Ізраїльські військові потрапили в полон уранці 12 липня. Їхні броньовані джипи були підбиті із засідки бойовиками шиїтського угруповання «Хізбалла», що базується в південному Лівані. Троє військовослужбовців загинули на місці, двох поранених екстремісти витягли з уламків машин і повезли в невідомому напрямку.
Операція бойовиків йшла під прикриттям обстрілу ізраїльської території системами залпового вогню: по суміжній території екстремісти випустили кілька десятків ракет. Ізраїль відповів на обстріл артилерійським нальотом на позиції бойовиків та ударами авіації по об'єктах інфраструктури південного Лівану. Під час взаємного обміну ударами зникнення двох військових було помічено не одразу. Інформацію про полонення солдатів, озвучену терористами, ізраїльське командування підтвердило лише через кілька годин.
Після того, як Єрусалим визнав захоплення своїх військових, відповідь не забарилася: на територію південного Лівану були введені передові частини ЦАХАЛу, авіація та артилерія посилили вогневий тиск на позиції бойовиків, кораблі ВМС розпочали методичне знищення прибережних об'єктів «Хізбалли». Генеральний штаб оголосив про часткову мобілізацію та висування до ліванського кордону шести тисяч військових за підтримки вертольотів, танків та іншої бронетехніки. Ізраїль, а за ним — США, Євросоюз та інші країни — зажадали негайного та безумовного звільнення полонених. Для більшої переконливості своїх слів шеф ізраїльського генштабу Дан Халуц пообіцяв повернути Ліван до стану двадцятирічної давності, коли вся ця країна фактично лежала в руїнах. На підтвердження рішучості військових у небі над Бейрутом уперше з 2000 року з'явилися літаки ВПС Ізраїлю.
Однак бойовики, схоже, і не думають слухатися чиїхось вимог і звільняти бранців. Вони виступили із заявою, в якій висунули свої вимоги до Єрусалима. Якщо спочатку представник «Хізбалли» наполягав на поверненні з ізраїльських в'язниць ув'язнених-ліванців, то через кілька годин представник ХАМАСу в Лівані говорив уже про звільнення всіх без винятку арабів, які відбувають терміни в Ізраїлі.
Ізраїль на це відповів категоричною відмовою. Прем'єр-міністр країни Егуд Ольмерт заявив, що «ми не вестимемо переговори і не відступимо перед обличчям терору. Це було нашим правилом у минулому, залишається ним і зараз».
Схоже, Єрусалим, як і у випадку із захопленням капрала Гілада Шаліта в секторі Газа, вирішив зробити ставку на здійснення військового тиску на викрадачів та організації, що їх підтримують. Принаймні, генерали ЦАХАЛу не приховують того, що на півдні Лівану планується провести широкомасштабну військову операцію.
Наскільки дієвим буде цей підхід, покаже час. Однак безуспішність операції в Газі, де протистояння ЦАХАЛу з палестинцями триває вже два тижні, дає підстави засумніватися в підсумковому успіху вторгнення в Ліван. Справа ще й у тому, що можливості Ізраїлю здійснювати тиск на населення та політиків у секторі Газа незмірно вищі, ніж у Лівані. Крім того, якщо пересування палестинських бойовиків по ледь помітному на карті сектору відносно просто контролювати, то в гористому Лівані можливостей сховатися в терористів значно більше. Викрадачі також можуть практично безперешкодно переправити солдатів у сусідню Сирію. Тоді завдання з їх пошуку та звільнення стане винятково непростим.
Усвідомлюючи ці складнощі, ізраїльське керівництво залишило для себе ще одну можливість впливу на ситуацію: відповідальність за напад було покладено не лише на «Хізбаллу», яка пишається своїми діями, а й на уряд Лівану в цілому. При цьому Єрусалим висуває таку аргументацію: «Хізбалла» є легальною політичною силою в Лівані, її представники входять до складу правлячої коаліції, відповідно, ця коаліція і має відповідати за дії своїх учасників.
Ізраїльтяни, зрозуміло, чудово знають, що вплив на «Хізбаллу» можуть здійснити лише лідери цієї організації, а на решту учасників правлячої коаліції шиїтським екстремістам глибоко байдуже. Більше того, у 1980-х роках члени «Хізбалли» спілкувалися з нинішніми партнерами по уряду виключно на полі бою — через приціл автомата Калашникова модернізованого. Але в умовах, коли поле для маневру дуже обмежене, Єрусалим змушений використовувати будь-яку можливість для тиску на викрадачів.
Разом з урядом Лівану винними у захопленні полонених Ізраїлем цілком справедливо призначено Сирію та Іран, які ніколи особливо не приховували, що підтримують екстремістів із «Хізбалли». Ці країни якраз мають значно більший вплив на шейха Хасана Насраллу, який очолює шиїтських екстремістів, ніж Ліван, але бомбити Дамаск і, тим більше, Тегеран, Єрусалим навряд чи наважиться.
Хоча завдання, що стоїть перед Ізраїлем, справді непросте, залишається обґрунтована надія на дії спецслужб, які неодноразово доводили, що вважаються одними з найефективніших у світі цілком заслужено. Шін Бет і Моссад спроможні відшукати лігво терористів і звільнити бранців. Але залишається питання про те, скільки на це знадобиться часу та ресурсів.
Захоплення двох військовослужбовців ще більше ускладнило і без того непросте становище, в якому перебуває кабінет міністрів Егуда Ольмерта, який опинився в ньому після захоплення капрала Гілада Шаліта. Ізраїльське суспільство, розділившись на два табори, атакує уряд, вимагаючи від нього швидкого вирішення проблеми бранця (тепер уже бранців).
Ліві дорікають Ольмерту в незрозумілій впертості, яка виражається в небажанні звільнити хоча б частину арабських ув'язнених (що, усупереч словам Ольмерта, практикувалося раніше) і повернути солдатів додому.
Праві, своєю чергою, звинувачують керівника уряду в нерішучості, яка виливається у топтання на місці в передмістях Гази, Рафаха та інших міст. Багато ізраїльських політичних і громадських діячів вважають, що вже давно пора почати відстріл палестинських керівників з руху ХАМАС. На їхню думку, це покаже всю серйозність ізраїльських намірів і підштовхне екстремістів до видачі полонених солдатів.
Сам Ольмерт розуміє, що обидва шляхи можуть привести його до політичної могили: смерті солдата та його товаришів по службі в разі силової операції йому не пробачать ліві, а слабкості та звільнення ув'язнених - праві. В умовах, коли його уряд є і лівим (Лейбористи, Партія пенсіонерів), і правим («Кадіма» та юдейські партії) одночасно, втрата підтримки будь-якого з флангів загрожує розвалом коаліції та новими виборами. А перемогти в умовах найжорсткішої кризи Ольмерту та його партії «Кадіма» буде практично неможливо. Тому главі ізраїльського уряду постійно доводиться йти на напівзаходи: тиск чинити, але не воювати, офіційних переговорів з терористами не вести, але продовжувати неформальні консультації з посередниками, тощо.
Однак дедалі агресивніші дії арабів, які переконані у правомірності своїх методів і справедливості цілей, можуть підштовхнути главу ізраїльського кабінету міністрів до рішучого кроку. Який шлях обере Ольмерт - силову операцію чи переговори з бойовиками, покаже час. Враховуючи те, що громадська думка все більше схиляється до «жорсткого» вирішення проблеми полонених, прем'єр, швидше за все, скористається міццю ЦАХАЛу.
Иван ЯКОВИНА.
Lenta.ru