Сувора економічна реальність змушує мільйони американців відмовлятися від безудержного споживання – найважливішого компонента американської мрії
Міраж Адамса
В часи Великої депресії 30-х Америці було зле до краю і «від протилежного» захотілося сформулювати ідеал гідного життя. Побудувати, так би мовити, віртуальний маяк, до якого люди всіх станів, особливо бідняки, покликані посилено гребти, долаючи стремнини буття. Газета The New York Times і телеканал CBS News провели чергове спільне опитування громадської думки. Тематика опитування – як сприймається американська мрія у світлі рецесії? Результати дещо здивували соціологів. 72% опитаних продовжують вірити в реальність стрибка з багна в князі, а, як відомо, досягнення майнового та кар'єрного успіху залишається класичною дефініцією американської мрії. 44% вважають, що вони реалізували цю мрію, а 31% сподіваються це зробити. 20% відмовилися від таких спроб.
Експерти, які проводили дослідження, не очікували, що така велика кількість опитаних (44%) залишилася в таборі оптимістів. Адже об'єктивна реальність – моргіджна криза (моргіджем у США називають іпотечну позику), зростання безробіття та стагнація економіки – за логікою мала б звести число мрійників до мінімуму.
«У важкі часи люди відчайдушно чіпляються за утопії та міфи, – пояснює парадокс Баррі Гласснер, професор соціології університету Південної Каліфорнії. – При цьому в багатьох головах каша, розмиті та невиразні уявлення. Слова використовують одні й ті самі, а сенс в них вкладають найрізноманітніший. Все більше людей розуміють, що говорити про рівні можливості для всіх стати президентом чи мільярдером – це повний абсурд».
Примітно, що все менше людей пов'язують реалізацію мрії з матеріальним добробутом, а частіше говорять про неї як про якусь абстракцію, гіпотетичну можливість успіху. Маяк Адамса – як міраж у пустелі, що зрадницько відступає в міру наближення до нього мандрівника.
Катафалк замовляли?
Хоча формулу «мій дім – моя фортеця» придумали англійці, саме в США її втілили в реальність у масовому масштабі. Дві третини американців і сьогодні живуть у своїх різномастих фортецях в один-два поверхи. Приватне домоволодіння – наріжний камінь американської мрії. Але під натиском фінансової кризи фортеці все частіше махають білим прапором.
Найкраще про це обізнані навіть не банкіри та ріелтори, а дужі хлопці в жовтих і білих вантажівках-траках. Перевізники, movers по-англійськи, яких викликають домовласники для передислокації речей на нове місце проживання. Газета Philadelphia Daily News нещодавно описала будні «муверів», які в наші дні змушені радикально змінювати спеціалізацію.
Якщо раніше основу їхнього бізнесу становило перевезення речей благополучних сімей, які переїжджають з одного місця проживання на інше, в кращий будинок чи квартиру, то сьогодні «мувери» насамперед викликаються владою або банками для звільнення конфіскованого будинку від мотлоху та сміття, що залишають колишні господарі.
Як повідомив голова транспортної компанії A Pioneer Moving Алан Дженкінс, яка обслуговує північні райони Філадельфії, за останні два роки регулярний бізнес з перевезення речей скоротився на 50%. «Будинки не продаються, і люди не переїжджають, – нарікає Дженкінс. – Ми звільнили шістьох офісних працівників і чотирьох водіїв, продали дві вантажівки. Прибутку не бачимо вже два останні роки. Ми стали скоріше агентами служби санації, які працюють на банки та ріелторів, – нас важко назвати перевізниками».
«Мувер» Емануель Распер згадує, як один із мешканців будинку, який підлягав виселенню за несплату іпотечного кредиту, забаррикадувався і почав стріляти в поліцейських. Але такі випадки, зрозуміло, рідкісні. Куди частіше домовласники, приречені на подальші поневіряння, мстять, скажімо так, по дрібницях. Кришать меблі в будинку, що залишається, вимазують фекаліями стіни, напускають воду у ванній кімнаті. Страждають і ні в чому не винні домашні тварини, яких виселені господарі залишають напризволяще. Перевізник Джессі Макміллан з жахом згадує, як виявляв у покинутих будинках мертвих котів і собак, а одного разу натрапив у підвалі на замкнену в клітку кішку, яка збожеволіла від голоду та спраги.
Дуже малий бізнес
У 50-ті роки, які сьогодні сприймаються американцями як золотий вік, достатньо було працювати одному з членів сім'ї, щоб плавно вписатися в середній клас. Як правило, це був чоловік, а дружинам залишалися фартух, дитячі суміші та посиденьки з такими ж благополучними домогосподарками в церковно-парафіяльному центрі. Сімейна ідилія за старонімецькою формулою трьох «К» – кухня, кіндер, кірха – слугувала свого роду візитною карткою американської мрії. Сьогодні від вітринного благоліпства не залишилося й сліду. Багатьом навіть не віриться, що колись біла Америка становила, як у кіно, один суцільний Плезантвіль.
Нині в переважній більшості американських сімей працюють обоє батьків, причому нерідко на двох-трьох роботах. Інакше звести кінці з кінцями складно. Коли один із годувальників втрачає роботу, це нерідко призводить до серйозних наслідків.
На моїй вулиці в місті Кліфтон, у північній частині штату Нью-Джерсі, де живуть білі та сині комірці, загальним улюбленцем був веселий і товариський Мітч, який працював фотографом у рекламному агентстві. В обіймах з герлфренд він часто у вільні години сидів на ґанку, а поряд гукав їхній малюк і носилася як очманіла кумедна собачка. Але коли його раптово звільнили, повідомивши про це електронною поштою («Навіть не подзвонили, поганці!» – обурювався він), усе полетіло шкереберть. За моргідж не стало чим платити, сварки через гроші з подругою переросли в розлад і розставання, будинок довелося продати, собаку віддати до притулку. І зараз Мітч живе у своєї матері в кондомініумі. Йому ще пощастило – він влаштувався лаборантом у фотоательє на скромну зарплату.
Крах гігантів Волл-стріт спровокував неминучу сейсмічну реакцію, яка викликала депресію малого бізнесу – головної основи американського економічного істеблішменту. У місті Шарлотт, штат Північна Кароліна, як і в багатьох інших містах і селах країни, в останні роки етнічний баланс різко хитнувся в бік латинос. Відповідно, майже весь малий бізнес заговорив тут іспанською. Вихідці з Центральної та Південної Америки, багато з них нелегали, стали задавати тон у міському житті. Тут легше купити такос і тортильї, ніж гамбургери та яблучний пиріг. Аналогічна картина, зауважимо, характерна для багатьох районів Каліфорнії, Техасу, Флориди, Аризони.
Емігрант Селестіно Ернандес відкрив першу мексиканську м'ясну крамницю на Південному бульварі міста Шарлотт у 1995 році. Справа пішла, і до минулого року він був власником чотирьох магазинів і трьох пекарень. Для одноплемінників Ернандес став символом американської мрії, втіленням красивої ідеї self-made man. Але перед рецесією довелося і йому знімати сомбреро. За останні чотири місяці він змушений закрити всі свої пекарні та магазини, крім одного. Причина? Різкий відтік покупців. Криза вдарила по будівництву та промисловому виробництву, люди втратили роботу і, відповідно, платоспроможність. «Ми протрималися 13 років, 3 місяці і 15 днів», – сумно констатує Ернандес.
Вихідці з Гондурасу Марія Сааведра та її чоловік Генрі Хіменес на тому ж Південному бульварі відкрили кілька років тому ресторанчик, де продавали смачнющі тортильї з бобами та сиром. З музичного автомата дзюрчали мексиканські балади, а побратими-латиноси дивилися по телевізору футбол. Сьогодні ресторан порожній, автомат мовчить, біля стійки бару – ні душі. За цілий день лише четверо клієнтів. Сумує й офіціантка Надін Васкес. Якщо раніше вона отримувала доларів по 60 чайових на день, то нинішній улов небагатий – всього 4 бакси.
Хоч би сни...
У разі втрати роботи від фінансової неспроможності приблизно половину американців відділяє всього два зарплатні чеки, тобто календарний місяць. До такого тривожного висновку дійшли експерти найбільшої страхової компанії MetLife, які нещодавно підготували «Дослідження американської мрії».
Якщо в минулі часи маси мріяли про щасливий сімейний уклад і домоволодіння, то головною мрією-2009 стала фінансова стабільність. Криза нищівно вдарила по заощадженнях, у тому числі пенсійних. Майже 28% опитаних заявили, що у разі втрати роботи зможуть протриматися лише два тижні. 44% вважають, що вистоять не більше трьох місяців. Більше року розраховують протриматися лише 10%.
Експерти MetLife з'ясували, що навіть серед благополучних громадян, які заробляють від $100 тис. на рік, більше половини бояться втратити роботу в найближчі 12 місяців, а 53% не виключають у разі звільнення персональне банкрутство.
Модель безтурботно витратного життя, коли росли гори боргів, а споживачеві все було байдуже, себе вичерпала. Сувора економічна реальність змушує мільйони американців відмовлятися від нестримного споживання, а отже, від найважливішого компонента американської мрії. Сміт завжди дивився через паркан на Джонсона, і якщо сусід купував плазмовий ТВ або новий позашляховик, намагався не відстати за всяку ціну. Сьогодні і Сміту, і Джонсону не до жиру: вціліти б...
«Буде менше підтяжок обличчя та брів, менше ботоксу, менше фарбованого волосся у жінок і чоловіків, – єхидно міркує Пеггі Нунан, оглядач The Wall Street Journal, колишня помічниця президента Рейгана та спічрайтер Джорджа Буша-старшого в період його передвиборчої кампанії. – Ми більше станемо схожі на нормальних людей, ну як раніше, до початку гонки за досконалістю».
Немудро, що люди перестають спати. Буквально. Або сплять, але бачать кошмари на економічну тему. Тлумаченням кризових снів зайнялися психологи Мері Бемкер та Емі Полус зі Школи метафізики в Луїсвіллі, штат Кентуккі. Вони радять своїм пацієнтам перед сном зосередитися на десять хвилин і задуматися про сімейний бюджет. І тоді цілком імовірно, що в обійняту Морфеєм голову прийде якась слушна «еврика», яка допоможе її володарю наяву.
Радикальний варіант втечі від дорогої цивілізації описаний у нещодавній статті в газеті USA Today. Сім'я Патріка та Мелісси Войтович живе з дочкою Гебріель на фермі в штаті Мічиган. Під пресом рецесії вони відмовилися від відпусток, ресторанів, нового одягу та технологічних іграшок. Вони зайнялися вирощуванням свиней та курчат, планують посадити фруктовий сад і зігрівати будинок за допомогою допотопної печі. Войтовичі відключили супутникове ТБ та радіо, викинули посудомийну машину, продали великий позашляховик і почали купувати одяг у комісійних магазинах.
Як зазначає газета, опора на власні сили набирає обертів і стає помітним трендом. Все більше число американців роблять запаси продуктів на чорний день, купують насіння овочів та ягід, вчаться шити та в'язати, освоюють домашнє консервування. Час закривати банки. В усіх сенсах.