Про «проникнення мусульман до Європи», про «експансію ісламу», «ісламізацію Європи» вже багато написано, і значення цієї теми може лише зростати; адже дійсно в Західній і Центральній Європі безперервно (багато хто скаже «загрозливо») збільшується чисельність населення, що іммігрувало з країн ісламського світу. Так, у Великобританії мусульмани становлять приблизно 2 млн осіб із загального населення в 60 млн, у Франції – 5 млн з 60 млн, у Німеччині – 3,2 млн з 83 млн, в Італії – 1 млн з 57 млн, у Голландії – 800 тис. з 16 млн, у Швеції – 300 тис. з 9 млн, в Іспанії – 400 тис. з 40 млн, у Данії – 160 тис. з 5 млн, у Бельгії – 400 тис. з 10 млн, в Австрії – 300 тис. з 8 млн. Начебто не так вже й багато. Щоправда, темпи народжуваності мусульман більш ніж втричі перевищують такий показник у немусульманського населення. Згідно з прогнозами, вже до 2015 року чисельність їх подвоїться, тоді як частка інших знизиться на 3,5%. Нерідко зараз можна почути розмови про те, що в середині нашого століття мусульмани, принаймні у Франції, а можливо, й в інших країнах Західної Європи, за кількістю перевершать немусульманське населення. Треба ще мати на увазі, що загальне населення Європи, за прогнозами ООН, до 2050 року знизиться з 738 млн (на 2000 рік) до 600 млн. Тренд очевидний.
Мусульманське населення молодше за корінне: так, загалом у Франції частка жителів молодших 20 років становить 21%, а серед мусульман – 33%. У Німеччині відповідні цифри – 18% і 33%, приблизно так само справи і в інших країнах регіону.
В принципі можна було б сказати: ну і що з того, що зростає відсоток мусульманського населення? Справа не в кольорі шкіри і не в релігії; всі ці люди – вже громадяни європейських держав, не треба впадати в расизм, кричати про ісламізацію Європи й вживати такі терміни, як «Єврабія», «Лондонистан» і т. д. Але тривоги пов'язані не стільки з етнічними та расовими упередженнями, скільки зі зростаючим впливом екстремістів-джихадистів на мусульманське населення європейських країн.
Мусульмани з'явилися в Західній Європі в результаті проведення політики імпорту робочої сили після Другої світової війни. Вихідці з бідних країн третього світу були готові братися за низькооплачувану роботу, яку не бажало виконувати місцеве населення. Англія, Голландія, Франція ввозили трудові ресурси зі своїх колишніх колоній (дотепер більшість французьких мусульман – вихідці з країн Магрібу, в основному з Алжиру, в Англії – з Індії, Пакистану та Бангладеш, у Голландії – з Індонезії та Суринаму). А Німеччина, що не мала колоній, – з Туреччини. У 1961 році, коли ФРН уклала з Туреччиною угоду про наймання робочої сили, у країні було менше 7 тис. турків, через 30 років – вже понад 2 млн. Трудових мігрантів вважали тимчасовими працівниками, які після закінчення терміну контракту, заробивши грошей, повернуться додому. Так спочатку і було. Але після першої енергетичної кризи та спричиненого нею безробіття було вирішено перервати імпорт робочої сили. У ФРН у 70-х роках призупинили наймання з інших країн, припинили видачу дозволів на трудову діяльність більшості іноземців. У деяких країнах навіть розробили програми сприяння іноземним працівникам у репатріації. Однак більшість приїжджих від них відмовлялися: на батьківщині перспективи вельми туманні, а повернутися до Європи буде вже неможливо. Іноземці, які вирішили оселитися в новій країні, почали перевозити туди родичів, дочки робітників, виростаючи, укладали шлюби зі своїми земляками, ті, в свою чергу, теж ввозили своїх родичів, а дітей, згідно з мусульманськими традиціями, народжувалося багато. Звідси і зростання мусульманського населення.
Вихідці з однієї країни намагаються проживати компактно, виникло те, що стали називати «геттоїзацією», утворенням гетто. Дві третини британських мусульман живуть у районі Великого Лондона, третина французьких мусульман – у Парижі або навколо нього, третина німецьких мусульман – в індустріальному районі Руру. У Марселі мусульмани перевищують 25% чисельності населення, у Мальме (Швеція) – 20%, у Парижі, Брюсселі та Бірмінгемі – 15%, у Лондоні, Амстердамі, Роттердамі, Осло, Гаазі, Копенгагені – 10%. Минулого року в Амстердамі на першому місці серед найпопулярніших імен, даних новонародженим хлопчикам, виявилося ім'я Мухаммед; цього року це ім'я на другому місці в Англії.
Перше покоління мігрантів намагалося якщо не асимілюватися з місцевим населенням, то хоча б довести свою лояльність і включеність у місцеве суспільство. А от у другого і третього покоління настрій вже інший. З одного боку, у них немає мовних проблем (як у їхніх предків), вони навчалися в європейських школах і мають той самий рівень освіти, ту саму професійну кваліфікацію, що й їхні ровесники з місцевого населення.
З іншого боку, вони в своїй більшості почали усвідомлювати, що як би не старалися – все одно не стануть повноцінними французами чи англійцями. Так, рівень безробіття серед європейських мусульман, як правило, вдвічі вищий, ніж серед населення в цілому, в тому числі й мігрантів-немусульман. Французька преса наводила приклади того, що резюме, які надсилають для влаштування на роботу в різні фірми молоді люди з вищою освітою, відхиляються набагато частіше, якщо ці люди мусульмани. За даними опитування, проведеного в грудні 2004 року, 87% французів вважають, що за інших рівних умов людині магрибського походження влаштуватися на роботу «трохи важче» або «набагато важче». У соціальному плані мусульмани відчувають, що їх все одно не приймають за своїх, навіть якщо вони ні в чому не поступаються своїм ровесникам, народженим у «білих» сім'ях. Багато хто з гіркотою переконався в тому, що вони ніби опинилися між двома світами. Старій батьківщині вони не потрібні, та й вони її не знають, навіть її мовою найчастіше володіють гірше, ніж європейською; але й у країні свого народження вони не стали «співгромадянами», інтегральною частиною нації. На них дивляться як на чужих. («Понаїхали тут», — кажуть у нас, те саме можна почути у будь-якій західноєвропейській країні.)
Це стосується і психологічних, і побутових відмінностей. Наприклад, англійці незадоволені тим, що на зупинці «чужинці» не вишиковуються в чергу, як це прийнято в Англії, а «лізуть купою». Таких прикладів можна навести безліч.
Не дивно, що молоді мусульмани, не бажаючи асимілюватися в негативно (на їхню думку) налаштоване по відношенню до них суспільство, почали пошуки своєї ідентичності, і ідентифікують вони себе не з далекою «батьківщиною предків», а з чимось незрівнянно більш значущим – з ісламом. Дослідження, проведені у Франції та Німеччині, показали, що мусульмани другого і особливо третього покоління менш інтегровані в суспільство, ніж їхні батьки та діди. Відчуваючи себе жертвами дискримінації, вони знаходять в ісламі знак своєї ідентичності. У Франції кількість людей, які декларували себе віруючими та практикуючими мусульманами, лише за сім років (1994-2001) зросла на 25%. Відома історія з хіджабами (жіночими головними уборами), які заборонили носити дівчаткам-школяркам. Але багато юних мусульманок стали носити вже не хіджаб, а нікаб, який повністю закриває обличчя, залишаючи лише проріз для очей. 24-річна жителька Лондона сказала в інтерв'ю: «Для мене це не просто предмет одягу, а фактор солідарності». Інша додала: «Якби я одягалася по-європейськи, я могла б бути індускою або ким завгодно, а в нікабі я відчуваю себе мусульманською жінкою».
Чи можна сказати, що для урядів західноєвропейських країн все це стало неприємним сюрпризом? І так, і ні. Експерти давно передбачали негативні наслідки недостатньої уваги до проблеми інтеграції в суспільство нащадків мігрантів, але хіба де-небудь уряди прислухаються до думки спеціалістів?
Втім, не можна сказати, що даній проблемі взагалі не приділялося уваги. Вважається, що існують такі головні моделі, як французька (асиміляціоністська), німецька (сегрегаційна) та англійська (плюралістична).
У Франції членом національної спільноти є будь-яка особа, яка має французьке громадянство. Громадянином Франції може стати кожна людина незалежно від країни походження, а той, хто народився на її території, автоматично стає громадянином. Іммігранти фактично відмовляються від своєї колишньої ідентичності та засвоюють цінності та особливості поведінки, притаманні французам.
На відміну від цієї моделі, у Німеччині в основу громадянства покладено принцип «права крові», тобто тут панує не громадянський, а етнічний підхід, і особа, народжена на території Німеччини, не стає її громадянином. Це призвело до сегрегації - відокремлення населення іммігрантського походження від німецьких громадян.
Англійська модель, остаточно прийнята в 1985 році, полягає у визнанні державою в рамках національної спільноти різних громад, які мають право жити у своєму колі, зберігаючи свої традиції та цінності. Цей підхід вписується у відому концепцію мультикультуралізму.
Отже, три провідні країни Західної Європи обрали різні стратегії поведінки по відношенню до іммігрантів, у тому числі й до мусульман. І щодо немусульманських прибульців це в основному спрацювало: з поляками, чехами, індусами чи китайцями особливих проблем немає. А от щодо мусульман, то результати приблизно одні й ті самі: загалом і в цілому ні асиміляції, ні інтеграції не відбулося. У кожній країні існують громади іммігрантів, ніби паралельні суспільства, і ніхто ще не в змозі запропонувати рецепт, – як досягти того, щоб мусульмани, зберігаючи свою етнічну, культурну та конфесіональну ідентичність (відмовити їм у цьому неможливо), відчували себе повноцінними громадянами держави, що дала їм притулок, настільки ж лояльними до неї, як і всі інші.
Численні факти свідчать про зворотне. Лондон, наприклад, став притулком радикальних антизахідних угруповань після терактів 11 вересня 2001 року в США. Імами в лондонських мечетях відкрито закликали до солідарності з терористами, які підірвали нью-йоркські вежі-близнюки; і лише останнім часом екстремістів почали переслідувати, були проведені арешти. Шоком для Англії стали вибухи в Лондоні 7 липня 2005 року. Люди побачили на екранах телевізорів відеозапис «заповіту» одного з терористів-смертників, пакистанця, який говорив англійською з йоркширським акцентом, і стало зрозуміло, що людина, народжена і яка працювала все життя в Англії, може холоднокровно вбивати своїх формальних «співгромадян». Потім стало відомо, що за даними опитувань 13% британських мусульман вважають цих убивць «мучениками». Різко зросла кількість екстремістів серед мусульман після американо-британської інтервенції в Іраку, і духовні особи почали закликати до нещадної боротьби за те, щоб змусити уряд вивести війська з Іраку. За офіційними даними, англійська поліція здійснює моніторинг 200 осередків мусульманських екстремістів. Досить промовистий епізод показали по телебаченню в день, коли посаду прем'єр-міністра перейшла від Тоні Блера до Гордона Брауна. У натовпі, що зібрався біля Букінгемського палацу, звідки виїжджав після зустрічі з королевою новий прем'єр, виділялася група людей, які скандували: «Аллах акбар!» і тримали плакати з написом «Боже, прокляни королеву!». Їх несли громадяни Великобританії…
Всім відомі і безлади, вчинені молодими мусульманами з паризьких передмість, і бешкетування мусульманських екстремістів у Голландії. Серед різних аспектів цієї проблеми є й такі, як електоральний (жодна з конкуруючих політичних партій не ризикне відновлювати проти себе значну групу населення), міжнародний (не можна ворогувати з країнами ісламу, від зв'язків з якими значною мірою залежить економіка). Але в громадській думці, від якої в демократичній державі не можна відмахнутися, все більше зростає страх, викликаний підйомом ісламізму, джихадизму, мусульманського екстремізму, все частіше люди з тривогою повторюють слово «Аль-Каїда». Давно діють націоналістичні, шовіністичні ксенофобські партії та рухи. На честь західної демократії треба сказати, що в жодній країні вони навіть не наблизилися до такого рівня народної підтримки, який дозволив би їм реально впливати на політику. Але це, як усі розуміють, аж ніяк не привід для самозаспокоєння.
Георгій МІРСЬКИЙ.
Политком.ru