Фото «Укрінформ»
У них - своє місто, зовсім не схоже на мереживну Гран-Пляс. Європейський квартал прилягає до центру Брюсселя зі сходу. З восьмої до дев'ятої ранку та з п'ятої до сьомої вечора паралельними каньйонами двох головних магістралей, що прорізають його, вздовж одноманітних стін офісних будівель течуть потоки автомашин: по вулиці Луа - до центру, по вулиці Бейар - до периферії. Вони більше стоять, ніж рухаються. Повільно кружляють на площі Шумана в самому серці ЄС. На площу, названу на честь одного з батьків-засновників нової об'єднаної Європи, виходять блискучі акваріумні фасади «Берлемона» і «Шарлеманя» - найбільших будівель Європейської комісії - виконавчого органу ЄС (вона займає ще кілька будинків поблизу, а також на околицях Брюсселя).
До площі виходить рожева гранітна брила палацу «Юстус Ліпсіус». У ньому працює Рада ЄС, проходять регулярні саміти. Трохи віддалік - комплекс Європейського парламенту, схожий на білосніжний океанський лайнер. Він увібрав під себе колії та перони Люксембурзького вокзалу, від крихітної старомодної будівлі якого залишилася плоскою театральною декорацією стіна фасаду. І все це продовжує будуватися, множаться сталеві ліси, тягнуться до неба крани, зяють котловани, сиротливо очікують неминучої загибелі споруди ХІХ століття з потрісканою ліпниною та іржавими балконними ґратами.
Після восьмої вечора це місто вимирає. Кілька ресторанчиків на вцілілих старих вулицях оживляють загальне запустіння. У місті офісів майже ніхто не живе. Сюди приїжджають на роботу.
Брюссельці звинувачують єврократів у чужих гріхах
Єврократи часто скаржаться, що місцеві їх недолюблюють. Чого тільки на них не наговорювала бельгійська преса, підживлювана народною поголосом. Їм приписують провину за всі недуги столиці: будівництва, що руйнують традиційний Брюссель, дорожнечу житла та готелів, порівняні з паризькими ціни в ресторанах. Сусід по столику за кухлем пива розповість вам про їхню зарплату й підйомні, про можливість не платити податки й штрафи, про незліченний автомобільний парк, через який у місті ніде приткнути своє авто. У всьому цьому є частина правди. Але тільки частина.
Ціни на нерухомість у Брюсселі за 20 років сильно зросли, але все ж не так, як у Парижі, Лондоні чи Римі. Затори? Звісно, єврократи роблять у них свою частку. Але, судячи з опитувань, вони незрівнянно частіше, ніж аборигени, користуються метро. У поїздках між різними євроконторами, вокзалами та центром це зручніше.
Зарплата? Так. Але ніхто нікому не заважає покинути рідну країну, звичну роботу, витримати конкурс і зайняти вакантне місце в одній з установ Європейського кварталу. Гігантські будівництва, що перетворили частину Брюсселя на нагромадження коробок зі скла та бетону і холодні каньйони одноманітних вулиць, справді відняли в нього багато шарму. Але не тільки вони.
З кінця ХVII століття, коли артилерія Людовіка ХIV зруйнувала історичний центр міста, він постійно поповнює свій архітектурний портрет не завжди вдалими новими штрихами. У першій половині ХХ століття весь центр тривалий час перебував у стані великого будівельного майданчика задля прокладання підземних шляхів між Північним і Південним вокзалами. Ще раніше знесено частину самого брюссельського кварталу Мароль, де зараз височіє циклопичний Палац правосуддя.
Бореться за виживання лише нижня частина Мароля, де ще говорять умираючим брюссельським наріччям - діалектом голландської мови. У 1967 році в угоду спекулянтам нерухомістю зруйновано збудований на початку століття на замовлення Партії праці Бельгії Палац народу - найкращий твір класика архітектурного стилю ар-нуво Віктора Хорти. Добре хоч лишилося в місті кілька десятків інших шедеврів цього зодчого. Зовсім не європейські установи, а бельгійські міністерства й корпорації поселилися в хмарочосах Північного кварталу, що отримав прізвисько брюссельського Мангеттена.
Не великий і не малий, а зручний
Єврократи люблять Брюссель. Він зручний. Не великий і не малий: мільйон жителів і 12-15 км у діаметрі. Наповнений парками та скверами, оточений зеленими передмістями, де й живуть більш-менш заможні люди. До нього легко приїжджати, і з нього легко виїжджати. Благо, до Амстердама чи Люксембурга всього дві години їзди машиною, до лондонського вокзалу Ватерлоо через тунель під Ла-Маншем на швидкісному поїзді - трохи більше двох годин, а до паризького Північного вокзалу - менше півтори. До інших європейських столиць також не настільки далеко, щоб не спокуситися поїхати додому на вікенд. До кордонів Бельгії проводжають яскраво освітлені всю ніч автомагістралі. Аеропорт за 20 хвилин від центру - що машиною, що електричкою. Згадайте хоча б один убитий день на зустріч або проводи гостя, скажімо, у Москві.
Баланс стосунків між єврократами та брюссельцями виходить цілком задовільним. Якісь докори одне до одного, але без конфліктів. Гості європейської столиці прекрасно почуваються тут і мріють залишитися. Власники місцевих кафе та ресторанів обожнюють чужинців, готових у коротку перерву на ланч проковтнути що завгодно, не особливо рахуючи при цьому євро. Брюссельці не хочуть позбуватися манни небесної у вигляді надходжень із євробюджету та витрат багатих постояльців (присутність європейських установ дає 15% доходів міської скарбниці). І кожен потай пишається, що його місто - перше серед столиць 15-ти, а скоро 25-ти і навіть 27-ми держав ЄС. Вони з охотою приймуть чиновників із Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Словаччини, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Болгарії, Кіпру, Мальти, які вже підшукали будинки та квартири.
«Не вважайте нас столицею чиновників!»
Честь бути європейською столицею має ще один тіньовий бік. Хоча в Брюсселі зібрався найчисленніший у світі корпус іноземних журналістів, цій армії лицарів об'єктива й комп'ютера через зайнятість у ЄС та НАТО ніколи звертати увагу на його красоти, стежити за громадським і культурним життям. Тим часом у міста є свій колорит, його архітектура багата на не завжди помітні для поверхневого погляду деталі.
Отці міста останніми роками не шкодують зусиль, аби якось оживити його несправедливо примітивізований образ. Їхня головна мета - розвіяти стереотип Брюсселя як бюрократичної столиці, що склався. Або, за висловом багаторічного бургомістра, а нині голови уряду столичного регіону Ксав'є де Доннеа, образ холодної риби. Наприкінці минулого року керівництво регіону разом із містобудівниками запропонувало проект Європейського культурного центру на місці зайнятого паркінгом пустиря між Радою ЄС та Європейським парламентом. Він мислиться як закваска для перетворення Європейського кварталу. Комплекс музеїв, виставкових і концертних залів, торговельних центрів, ресторанів і житлових зон покликаний вдихнути життя в мертве місто чиновників і лобістів, повернути в нього населення, побут, культуру. На перспективу до проекту прив'язані плани створення пішохідних зон між європейськими установами, будівництво житлових кварталів і навчальних закладів.
Брюссель - це столиця не лише Європи, а й Бельгії, та ще й Брюссельського столичного регіону, що входить до бельгійської федеративної держави поряд із франкомовною Валлонією та нідерландськомовною Фландрією. Водночас він - формальна столиця Фландрії, хоча лише 20% його населення вважають нідерландську основною мовою спілкування (про рідну мову в цьому разі не говоримо - це зовсім складно): 80% брюссельців - франкофони. У якийсь момент історії столичні простолюдини забули рідну мову й заговорили мовою знаті та буржуазії - французькою.
Брюссельський регіон - це острів серед Фландрії, і від Ватерлоо - найпівнічнішого населеного пункту Валлонії - його відділяє майже десяток кілометрів фламандського Брабанту. Про те, що місто спочатку належало германській культурі, говорить топоніміка. Райони носять фламандські назви струмків, що колись там протікали («беек»), і давно вирубаних лісів («бос»). У корінних брюссельців - фламандські прізвища, навіть якщо вони вважають рідною французьку. Офіційно столичний регіон двомовний. Будь-який бельгійський чиновник або працівник сфери послуг зобов'язаний знати обидві мови. Ними дублюються всі написи.
За словами бургомістра Ксав'є де Доннеа, головна перевага Брюсселя в тому, що він - перехрестя мов і культур, до того ж не лише через історичне переплетення германської та латинської традицій. Новітня історія ще більше зробила його містом-космополітом, обличчя якого визначають представники понад сотні національностей. На вузьких вуличках Іло-Сакре - центральній середньовічній частині Брюсселя, яка пам'ятає прообрази бунтаря Тіля Уленшпігеля та ненажери Ламме Гудзака, - сьогодні пахне італійською піцою, іспанською паельєю, марокканським кускусом і турецьким денер-кебабом.
На вулицях міста ви не лише чуєте всі мови Європи, а можете звернутися до першого зустрічного англійською або німецькою, без труднощів знайдете того, хто говорить італійською або іспанською. У цьому - відмінність від Парижа чи Лондона, де вважається необов'язковим знати чужі мови.
Є ще одна мова, яка наполегливо завойовує місце в європейській столиці. Над бруківкою Королівської площі, під якою збереглися каземати палацу «Магна Аула», де засідали лицарі ордена Золотого руна і зрікся імператорської корони Карл V, височіє бронзовий вершник із списом і стягом. Розповідають, що після утворення в 1831 році Бельгійської держави її батьки-засновники заглибилися в пошук історичного персонажа, який би символізував героїчне минуле. Але оскільки в минулому такої країни не було, усі уславлені особистості мали, кажучи сучасною мовою, іноземне громадянство. Знайшли нейтрального володаря крихітного удільного герцогства на крайньому півдні нинішньої Бельгії - Готфріда Бульйонського. Він прославився тим, що продав неприступну фортецю й угіддя, а на виручені гроші з благословення папи римського Урбана організував перший хрестовий похід на Святу землю. Втопивши в крові опір на той час цілком віротерпимих мусульман, він став християнським королем Єрусалима. Нащадки хрестоносців розчинилися в населенні Палестини, а вихідці з арабського Сходу через століття прийшли в Брюссель.
Знайшлося місце й іммігрантам
Центр, житловий фонд якого, м'яко кажучи, постарів, заселений іммігрантами перших хвиль - італійцями, іспанцями та греками, а прилеглі до нього ще менш доглянуті квартали - пізнішими кандидатами в бельгійці - марокканцями та турками. Вони в різний час приїхали в Бельгію за організованим набором робочої сили на вугільні шахти. Але шахти давно закрилися, і іммігранти зайнялися іншими справами. Їхні діти стали громадянами Бельгії, зберігши мову й традиції історичної батьківщини. Слідом за організованою робочою силою потягнувся струмочок неорганізованої і зовсім нелегальної імміграції. Демографи Лувенського університету підрахували, що до початку ХХI століття населення Брюсселя на 38% було небельгійським. Порівняно з Амстердамом, Франкфуртом чи Лондоном іммігранти в Брюсселі живуть компактніше, у певних районах. Це порівняно бідні райони на північ, південь і захід від історичного центру, біля промислових зон уздовж судноплавного каналу, що прорізав західну половину Брюсселя. Рівень безробіття там перевищує 40%, і основний дохід - соціальна допомога за рахунок бельгійських платників податків.
Показовою є історія комуни (району) Андерлехт, назва якої відома передусім футбольним уболівальникам. Колись вона була населена фламандцями. Одним з її іменитих громадян був професор Еразм, який пізніше отримав прізвисько Роттердамського. Там є його будинок-музей. У міру вигнання євреїв з католицької Іспанії вони переселялися на віротерпимі околиці імперії, і одним з центрів притягання став Андерлехт. Під час гітлерівської окупації єврейське населення було майже повністю вивезене і знищене, про що нагадує меморіальний амфітеатр з чорного мармуру з іменами тих, хто не повернувся. Після війни сюди спрямувалися іммігранти, передусім марокканці. Виникло свого роду гетто. Сьогодні в Андерлехті під склепіннями колишнього ринку худоби в оточенні іммігрантських кварталів гуде по вихідних найбільший у країні ринок – справжній арабський.
Забудови вздовж каналу нагадують про індустріальне минуле Брюсселя. Деякі підприємства ще працюють за старими адресами, наприклад пивоварний завод «Бель-Вю». Інші пристосовані під експортно-імпортні автомобільні фірми, що збувають уживані автомобілі в бідні країни. У цегляних корпусах портових складів «Тур-е-Таксі» гримить ночами найбільша дискотека. Але багато й порожніх занедбаних будівель, про колишню велич господарів яких нагадують уже ледь помітні написи на стінах. Промисловість «втекла» з міста, що змінило свою спеціалізацію. Залишилося дещо з харчової, електронної... Димлять тільки труби ТЕЦ на південно-західній околиці. Брюссельці, якщо працюють, то здебільшого у сфері послуг або чиновниками. Одне з дивовижних винятків — сучасні корпуси автозаводу «Фольксваген» у комуні Форст.
Заможні брюссельці перемістилися на східні та південні околиці міста, оточивши себе комфортом, а десятки тисяч тих, хто працює в столиці, просто живуть за 30-60 км від неї. Саме вони, прозвані тут човниками, і створюють затори на дорогах вранці та ввечері.
Не відрізняючись у цьому сенсі від своїх підданих, король бельгійців Альберт II також щоранку приїжджає на службу в офіційний палац у центрі міста, а в другій половині дня повертається до резиденції Лакен, що на північній околиці серед зеленого масиву королівського домену.
Поруч розташувалися центральний стадіон короля Бодуена та розважальний комплекс з аквапарком, ресторанами і Кінополісом з 25-ма кінозалами — породження сумнівної ідеї зібрати під одним дахом весь кінопрокат. Найінформативніша частина комплексу — «Міні-Європа», музей просто неба. Пройшовши ним, можна побачити весь старий континент, точніше — зменшені копії його найвідоміших будівель і споруд: від Вестмінстерського абатства до Парфенона.
Пентагон тут також знайдеться
Центральна частина Брюсселя обмежена транспортним кільцем, збудованим замість останньої міської стіни і прозваним за свою п’ятикутну форму Пентагоном. Східна та західна половини різновисокі. Верхнє місто — це влада. Тут і королівський палац, і обидві палати парламенту, і резиденція прем’єр-міністра, і ціла низка міністерств, зокрема МЗС з палацом Егмонта, і Палац юстиції. Так склалося історично. У Середньовіччі на пагорбі Кауденберг стояв палац герцогів Брабантських. Феодали з висоти споглядали тісний лабіринт міста ремісників і купців, вільних громадян, що притулилося біля річки Зенне (нині тече в підземній трубі). Між ними, ніби посередині, на схилі собор Святої Гудули: ідеологічна влада.
Такий територіальний поділ влади характерний для Фландрії, де ще в Середньовіччі виросли багаті вільні міста. На самій Гран-Пляс, яку небезпідставно називають найкрасивішою площею Європи, немає ні собору, ні палацу. На ній один навпроти одного домінують своєю витонченістю та пишністю дві готичні будівлі: ратуша і Будинок короля. Якщо перша спочатку була і залишається будинком міської ради, то в другому, попри назву, жоден король ніколи не жив. Споруда з’явилася як хлібний ринок, подібний до інших ринків, які скупчилися в той час навколо Гран-Пляс і про які нагадують назви вулиць і площ Старого міста. Найбагатші корпорації торговців і ремісників купували право будувати свої представництва на Гран-Пляс, змагаючись в архітектурній химерності та оригінальності. Вузькі, рясно оздоблені в стилі бароко фасади колишніх будинків гільдій і цехів становлять неповторний ансамбль площі. Нині в них ресторани й пивні, які в теплу пору виставляють столики просто на бруковану вулицю.
У будинку 26, де знаходиться таверна «Золотий баркас», жив у вигнанні Віктор Гюго, про що свідчить меморіальна дошка. Брюссель здавна славиться демократичними традиціями і слугує притулком для багатьох політичних вигнанців. Навпроти «Золотого баркаса» (за адресою Гран-Пляс, 9) ресторан «Будинок Лебедя» — за скульптурою над входом. На ньому теж меморіальна дошка. Місце шикарного ресторану колись займала народна пивна, у якій пройшов установчий з’їзд Робітничої партії Бельгії. У тій же пивній, яка слугувала і дискусійним клубом, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс на початку 1848 року вперше прочитали свій «Маніфест Комуністичної партії»...
У колонаді «Будинку Лебедя» сяє відполірованою бронзою фігура лежачої людини. Туристи, які юрбами рухаються від Гран-Пляс у бік «Писаючого хлопчика», обов’язково погладять її. Затерли аж до дірок. За вигаданою гідами легендою це нібито приносить щастя. І не всім цікаво, що це пам’ятник Еверарду Стеркласу — громадянину й патріоту Брюсселя, який у 1356 році вигнав з вільного міста дружини графа Фландрії, а 32 роки по тому вбитого людьми графа Газбека.
У «Писаючому хлопчику» (точніше, писюнчику, брюссельським діалектом — «маннекен піс») більше приваблює кумедна легенда про дитину, яка нібито врятувала від пожежі рідне місто. Крихітку Жульєна, якого зазвичай бачать голим, можна сміливо вважати найбільш вбраною дитиною у світі.
Статуетку заввишки 60 см, яка стала неофіційним символом Брюсселя, відлив у 1619 році скульптор Дюкенуа, щоб прикрасити один із міських фонтанів - модний на той час атрибут архітектури та побуту. А в 1698 році правитель Баварії та Фландрії Максиміліан-Еммануїл, який гостював у Брабанті, з нагоди свята арбалетників подарував малюкові перший костюм і тим самим започаткував традицію його одягання. Відтоді кожна поважна і достатньо висока делегація, яка приїжджає до Брюсселя, знаючи цей звичай, привозить у подарунок хлопчикові костюм: то національний, то з якимось значенням. Після 1945 року гардероб збільшується в середньому на 15-20 костюмів на рік. Спеціальна комісія вирішує, наскільки дарувальник гідний піднести костюм брюссельському бронзовому ідолу. «Ми не женемося за рекордами», - з підкресленою гідністю сказав мені президент Товариства друзів «Писюнчика» Гі Луазо. Виключаються будь-які сюжети рекламного чи політичного спрямування. У кого тільки не переодягався брюссельський шибеник: пожежника і шотландського гвардійця, китайського мандарина і лікаря-уролога, бійця Опору і карнавального жиля, середньовічного лицаря і Міккі-Мауса, агента ФБР і ловця креветок, Санта-Клауса і космонавта... Весь гардероб можна побачити в музеї в Королівському домі. Статуетка, біля якої фотографуються туристи, насправді копія. Її виготовили в 1963 році замість вкраденої. До того статуетку крали тричі. Першими були солдати французького короля Людовіка XV. Йому стало так соромно за підлеглих, що він подарував копії наряд, вишитий чистим золотом.
Нічного життя немає, вечірнє - є
У цьому місті доречніше говорити радше про вечірнє, ніж про нічне життя. Після півночі воно засинає, навіть у вихідні. Не порівняти з Парижем, Римом чи Амстердамом, де навіть о четвертій ранку трапляються затори на вулицях. На ніч у Брюсселі залишаються відкритими лише кілька закладів, здебільшого танцювальних, де веселиться молодь. Пара-трійка вулиць біля Північного вокзалу із секс-шопами та дівчатами у пурпурових вітринах здаються скромною імітацією амстердамського кварталу червоних ліхтарів, а заклади, позначені в довідниках як кабаре, не мають нічого спільного з паризькими «Лідо» і «Мулен Руж». Та й знаменита в XIX столітті опера Ла-Монне не конкурує ні з Гранд-опера, ні з Ковент-Гарденом. Зате щодо ситно поїсти й досхочу випити, особливо пива, Брюссель не має рівних.
Приїжджі, наблукавшись навколо Гран-Плас і втомившись від строкатості крамниць із брабантськими мереживами та гобеленами, сідають за столики в лабіринті вузьких середньовічних вуличок кварталу Іло-Сакре. Головна з них - Рю-де-Буше, що буквально означає «м'ясницька», серед туристів більше відома як «рибна», очевидно, через морепродукти, виставлені напоказ і записані в меню закладів, які тримають італійці, іспанці, греки, араби. Там є і меню російською. Але у брюссельців у цьому царстві громадського харчування, розрахованого на туристів, лише три-чотири точки користуються доброю репутацією. До решти вони не заходять: дорогувато і не дуже смачно.
Скуштувавши риби, омарів і устриць на барвистій «м'ясницькій», необізнані навряд чи помітять вузькі проходи, що ведуть ніби в глиб подвір'їв. Тим часом саме в таких затишних куточках зовсім поруч із Гран-Плас заховалися традиційні кабачки «Тоон», «Бекас», «Імаж де Нострадамус» і «В'є-Тан». Приготоване за старими рецептами спонтанного бродіння і схоже на слабку брагу кисло-солодке пиво «Ламбік», яке подають у «Бекасі», з незвички не всі оцінюють, і глиняні глеки часто залишаються недопитими. Але зате саме тут можна відчути атмосферу брюссельської пивної кінця XIX і самого початку XX століть. Адже золотий вік Брюсселя - це епоха німого кіно та стилю ар-нуво. З тієї пори залишилося небагато закладів, які зберегли обстановку. Серед них «Мор-Сюбіт» («Раптова смерть» - за назвою карткової гри) - біля центрального вокзалу, «У Рішара» - на Саблоні. І ще безліч пивних, які пропонують незліченні сорти головного бельгійського напою. У меню пивної «Мудер Ламбік», що в районі Сен-Жиль, яка працює всю ніч, значаться понад тисячу сортів пива. Як стверджує господар, усе пиво Бельгії.