З запиленого й дощового Альбіону ці нащадки тягнуться на свіже повітря африканських джунглів, сподіваючись зустріти там сліди давніх цивілізацій, нейчер лайф, дикі племена. З Найробі, де відпускники, що вирвалися з душних офісів, збираються перед початком експедиції, вони вирушають на автобусах до Танзанії, у гори, потім на яхті на Занзібар. Мені ж належало «зависнути» в Найробі на цілий тиждень. І жодних гір, а лише задушливий смог і вихлопи низькосортного бензину. Зате там, у столиці Кенії, можна у всій красі побачити плоди колонізації Східної Африки предками тих самих англійців.
Другим враженням після того, як я з'ясувала, що Кенія – центр притягання британських туристів, стала чорношкіра жінка, яка йшла салоном літака босоніж. При цьому на ній був цілком пристойний костюм. У тому, що кенійці надзвичайно близькі до природи, мені ще належало переконатися. Дорога від аеропорту до центру міста займає не більше півгодини при найнапруженішому трафіку. Переймаючись оптимістичними ритмами Африки, що лунають із приймача, помічаю, що навколо справжня прерія. «А он жирафи», – без тіні емоцій повідомив водій, повергнувши мене в благоговійний шок. Жирафи стояли трохи віддалік від дороги, а навколо й близько немає жодного паркану. На їхньому тлі сюрреалістично височіли хмарочоси міжнародних корпорацій, які міцно влаштувалися в Найробі. «Леви там теж є», – сповістив водій. За п'ять хвилин ми в'їхали в місто.
На плосковерхих африканських деревах, що нависають над дорогою, сиділи гігантські птахи, схожі на птеродактилів. Вони виявилися звичайними марабу – гігантськими місцевими «воронами», що харчуються на смітниках відходами. Шимпанзе прогулюються вулицями парами, іноді цілими родинами. Відвідування Найробі, як здавалося, не віщувало мені зустрічі зі співвітчизниками. Однак, як з'ясувалося пізніше, мої припущення не справдилися.
У наших дипломатів є одна незмінна тенденція: залякувати новоприбулих розповідями про жорстокі звичаї та повадки аборигенів, які грабують, ґвалтують і вбивають будь-яку білу людину, варто їй вийти з автомобіля. Треба сказати, що підстави для цього є: у будь-якому незнайомому місці з людиною може статися якась неприємність. Тому набагато краще, якщо він не буде потикати свого носа, куди не слід. До того ж на власному досвіді можу сказати, що далеко не завжди «страшилки» виявляються необґрунтованими. Наприклад, у Ріо-де-Жанейро попередження не ходити на Копакабану пізно ввечері було зроблено дуже доречно. Послухай я його, мені б так і не довелося зазнати збройного пограбування по-бразильськи.
У Найробі, якщо вірити Інтернету та численним публікаціям на цю тему, у плані криміналу неспокійно. «Найробі – кримінальна столиця Африки» або «Акція протесту закінчилася зґвалтуванням сотень жінок», – такі заголовки можна виявити, клацнувши на «Найробі» в пошуковій системі. У дні мого перебування там якраз створили спеціальний підрозділ поліції з охорони дипломатичного корпусу. Перед цим жертвою грабіжників став зимбабвійський дипломат, постраждала дружина перуанського посла.
Трущоб у Найробі не видно. Дзеркальні хмарочоси відображають лише хмарочоси з бетону, а розкішні вілли менеджменту корпорацій і дипломатів, що потопають у багатій кенійській флорі, створюють враження райського куточка на екваторі в південно-східній частині африканського континенту. Щоб отримати враження від справжньої бідності, треба йти в Кіберу. Це друга за величиною трущоба на всьому африканському континенті.
«Шлях білій людині туди заказаний – уб'ють з особливою жорстокістю», – пояснили місцеві росіяни, для барвистості повідомивши, що кожні півгодини в Найробі відбувається зґвалтування. Віриться в це легко – вигляд у трущоб жахливий, і не схоже, що в їхніх мешканців є якесь уявлення про моральні цінності. Тоді я ще не знала, що через день опинюся посеред Кібери, у тому самому епіцентрі хвороб, криміналу та бідності.
Про те, що в Африці майже всі поголовно хворі на СНІД, знає вся освічена Європа. Сотні конференцій «на користь бідних» щороку проводяться тисячами міжнародних організацій. Безліч подібних заходів проходить і в резиденції ООН у Найробі, що розташована лише за кілька кілометрів від Кібери. При цьому величезна резиденція ООН Гігірі губиться на десятках гектарів зелених галявин, а в Кібері на кількох квадратних кілометрах туляться, за найскромнішими підрахунками, близько мільйона людей, третина населення кенійської столиці. Вони сплять упереміш у собачих будках, які гордо називають домами, їдять один раз на день – якщо пощастить – і мруть від СНІДу та інфекцій кожен Божий день.
До Кібери я потрапила завдяки добрим людям із «Кікочеп» – маленької клініки, що допомагає хворим на СНІД у трущобах. У Гігірі вони продавали ганчір'яних слонів і жирафів, зроблених дітьми, чиї батьки хворі. У слонів були дуже маленькі вуха, а в жирафів чомусь зовсім не було жодної рослинності на голові. Мене зацікавив цей момент, і Філет – дівчина з клініки, що продавала вироби, запропонувала мені самій з'ясувати причину безпосередньо в авторів іграшок, у Кібері.
Поїздка в Кіберу з трущобним аборигеном сама по собі виявилася справою досить ризикованою. За ті кілька кілометрів, які ми долали на ледь живій і битком набитій «барбухайці», сталося кілька зіткнень. Причому жодна з постраждалих від невмілого водія іномарок не висловила жодних претензій.
Кібера, як і будь-які нелегальні поселення, виявилася абсолютно відрізаним від комунікацій районом. Там немає світла, доріг, каналізації. Це крихітні халупи, збиті зі шматочків шиферу, заліза, фанери. До того ж ще й пародія на цивілізований мегаполіс: на одній будці нацарапано «Готель», на іншій – «Бутик», на третій – «Баптистська церква». Описувати злидні, бруд і сльози цього забутого Богом місця можна нескінченно довго, ризикуючи захопитися добором епітетів – тут теж є своя похмура поезія. Але я не знаю, як описати долі людей, які живуть там. Їх не прийнято вважати за людей. Дітей там нерідко викидають на смітник. Іноді їх знаходять і беруть до себе такі ж убогі мешканці нетрів.
Я ходила серед них, долаючи страх і сором за свій страх, який був ще більший за страх. На небі збиралися хмари, і мешканці похмурих халуп виходили на протоптані в багні вулички з парасольками-тростинками – місцевою ознакою шику. Кажуть, кілька років тому французи запропонували місцевому уряду 30 мільйонів євро на знесення нетрів і будівництво на їхньому місці пристойних будинків. Місцева влада зажадала 30% від суми собі особисто. Французи відмовилися. У Кібері все як і раніше.
Мій провідник Фредерік прожив у Кібері все своє життя. Як виявилося, 26 років, хоча на вигляд йому не більше 17-ти – діти тут недоїдають. Про Кіберу він не сказав жодного поганого слова. Це його дім. «Тут дуже соціальне життя», – каже він. Загалом, все як у людей. Раз на день гнила картопля, старий одяг з чужого плеча. Але їхати він не збирається. Хоче залишитися в центрі «Кікошеп» і допомагати хворим з Кібери. В одній із крихітних каморок центру цього поселення – клас шиття. Тут малі на стародавніх «зінгерах» шиють із клаптиків диких звірів, яких вони ніколи не бачили живими. «То чому ж у ваших жирафів немає вух?», – питаю в них. Відповідь виявилася надто прозаїчною: «Матеріалу не вистачає».
Кібера виявилася ще страшнішою, ніж про неї розповідають. І не тому, що тебе там можуть убити, а тому що смерть живе там. Тільки люди все одно кажуть: «Акуна матата» – «Немає проблем».
Ксенія ФОКІНА.
Страна.Ru