Ця держава – класичний приклад успішного двогромадського союзу. Бельгія говорить двома мовами: франкомовний валлонський південь протистоїть фламандській півночі. Відносини між громадами далеко не безхмарні, існують організації націоналістів, а сепаратистська партія «Фламандський інтерес» в окремих регіонах півночі отримує на виборах третину голосів. Як водиться, поділ іде й по лінії економіки: Фландрія – регіон більш успішний і заможний. Ця ситуація не надто стійка, і не виключено, що через кілька років у Бельгії всерйоз обговорюватиметься якийсь законопроект про поділ держави за національними квартирами.
У грудні таку ситуацію спробував змоделювати один з місцевих телеканалів RTBF. Журналісти випустили в ефір підроблене повідомлення про те, що парламент Фландрії ухвалив рішення про відокремлення цієї провінції. Спалахнув страшенний скандал: бельгійці не на жарт перелякалися. Обурювалися не лише політики, на надто креативних телерепортерів гнівалися й прості люди на вулицях. Несподівано з'ясувалося, що для дуже багатьох втілення сепаратизму в реальне життя здається жахливою подією, практично катастрофою. Тим не менш, відійшовши від шоку, місцеві жителі будуть не проти знову поговорити про те, як би добре було пожити окремо від цих валлонів або, навпаки, від цих фламандців.
Не миттям, так катанням
Прикладом послідовного, але мирного сепаратизму в західному світі можуть служити квебекські референдуми. Історія Канади склалася так, що до складу колишньої британської колонії давно увійшла порівняно невелика територія провінції Квебек з франкомовним населенням. У позаминулому столітті тут траплялися й збройні виступи франкофонів за незалежність, однак у наш час воювати проти генерал-губернатора ніхто не збирається. Натомість місцеві сепаратистські сили активно намагаються відокремити Квебек від англомовної Канади за допомогою плебісцитів.
Перший референдум з питання про майбутнє провінції відбувся ще в 1980 році. Тоді в «бунтівному» регіоні при владі стояла Квебекська партія на чолі з активним прихильником незалежності Рене Левеском. Загальноканадський уряд, природно, агітував за збереження єдиної держави, причому сепаратистів не підтримували й франкоканадські політики, які займали тоді головні посади в уряді країни. Квебекська громада вперше розкололася на прихильників незалежності та тих, хто сумнівається, настрої суспільства коливалися.
Треба зазначити, що Квебекська партія підійшла до питання дуже обережно. Провінції пропонувалося відколотися від Канади політично, але не економічно, що, очевидно, мало заспокоїти скептиків і маловірів, які боялися майбутнього фінансового колапсу. Так, сепаратисти збиралися відібрати в Оттави всю законодавчу владу на території Квебека, право на дипломатичні зносини з закордоном, а також закріпити за собою виключне право збирати податки. При цьому з рештою Канади новоспечена держава збиралася зберегти «економічну асоціацію, в тому числі єдину валюту». Тим не менш, незалежність у 1980 році не пройшла: самостійний Квебек отримав лише 40% голосів.
Втім, такий великий відсоток прихильників незалежності дав привід говорити про те, що в провінції формується принципово інша етнокультурна самосвідомість – з франкоканадців місцеві жителі перетворювалися на квебекців, на такий етнос, який більше орієнтований на свою традиційну територію, свою культуру і все менше асоціює себе з великою Канадою. Цьому сприяв і давній антагонізм між Англією (дотепер головою канадської держави формально вважається Єлизавета II) та Францією, яку багато хто в Квебеку досі сприймає як культурну метрополію. Плюс до того провінція користувалася значною автономією, причому не лише в частині самоврядування: офіційною мовою регіону тут давно вважається французька, тоді як в англомовних провінціях Канади мову Бальзака та Гюго практично не використовують.
Другий референдум Квебекська партія змогла провести через 15 років. Він показав, що кількість сепаратистів у провінції потроху зростає. Розкол країни за мовними громадами в 1995 році не пройшов буквально дивом: до більшості сепаратистам не вистачило всього шість десятих відсотка (менше 30 тис. голосів). Незалежність Квебека була знову відкинута, але, швидше за все, лише на час. Якщо тенденція останніх десятиліть збережеться, то черговий плебісцит напевно створить самостійну Квебекську Республіку.
Суверенітет і задарма не потрібен
Є, втім, в Європі територія, де населення в минулому столітті вперто відмовлялося від нав'язуваної незалежності та вимагало приєднання до метрополії. Йдеться про Саар, який нині є однією з найменших земель у складі Федеративної Республіки Німеччини. Після кожної зі світових воєн переможці вперто пропонували жителям цієї території самостійно вирішити свою долю. Але обидва рази Саар віддавав перевагу стати одним із німецьких регіонів.
Саар належить до числа прикордонних регіонів зі змішаним населенням, які Париж і Берлін ділили протягом понад вісімдесяти років – від франко-прусської війни до Другої світової. Але якщо населення Ельзасу та Лотарингії змінювало підданство та громадянство без референдумів, то Саару в 1935 та 1955 роках давали вибір. Востаннє як основний варіант місцевим жителям пропонували майже повноцінну незалежність: ця територія могла стати третьою німецькою державою поряд із ФРН та НДР. Однак більшість саарців такий щедрий подарунок не оцінило: дві третини голосів було подано проти незалежності.
Цікаво, що з 1945 року і до останнього референдуму Саар перебував під жорстким французьким контролем. Париж, природно, докладав серйозних зусиль до того, щоб ця промислово розвинена земля жодним чином не повернулася знову до складу германської держави. У Парижі передбачали зберегти Саар у складі Франції, але, незважаючи на всі зусилля, німецька більшість висловилася на користь єдиної германської держави. До речі, у 1935 році перевага прихильників возз'єднання з Німеччиною була ще більшою: тоді дев'ять із десяти виборців проголосували на користь Третього рейху.
Старосвітський сепаратизм
Зараз тільки в Старому Світі існує не один десяток місць, де є (або потенційно могли б розвинутися) сепаратистські тенденції. Десь загроза сепаратизму цілком реальна, десь вона існує лише на рівні мови або культури. Є держави, які звикли до постійної загрози відділення околиць і навчилися купірувати загострення міжобщинного неприйняття, є ті, які поки не замислюються про те, що епідемія сепаратизму може торкнутися і благополучні куточки континенту.
Зараз це звучить дивно, але всього сто років тому, подорожуючи від Атлантики до Уралу, людина перетнула б лише два державні кордони, а повний список європейських держав налічував всього два десятки позицій (включаючи карликів на кшталт Ліхтенштейну). Нині стільки незалежних країн можна нарахувати тільки на території колишнього соцтабору. І досі існує деяка кількість регіонів, де за сприятливих умов могли б сформуватися дрібні, але незалежні держави.
Рекордсменами за кількістю потенційних сепаратистських зон можна вважати Італію та Іспанію. В Іспанії найбільш відомим регіоном, який бажає в ідеалі повного відділення або принаймні ширшої автономії, ніж нині, є Країна Басків. Втім, є й інші окраїни, які прагнуть більшої самостійності, наприклад, Каталонія. В Італії, зітканій у другій половині XIX століття з різнорідних шматочків з досвідом незалежного існування, досі зберігся ряд прикордонних територій зі своїми етнічними особливостями. На півночі країни, наприклад, існує німецькомовний регіон Південний Тіроль, в районі Трієсту місцеві жителі мають слов'янське походження, на північному заході є райони зі змішаним італо-французьким населенням.
Ситуацію погіршує те, що й власне італомовні регіони дуже сильно відрізняються один від одного. Наприклад, сицилійця, який швидко говорить своєю діалектою, уродженець півночі країни буде розуміти з певними труднощами. А скажімо, мова корінних жителів Сардинії настільки різко відрізняється від говорів континентального «чобота», що діалект острова цілком можна вважати окремою мовою романської групи. До того ж північ Італії, як відомо, є промислово розвиненим і цілком процвітаючим регіоном, тоді як економіка півдня стабільно стагнує, незважаючи на всі зусилля центрального уряду.
На останній обставині спекулювало найвідоміше (якщо не рахувати баскську ЕТА) із сепаратистських рухів Західної Європи – «Ліга Півночі», яка досягла серйозного успіху в 90-х роках XX століття. Тоді ця партія виступала за розкол країни та утворення на півночі Італії незалежної держави Паданія. Це призвело до того, що в якийсь момент у потенційній Паданії «Ліга Півночі» стала перемагати на виборах. Лідер партії Умберто Босси тоді навіть епатував публіку, скликаючи неофіційний паданський парламент та заявляючи з трибуни про незалежність північних регіонів. Але далі гасел та промов справа не пішла, ні референдумів, ні тим більше гучних народних виступів на підтримку руху Босси не було (лідер «Ліги», до речі, різко засуджував заклики до насильницьких методів боротьби за незалежність, віддаючи перевагу шляху мирного тиску та референдумів). Тим не менше, на паданській ідеї «Ліга Півночі» набрала певну вагу і стала впливовою силою, важливим елементом правої партійної коаліції Італії.