Як зазначає «Новый иностранец», звикнути до такої манери майже неможливо. Підходиш, наприклад, до кіоску й питаєш: «Цигари има?» Продавець у відповідь хитає головою з боку в бік. Автоматично повертаєшся, щоб іти, а продавець кричить тобі вслід: «Ей, господине, има цигари, има!» Жести — не мова, їх не вивчиш, треба засвоювати, так би мовити, на рівні інстинкту.
До речі, одного такого похитування головою з прямо протилежним змістом достатньо для спростування безглуздого стереотипу, що існує з радянських часів, щодо того, хто не птах, а хто не закордон. Між іншим, те, що Болгарія — саме закордон, добре розумів Микита Сергійович Хрущов, який рішуче відмовив Тодору Живкову в його проханні прийняти Болгарію до складу СРСР як 16-ту союзну республіку. Чого вже повторювати заяложену приказку про курку тепер?
Але, з іншого боку, ніхто не заперечуватиме давніх і справді дуже тісних зв’язків між Болгарією та Росією, заснованих на спільності православної віри, близькості мов і культур та глибокій вдячності болгар Росії за ту вирішальну роль, яку вона відіграла у визволенні Болгарії від 400-річного османського іга. Недарма ж однією з найвідоміших і найшанованіших пам’яток болгарської столиці, попри майже півстолітнє комуністичне панування та інші історичні катаклізми, залишається кінна статуя «Царя-визволителя» — російського імператора Олександра II.
Щоправда, російсько-болгарські історичні зв’язки не стали перешкодою для участі Болгарії у війнах проти Росії. Під час першої світової війни вона воювала на боці Німеччини, Австро-Угорщини та Туреччини, а під час другої була союзницею Гітлера. Однак Радянському Союзу Болгарія війни не оголошувала і своїх солдатів на Східний фронт не посилала. Набагато більшої шкоди теплому ставленню болгар до нашої країни завдали роки правління комуністів, від яких маленька Болгарія дуже настраждалася. Природно, всі ці біди болгари не без підстав пов’язували з Радянським Союзом і часом переносили свої недобрі почуття до «оплоту світового соціалізму» на його окремих представників в особі радянських громадян, які відвідували Болгарію.
Пам’ятаю, як у 1990 році, коли в Болгарії розгортався місцевий різновид «оксамитової революції», коли на всіх вулицях таврували комуністів та їхніх радянських господарів, коли виносили з мавзолею мумію Георгія Димитрова, стіни будинків (наприклад, на проспекті Олександра Невського в Софії) були розписані всілякими гаслами, серед яких досить часто траплялися й такі: «Russians! Go Home!». А багато молодих болгар, бачачи в кожному росіянині комуніста, демонстративно відмовлялися спілкуватися з нашими співвітчизниками російською, хоча майже кожен болгарин вивчив її в школі й може якщо не порозумітися нею, то принаймні розуміти. А в курортному містечку Лозинець, в одній болгарській компанії, довелося сидіти за столом поряд із молодим хлопцем, студентом Софійського університету. Той увесь час якось недобре скоса поглядав на мене, а потім раптом випалив: «Ти — комуніст! I know russian, but I don't want to speak russ-ian! I'll speak to you only in english!» Мене це зачепило, я довго пояснював йому, англійською, природно, що далеко не всі ми — комуністи, а багато хто — навіть антикомуністи, зокрема й його співрозмовник. Студент неймовірно здивувався, потім повірив і пом’якшав. Загалом наші з ним подальші зустрічі та розмови проходили, як кажуть, у дусі дружби та взаєморозуміння, але російською він усе одно принципово не розмовляв. Однак за всіх тодішніх неузгодженостей відверта ворожість, така, як, скажімо, у Польщі, Чехії чи Угорщині, практично не траплялася. Загалом болгари, як і раніше, ставилися до нас як до «братушок».
Так ось, це ж ставлення в принципі збереглося й зараз, тим більше що минув час і пристрасті вщухли. Хіба що зникло спущене згори фальшиве розчулення всім радянським і російським із супутніми йому казенними славослів’ями традиційному «братству» і додалося властивої болгарам прагматичності. Я маю на увазі, що традиційні братні почуття, які болгарин відчуває до росіянина, стають іще теплішими, якщо в цього росіянина в кишені повно доларів і з нього, грубо кажучи, можна їх мати.
А отримати, окрім чисто матеріальної вигоди, болгарин може й підвищення соціального статусу в очах оточення. Знайомство з іноземцем і тим більше дружба з ним вважається в болгарських обивателів престижною справою. Вас навіть можуть використовувати як свого роду рекламу. Так, мій приятель Антоній, який володів невеликим портативним питно-закусочним закладом на пляжі, так званим «караванінгом», просив мене приходити до відкриття його закладу, сідати за один із столиків і якийсь час (від години до півтори) проводити там час за безкоштовним кухлем пива або чаркою ракії. А потім ще приходити на обід (теж безкоштовний) і випивати-закушувати, спілкуючись із господарем і всіляко підкреслюючи, що ми з ним близько знайомі.
Наші стосунки з Антонієм були справді приятельськими. І виникли вони зовсім не тому, що Антоній хотів щось із мене мати. Але раз уже стосунки виникли, то чому б із них чогось і не мати? Антоній пояснив: «Одразу видно, що ти іноземець. Усі, зокрема й німці-туристи, побачать, що в мене бувають іноземці, отже, мій «караванінг» — хороший і тут добре годують. А те, що ти ще й мій друг, скаже їм, що й я — чесний торговець, бо зі мною дружить іноземець, і я не буду їх обманювати, ну, наприклад, усяку дрянь у бутерброди підкладати. І тобі добре — сидиш у мене та випиваєш-закушуєш, і мені добре — реклама закладові».
Дуже любив Антоній приводити мене до всякого роду суто болгарських компаній, представляючи всім і кожному: «Ось він - мій друг, учений з Москви». Приятелювання з іноземцем явно підвищувало в очах співвітчизників рівень «вризок» Антонія. «Вризки» - у перекладі означає «зв'язки», тобто можливість щось організувати, дістати, отримати через родичів, друзів, знайомих тощо, коротше кажучи, неформальним чином. Від того, які в людини «вризки», багато в чому залежить її престиж. Тому нерідко розмова двох болгар, які щойно познайомилися, починається з обережного, а то й відвертого з'ясування рівня «вризок» співрозмовника і демонстрації високого рівня та розгалуженості власних «вризок». Кожен болгарин надзвичайно пишається своїми «вризками», це показує його соціальну спроможність. Наприклад, наприкінці комуністичного правління, коли навіть традиційні продукти харчування кожного простого болгарина - ковбаса-луканка і сир-кошковал - стали дефіцитом, пригощаючи мене цими нехитрими, але дуже смачними стравами, болгари завжди зі значенням підкреслювали, що вони дістали їх саме завдяки своїм «вризкам».
Нас із Болгарією ріднить ще й та болісність, з якою в наших двох країнах проходили ринкові перетворення. Все-таки Болгарія - це не Чехія і не Угорщина, рівень її економічного та соціально-культурного розвитку завжди був нижчим, та й радянський «досвід» впроваджувався тут більш послідовно. Тому перші й багато в чому невмілі кроки болгарських демократів із Союзу демократичних сил (СДС) викликали відторгнення у значної частини болгарського суспільства. У результаті в середині 90-х років до влади повернулися колишні комуністи з Болгарської соціалістичної партії (однак цих колишніх комуністів, а нині соціалістів, у жодному разі не можна ототожнювати з нашими), які своїми експериментами з побудовою «соціально орієнтованої ринкової економіки» швидко довели країну до повного банкрутства.
У 1997 році болгари відмовили соціалістам у довірі, і новий уряд, знову сформований СДС, приступив до програми прискорення ринкових реформ, всебічної інтеграції Болгарії в європейські та атлантичні структури. У результаті жорстких антиінфляційних заходів, прив'язки болгарського лева до тодішньої німецької марки, прийняття ринкового законодавства вдалося подолати гіперінфляцію, зросли іноземні інвестиції, пожвавилася економіка.
Це був лише самий початок шляху - Болгарія не стала одразу багатою, процвітаючою і навіть просто заможною країною. Соціальні витрати реформ дуже тяжкі для основної маси болгар, що дозволяє лівим силам і досі зберігати дуже високу популярність, особливо серед літніх людей, які часто ностальгують за «благополучними», на їхню думку, соціалістичними часами. Значною мірою завдяки голосам саме цієї частини населення в листопаді 2001 року президентом країни було обрано лідера соціалістів Георгія Пирванова.
Але останнім часом у житті Болгарії дедалі більшу роль почала відігравати зовсім інша ностальгія - наприкінці 90-х років на політичну арену країни просто-таки ввірвався колишній болгарський цар Симеон Саксен-Кобург-Гота, висланий із Болгарії в дитинстві та все життя проживший в Іспанії. Його не позбавлена популізму програма обіцяла виборцям швидке підвищення рівня життя до західних стандартів і прискорений вступ Болгарії в НАТО та ЄС. На парламентських виборах у липні 2001 року Національному руху «Симеон II» вдалося отримати 120 з 240 місць у Національних зборах і в союзі з низкою інших партій сформувати уряд. У результаті країна отримала при президенті - колишньому комуністі - прем'єр-міністра - колишнього царя.
Рівень життя болгар до західних стандартів Симеону підняти не вдалося, хоча прогрес у політичній, економічній та фінансовій стабілізації очевидний. Торік Болгарія вступила в НАТО, і зовсім небагато часу залишилося до її вступу в Євросоюз.
Тим не менш, багато болгар вважали, що соціальні витрати політики Симеона занадто великі, і влітку цього року колишній цар програв парламентські вибори. До влади повернулися соціалісти на чолі з Сергієм Станішевим, який очолив кабінет. Втім, соціалісти були змушені створити коаліцію з партією «Симеон II».
Новий прем'єр підтвердив курс на інтеграцію в ЄС. Тож, на думку експертів, інвестиційний клімат у Болгарії залишається дуже сприятливим, і якісь потрясіння їй в осяжному майбутньому не загрожують. Одна з найбільш швидкозростаючих галузей економіки - туризм. Країну щороку відвідують близько 3 млн іноземних туристів, адже знамениті болгарські курорти в додатковій рекомендації не потребують. З туризмом тісно пов'язаний і ринок нерухомості, який безсумнівно отримає додатковий імпульс після вступу Болгарії в ЄС та запланованого на 2014 рік скасування мораторію на продаж землі іноземцям.
Нашому співвітчизнику, який збирається придбати будинок десь у Криму, варто подумати, а чому б не зробити аналогічну покупку на болгарському узбережжі Чорного моря. Море ж одне й те саме, але ось узбережжя різне – якщо рівень життя болгар усе ще помітно відстає від західноєвропейського, то облаштованість болгарського узбережжя, ступінь комфорту, розвиненість інфраструктури та інші параметри із Західною Європою цілком зіставні. А ціни – не лише на нерухомість, а на життя взагалі, – значно нижчі. Вони навіть менші, ніж у Греції чи на Кіпрі, де останнім часом наші співвітчизники теж активно купують будинки. Причому в Болгарії й клімат набагато прихильніший. Про мову та культуру вже багато разів усе сказано - адаптуватися серед болгар набагато легше, ніж, скажімо, серед греків, не кажучи вже про турків.
Ще один цікавий і, прямо скажемо, унікальний момент: у Болгарії ніколи не було антисемітизму. Цей феномен болгари пояснювали мені так: ми завжди поважали і поважаємо талановитих, ділових, спритних людей, то чого ж нам євреїв ненавидіти? Навіть у роки війни цар Борис відмовився видати болгарських євреїв на розправу німецьким нацистам. Щоправда, в останні роки в країні з'явилася пара якихось дуже маленьких антисемітських угруповань, але їхня активність, не кажучи вже про політичний вплив, ледь помітна.
Незважаючи на введення візового режиму для наших співвітчизників, правила отримання тимчасового та постійного виду на проживання в Болгарії поки що досить ліберальні. (Те саме стосується відкриття власної справи та так званої інвестиційної імміграції). Вони зараз приблизно такі ж, як у Чехії чи Угорщині в 90-ті роки, коли багато громадян колишнього Союзу захотіли влаштуватися в цих країнах. Після перетворення Чехії, Угорщини та Польщі на повноправних членів ЄС правила, природно, посилили. Швидше за все, те саме станеться і в Болгарії, коли вона переступить поріг Євросоюзу. Але поки що можливість відносно безболісно «зачепитися» тим чи іншим чином у країні, що вступає в «об'єднану Європу», залишається.
Михайло КАЛІШЕВСЬКИЙ.
«Новий Іноземець».