Ці люди, чи вони формально праві (як правлячі нині в Польщі брати Качинські) чи ліві (як новий прем'єр Словаччини Фіцо), не зупинялися перед найнеймовірнішими обіцянками, активно використовуючи – і продовжуючи використовувати – у власних інтересах енергію східноєвропейського націоналізму. Останній у 90-ті роки був тією чи іншою мірою відсунутий на задній план ліберально-демократичною ідеологією, яка асоціювалася з бажаним Євросоюзом. Після 2004 року незримі віжки були відпущені. Вісім країн колишнього соцтабору вступили до ЄС, формально ставши на один щабель зі «старою» Європою, а отже, отримавши можливість вирішувати свої внутрішні проблеми без особливої оглядки на те, що скаже Захід.
Результати відомі – і закономірні. Зростання націоналістичних настроїв на сході Європи (значна і найбільш «бойова» частина угорських демонстрантів – праворадикальні активісти) подібне до високої температури, що свідчить про хворобу організму. Хвороба ця має економічні, політичні та психологічні причини.
З психологічної точки зору східноєвропейці опинилися сьогодні в ситуації, добре знайомій, мабуть, кожному: давно бажана, жадана мета досягнута – і раптом виявляється, що «щастя немає»; до певного ідеального стану, про який мріялося, як і раніше далеко. Вступ до ЄС приніс чимало позитивних моментів (від можливості безперешкодно працювати в Західній Європі до притоку інвестицій та додаткових коштів, що виділяються Брюсселем на розвиток інфраструктури в Європі Східній), але не вирішив більшості проблем. Мало того – створив низку нових. Та ж лібералізація загальноєвропейського ринку праці призвела до відтоку робочої сили зі сходу Європи на Захід. Так, за неповні три роки до інших країн ЄС, насамперед до Великої Британії та Ірландії, на заробітки поїхав мільйон (!) поляків, десятки тисяч латвійців та литовців і т. д.
Є помітна трудова міграція і всередині самої Східної Європи, країни якої не однакові за рівнем життя та доходами. Скажімо, словаки активно і у великій кількості їдуть на заробітки до сусідньої Чехії та Словенії (найблагополучніших з нових членів ЄС). Але навіть незважаючи на це, рівень безробіття в деяких регіонах Словаччини сягає 15-17%, а Польщі – навіть 20%. Ситуацію, яка панує в багатьох провінційних містах і селах південно-східної Польщі, Словаччини, тієї ж Угорщини, можна охарактеризувати одним словом: безнадія. При цьому цілком імовірно, що тамтешній рівень життя здався б дуже непоганим багатьом мешканцям російської або, скажімо, української глибинки – недарма тисячі «людей зі сходу» вже працюють у колишніх соцкраїнах як гастарбайтери.
З політичної точки зору Центральна та Східна Європа також переживає кризу. За великим рахунком, навіть у переможних останнім часом популістів немає особливого кредиту довіри – принаймні такого, яким 15 років тому володіло перше покоління посткомуністичних політиків. Рейтинг братів Качинських та їхньої партії в Польщі помітно впав, хоча при владі вони перебувають менше року. Перемога партії Роберта Фіцо на червневих виборах у Словаччині була куди менш переконливою, ніж очікувалося. В Угорщині «душею» заворушень стали активісти радикального руху «64 краї» (за кількістю провінцій Угорського королівства в межах до 1919 року), чия популярність у масштабах країни навряд чи більша, скажімо, популярності теж «прославленого» нещодавно ДПНІ в Росії. Чехи в більшості своїй взагалі вважають за краще, незважаючи ні на що, голосувати за дві найбільші партії – соціал-демократів та громадянських демократів, хоча фраза «Політиків цікавлять тільки годівниці» давно вже зведена тут у ранг мало ким оспорюваної народної мудрості. Загалом, поряд з безсумнівним зростанням націоналізму та популізму всіх мастей, у регіоні спостерігається й інший феномен – розчарування громадян у посткомуністичному політичному класі як такому.
Угорський прем'єр Дюрчань, очевидно, платить за рахунками не лише своїми, а й своїх попередників, як лівих, так і правих, чиї обіцянки виборцям регулярно виявлялися блефом. А оскільки політична культура країн цього регіону в цілому менш авторитарна, ніж в інших державах колишнього СРСР, розчарування в традиційних політиках не веде до появи «сильних лідерів» і встановлення режимів диктаторського типу. (Качинський все ж не Саакашвілі, а Фіцо – не Карімов). Протестна енергія знаходить вихід або в підтримці партій, що раніше вважалися маргінальними (на кшталт «Самооборони» Анджея Леппера в Польщі), або в вуличних виступах (як зараз у Будапешті), або в «голосуванні ногами», тобто виїзді з країни, переважно у західному напрямку. За великим рахунком, у Східній Європі зараз відбувається протверезіння від надмірних надій, які покладали багато східноєвропейців на демократизацію та інтеграцію до ЄС.
Стало ясно, що «справжнім» Заходом цей регіон стане ще нескоро – якщо стане взагалі. Власне кажучи, це не більше ніж повернення на круги своя. Адже з XVI до середини XX століття центр і схід Європи в силу історичних та географічних обставин лежали осторонь від основних торгових шляхів і, відповідно, від найбільш господарсько розвинених регіонів Старого Світу. В економічному плані Прага, Гданськ чи Будапешт не могли змагатися з Лондоном, Роттердамом або Руром. Геополітична роль сходу Європи в різні епохи змінювалася, але в соціально-економічному відношенні він останні 400 років завжди відставав від західної частини континенту. Немає причин думати, що цей багатовіковий розрив можна подолати одним махом – і саме зараз. Тим не менш, падіння комунізму, цього невдалого проекту «наздоганяючої» модернізації, породило надії, яким нині настає кінець.
Але Центральна та Східна Європа навряд чи приречена на животіння. Економіка більшості країн регіону регулярно зростає досить пристойними темпами – 4-7% на рік. Вступ до ЄС приніс певні гарантії політичної стабільності: скажімо, при нинішній напруженості у відносинах між Угорщиною та Словаччиною відсутність «модератора» в особі Євросоюзу могла б призвести до появи в центрі Європи нової гарячої точки. Зростає приплив інвестицій – настільки, що незадовго до свого відходу з посади канцлера ФРН Герхард Шредер звинуватив у «відсутності патріотизму» ті німецькі фірми, які почали переміщувати капітал у східному напрямку. Під впливом детальних і нудних інструкцій Єврокомісії, які викликають часом то сміх, то роздратування ЗМІ та громадськості, потроху цивілізується місцеве чиновництво. Багато що змінюється, просто темпи та масштаб цих змін не такі приголомшливі, як уявлялося колись.
Центральна та Східна Європа навряд чи в осяжному майбутньому стане «пупом землі», що диктує решті світу темпи та характер соціального, економічного і технологічного розвитку. «Коником» сходу Європи в середньостроковій перспективі залишаться складальні виробництва, підприємства легкої та харчової промисловості, можливо, сільське господарство (у тому випадку, якщо вдасться «пробити» в рамках ЄС зменшення субсидій західним, насамперед французьким, фермерам) і т. ін. Не варто забувати і про важливу роль цього регіону як транзитної зони.
Схід Європи нині в кризі – це не підлягає сумніву. Ця криза, однак, з тих, після яких можна розсилати телеграми з відомою цитатою Марка Твена: «Чутки про мою смерть сильно перебільшені».