Не секрет, що найсмачніші овочі, фрукти, морепродукти – свіжовирощені, свіжозірвані, свіжовиловлені. Причому най-найкращі серед них – перші, ранні дарунки «відкритого сезону». Згадайте смак маленьких ґрунтових огірочків, коли вони тільки-но починають з’являтися на ринку. Або першу молоду картоплю. Або… Та що там казати, візьмімо хоча б банани: кожен, хто куштував їх на Мадейрі або в Таїланді, не кажучи вже про Еквадор чи Кубу, знає: з нашими смак просто не порівняти. Вони, може, й не такі ошатні на вигляд, зате набагато солодші, соковитіші, та й просто смачніші! А чому? Та тому що з куща! Увечері - на гілці, вранці - на базарі. Жодного тобі болісного двотижневого дозрівання в холодильниках суховантажів, жодних інертних газів, якими банани «консервують» для кращого зберігання. І результат - не те щоб на обличчі, але на язиці – точно.
Але якщо із сезонними огірками жодних проблем у нас немає, то як бути з молодими, найсмачнішими та найкориснішими бананами? Або ананасами? Ні те, ні інше у нас не росте. Вихід очевидний: їхати туди, де цих бананів з ананасами – як у нас картоплі. Їхати в сезон, звісно. А маяками в такій Великій Гастрономічній Подорожі стануть специфічні кулінарні свята та фестивалі, де можна не тільки знайти оригінальні подарунки, але й насолодитися національними стравами.
Кулінарні свята
Проводяться вони, як правило, у місцях красивих, культурних і туристами давно обжитих. І недивно. Адже чим займалися корінні мешканці нинішніх курортів до приходу туди відпочиваючої публіки? Та все тим самим: вирощували, ловили, збирали. Промисловості, як ви розумієте, у пристойних для відпочинку місцях немає, не було й не буде.
Де-не-де життя було трохи легше, де-не-де - важче. Незмінним скрізь залишалося одне: врожай необхідно відзначити. Причому не так, як у нас за Радянської влади (пам'ятаєте всі ці «Свята врожаю» на колгоспних ринках, шалене торжище з п'яними скоморохами?), а з почуттям, з толком, з розстановкою.
Як правило, відзначається поява в надлишку головного місцевого їстівного продукту, яким би він не був. Щоправда, іноді «тубільці» входять у смак і починають святкувати врожаї чи не всього підряд. Зокрема, грішать цим жителі Піренейського півострова. Більшість подібного роду «фестів» - особливо тих, що проводяться в невеликих містечках і селах, - надзвичайно схожі між собою. Принаймні, в Європі. Спочатку - приготування, облаштування прилавків і розбивка кухонь (на центральній площі, звісно!), потім безпосередньо в знаменний день - урочистий хресний хід і служба в головному храмі. І, нарешті, головний номер програми: закупівля, дегустація та поїдання делікатесу сезону. І - просто обжирання та грандіозна пиятика на весь день, вечір і ніч.
Трохи риби
Характерний приклад - «Свято першої сардинки». Воно відзначається наприкінці весни - на початку літа чи не по всьому західному Середземномор'ю, а також у Португалії. Чому саме сардинка, а не морський окунь чи там каракатиця? Тому що сардина - риба сезонна, і до берегів вона підходить саме в травні-червні. Це зараз її ловлять траулерами цілий рік без перепочинку, а раніше, коли поява смачної риби там, де її без проблем можна дістати звичайними сітями з простої шаланди, дійсно була подією, гідною урочистості.
Найбільш відомі (і водночас найбільш типові) португальські «Свята першої сардинки». Це й зрозуміло: західне закінчення Піренейського півострова, узбережжя Атлантичного океану, рибою багатше Середземномор'я, а всім іншим - бідніше. Відповідно, на сезонну сардину там якщо й не молилися, то вельми її шанували.
Свята ці проходять по всьому узбережжю, естафета ніби передається з містечка в містечко. Варіацій лише дві: або хресний хід і меса проводяться до початку лову (тоді, відповідно, освячують човни або рибальські снасті), або після - і освяченню піддають безпосередньо рибини з першого улову. Другий варіант більш прийнятний, адже в море виходять рано вранці, доводиться довго чекати, коли ж нарешті рибалки повернуться зі здобиччю. А тут - тільки закінчилася урочиста частина, і можна одразу приступати до бенкету. Вино, природно, ллється рікою, а сардину смажать (коптити, солити, маринувати та консервувати її будуть пізніше) - і їдять. І неважливо, як саме смажать - на грилі чи на сковороді з оливковою олією - смак свіжої молодої сардини зіпсувати практично неможливо.
Трохи екстриму
Інша риба, яка удостоїлася честі окремого свята, - тунець. Щоправда, святом і весняну сицилійську маттанцу (Егадські острови), і туніську мадрагу (Сіді-Дауд) назвати можна лише з великою натяжкою. У всякому разі, з точки зору тунця, нічого веселого тут немає.
Найкраще уявлення про дійство дає картина Сальвадора Далі, яка так і називається – «Ловля тунця». Для тих, хто її не бачив, поясню: тунця, що йде на нерест, заманюють у своєрідний глухий кут із сітей. Човни перекривають вихід. Рибалки тягнуть сіть із води, і коли вона майже вже піднята й кишить від риби, рибалки стрибають у воду всередину сіті й... починається різанина.
Криваво? Безперечно. Неапетитно? Ось уже ні - тунець у цю пору року надзвичайно смачний, а щойно здобутий, та ще й здобутий власноруч, - смачний подвійно. І потім, який атракціон (саме атракціон - і маттанцу, і мадрагу організовують зараз переважно для туристів) для охочих до гострих відчуттів!
Трохи пасторалі
Існує навіть фестиваль червоного перцю (містечко Діаманте в Калабрії, на півдні Італії). Є навіть свята цибулі (у Веймарі, на Мадейрі та в континентальній Португалії). Свято цибулі, мабуть, і більш екзотичне, і більш гастрономічне. Називається воно «Феста де Севола» і проводиться в центральній та північній частинах країни в жовтні. До речі, «севола» — це не просто цибуля, а цибуля-порей, відповідно, і фестиваль, на відміну від двох своїх побратимів, виходить не ріпчастим, а порейним.
Головний сенс свята полягає в запіканні та поїданні тієї самої цибулі. А оскільки запікають її на відкритому вогні, то товсте стебло вкривається товстим шаром сажі. Завдання в тому, щоб насолодитися досить жирним, солодким і дуже смачним ласощами, не забруднившись. Для ускладнення порей подають не абияк, а в черепицях — місцевий колорит, однак. Зате в ресторанах, що себе поважають, їдцям видають спеціальні поліетиленові фартушки та рукавички. І все одно, не забруднитися практично неможливо. Нічого не поробиш, за задоволення доводиться платити...
Трохи екзотики
Звичайно, є гастрономічні події й більш екзотичні. Можна, скажімо, вирушити на ту ж Мадейру у вересні та взяти участь у фестивалі анони. Поїхати до Таїланду (знову у вересні) в Лампхай на свято дозрівання лонгана або (в травні) у Чіанграй на фестиваль дичини. Полетіти до Тайбею — на «День дуріана». Ото вже задоволення в кубі: мало того, що це найдорожий фрукт у світі, так він ще й найвонючіший, най, на думку гурманів, делікатесний і взагалі заборонений до перевезення бортами авіалайнерів. Анона (інакше черемойя), лонган і лічі, як і дуріан — це тропічні плоди.
А буває екзотика зовсім іншого роду. Як вам, наприклад, фестиваль, що знаходиться на стику двох мистецтв, а саме — кулінарії та швейної справи? Він проходить у Бостоні під час єврейського свята Хануки. На суд публіки виставляється велика колекція головних уборів: стетсони, жіночі капелюшки, берети. Найбільше, звісно, ярмолок. А вся принадність у тому, що зроблені вони з... м'яса. Не любите м'ясо, тим більше у вигляді капелюхів? Тоді як вам плаття з шоколаду? Salon du Chocolat кочує світовими столицями вже не перший рік, а солодкі в буквальному сенсі слова дефіле становлять його невід'ємну частину.
Насолода для гурмана
Все-таки, саме національні, сезонні гастрономічні радощі — ось істинна насолода для справжнього гурмана. Виняток можна зробити, мабуть, для двох міжнародних подій. Перша — це грандіозне лютневе «Свято продуктів» у Ніїгата. Гарне воно хоча б тим, що до нього входить «Фестиваль супів», де можна спробувати буквально всі супи світу. Причому готують їх приїжджі кухарі, тож автентичність гарантована.
Другий захід заслуговує більш докладної розповіді. Це — паризький «Тиждень смаку», що проходить у французькій столиці в жовтні. Він був задуманий як противага ідеям фаст-фуду і покликаний пропагувати їжу справжню, здорову, «повільну». Тож у жовтні Париж перетворюється на справжній рай для гурманів. Втім, Парижем справа не обмежується, в тому чи іншому вигляді «Тиждень смаку» відзначається по всій країні — святом шукруту (тушкованої квашеної капусти з сосисками) в Ельзасі, святом каштанів та грибів — у Перігорі, рибним святом — у верхів'ях Рони.
А в Парижі гастрономічне життя кипить, кухарі ходять по школах і дають уроки кулінарії, власники ресторанів влаштовують майстер-класи, дегустації та вивішують спеціальні меню для студентів і дітей — з низькими цінами. Словом, дуже правильний захід для тих, хто любить французьку кухню.
Взагалі ж, тема свят живота воістину невичерпна. Існують адже ще всілякі «великі урочистості» — з якого б приводу вони не проводилися, складовою частиною неодмінно буде поїдання головних місцевих делікатесів. Є, нарешті, позасезонні національні страви, на кшталт шотландського хаггіс, іспанської паельї, фінського калекукко... та мало чого ще! І їх теж краще їсти на їхній батьківщині — там вони смачніші.
Тож їздити вам — не переїздити, пробувати — не перепробувати.
Делікатеси
СПАРЖА. Головний європейський споживач спаржі — Франція, але їхати за най-найкращою потрібно все-таки до Німеччини. Тому що в Німеччині її вирощують, по-перше, більше, по-друге, там вона смачніша. Спаржева столиця Німеччини (і всієї Європи) — місто Бюхенау в землі Баден-Вюртемберг, що приваблює в сезон тисячі любителів з усієї Європи, якщо не з усього світу. Як цей сезон не пропустити, та ще й потрапити на «Шпаргельфест», головні урочистості, присвячені молодій спаржі? Велике питання.
Зрозуміло, що достигає аспарагус навесні, але не зовсім в один і той же час, все залежить від року. Тож гурманам слід ретельно стежити за пресою. Краще — за пресою спеціалізованою.
ТРЮФЕЛІ. На вас чекає містечко Альба в П'ємонті. Якщо Бюхенау (і найближчий Шветцинген) — спаржеві столиці Європи, то Альба — столиця трюфельна. Принаймні, місцеві жителі в цьому впевнені. Фестиваль трюфелів проходить там протягом усього жовтня і закінчується на початку листопада. Головна його складова — недільні ярмарки та ринки. Культурна програма не надто велика, її затьмарює програма гастрономічна. Хоча трюфелі — задоволення досить дороге, дозволити собі такий подарунок може не кожен — вартість кілограма іноді перевищує $2 тис. З Альбою сперечається італійське ж містечко Акуаланья в провінції Марке. Аргументи наступні: по-перше, на Акуаланью припадає 2/3 всього італійського врожаю трюфелів, по-друге, місцевий білий трюфель офіційно визнаний «еталонним». «Національний ярмарок трюфеля білого» проходить тут приблизно в той же час, що й фестиваль в Альбі.
УСТРИЦІ. Як не дивно, при тому, що одними з найкращих устриць у світі вважаються нормандські та бретонські, жодного свята з їх приводу не влаштовується. Хіба що в Парижі... Але де Париж - а де море? Ось фестиваль морських гребінців у Бретані - будь ласка: місто Еркі, початок квітня, головний делікатес - ракушки в сидрі. А устриці - як відрізало. Можливо, просто одним великим святом вважається на півночі Франції весь сезон видобутку?.. Втім, ірландські устриці анітрохи не гірші. З ними все просто: хочете скуштувати делікатесних молюсків - вирушайте наприкінці вересня - на початку жовтня до міста Голуей на устричний фестиваль. Він, до речі, збігається з фестивалем музичним, тож культурна програма забезпечена. Відмінних сезонних устриць можна ще скуштувати в Кадісі - 13 січня, на «Святі дарів моря», чомусь є складовою частиною «Фестивалю пирогів».