У скандинавських країнах соціальний контракт передбачає, що багаті погоджуються платити за те, щоб не бачити навколо себе бідність
«Низький рівень бідності досягається за рахунок соціальної моделі, яка побудована в Північній Європі та передбачає перерозподіл доходів від багатих до бідних. У Данії, наприклад, через податкову систему перерозподіляється дві третини ВВП. Існуючий у скандинавських країнах соціальний контракт передбачає, що багаті погоджуються платити за те, щоб не бачити навколо себе бідність.
В умовах невеликих за населенням Скандинавських країн така модель працює – бідність дійсно виявляється на низькому рівні порівняно з іншими країнами Європи», – розповіла Лісбет Педерсен, економіст Данського національного центру соціальних досліджень у Копенгагені.
У такої соціальної моделі глибоке історичне коріння. По-перше, перехід до демократичної форми правління в Північній Європі відбувся ще наприкінці XIX століття, на відміну від країн на півдні, які запізнилися майже на століття. По-друге, невелике та однорідне за своїм походженням населення створювало відчуття спільності, яке привело до ідей взаємодопомоги. По-третє, на півночі спадкові класи ніколи не відігравали такої ролі, як у решті Європи, що сприяло розвитку безкласової згуртованості.
Поєднання цих факторів привело до побудови «мережі безпеки», яка передбачає гідний рівень життя для всіх членів суспільства, включаючи гарантію від бідності.
«Соціальні трансферти ведуть до того, що бідність невелика. Близько 20% населення працездатного віку в Скандинавських країнах живе за рахунок різного роду допомоги по безробіттю, включаючи допомогу по непрацездатності. Якби їх не було, то тут, у Швеції, відзначався б такий же високий рівень бідності, як і в інших частинах Європи», – розповів «Експерту» Ян Едлінг, економіст Стокгольмського університету.
При цьому працюючі скандинави практично гарантовано заробляють достатньо, щоб не скотитися в бідність. Наприклад, у Данії мінімальна зарплата встановлена на рівні 21,4 долара за годину. «У Швеції немає поняття мінімальної зарплати, але сильні профспілки забезпечують рівень оплати праці, який дозволяє працюючим шведам не опинитися в умовах бідності. Особливо якщо йдеться про довгострокову бідність, яка зовсім не типова для скандинавських країн», – розповів «Експерту» Ерік Біхайен, науковий співробітник Шведського інституту соціальних досліджень у Стокгольмі.
Невисокому рівню бідності сприяє й інклюзивний характер ринку праці в Скандинавських країнах, де працює близько 80% жінок, і багато людей, які досягли пенсійного віку, віддають перевагу продовжувати працювати. «Бідність стає характерною лише для тих груп, які маргіналізовані або недостатньо інтегровані в скандинавські суспільства. Наприклад, це іммігранти, участь яких на ринку праці значно менша, ніж населення країни в середньому. Очевидно, їхні перспективи знайти роботу набагато гірші через недостатнє знання мови та відсутність навичок і кваліфікації», – зазначає Лісбет Педерсен.
Данія та Швеція в останні десятиліття зазнали серйозного припливу біженців із країн зі збройними конфліктами – Сомалі, Боснії, Іраку, Афганістану тощо. Сьогодні близько 10% населення цих країн становлять жителі з іноземним корінням. На відміну від економічних мігрантів, іммігранти-біженці не намагаються включитися в місцевий ринок праці. Наявні в них навички (зазвичай сільськогосподарські або ремісничі), привезені з Сомалі чи Пакистану, не затребувані, тому вони віддають перевагу жити на соціальну допомогу.
А її вистачає, щоб не голодувати, але зовсім недостатньо, щоб вийти з бідності. «Результатом стає формування нового нижчого класу. І цей нижчий клас найбідніших швидко змінює свій колір. Левина частка бідних у Данії – нещодавні іммігранти. І лише меншість становлять датчани, в основному з маргіналізованих груп, таких як наркомани», – розповів «Експерту» Йонас Юуль, співробітник Економічної ради руху праці в Копенгагені.
Цей нижчий клас у Скандинавських країнах вкрай маргіналізований. Наприклад, якщо в Данії лише 1,1% пенсіонерів – етнічних датчан живе в умовах бідності, то серед пенсіонерів-іммігрантів ця частка становить 27,4%. Причина в тому, що іммігранти, які прибули в країну у віці 65 років і старше, не мають права на державну пенсію. Схожа ситуація характерна і для дитячої бідності. Так, лише 2,7% дітей в етнічно датських сім’ях росте в умовах бідності. Серед іммігрантів ця частка перевищує 32%.
Діти, які ростуть в іммігрантських районах скандинавських міст, можуть опинитися «ув’язненими в бідність» через своє походження, недостатнє знання мови та відсутність навичок, затребуваних у новому для них суспільстві. «Багато дітей іммігрантів не мотивовані на навчання, оскільки їхні батьки не вважають це важливим. Для покоління батьків переїзд до Швеції виявився серйозним стрибком у рівні життя. І хоча тут вони опиняються внизу соціальної драбини, вони часто не бачать необхідності підвищувати свій рівень, зокрема шляхом включення в ринок праці.
Як наслідок, багато дітей іммігрантів тут, у Мальме, зазвичай закінчують школу з невеликим набором навичок, що не дозволяє їм отримувати вищу освіту або робити кар’єру. Як і їхні батьки, вони обирають життя на соціальну допомогу», – розповіла «Експерту» Корінна Мальстрем, соціолог Вищої школи Мальме. У Мальме, третьому найбільшому місті Швеції, 30% населення має іммігрантське походження, а 20% дітей живе в умовах бідності.
Але на відміну від своїх батьків діти мігрантів не знали абсолютної бідності Сомалі та Афганістану, що веде до зовсім іншого психологічного сприйняття бідності. «Психологічно вони переживають свою бідність зовсім інакше, оскільки бачать лише досить благополучне життя на півночі Європи, – сумно розповідає Ян Едлінг. – Як результат, бідна іммігрантська молодь фрустрована. І деяких це веде до радикальних ідеологій, наприклад до фундаментального ісламізму, а деяких – до дрібної або навіть організованої злочинності».
Сергій СУМЛЕННИЙ,
Олександр КОКШАРОВ.