Суть її в тому, що місто вирішило стати столицею всіх європейських вигнанців, які втратили батьківщину та власність внаслідок Другої світової війни. Саме в Трієсті нещодавно пройшов перший конгрес євробіженців, куди з'їхалися німці з Сілезії та Східної Пруссії, греки з північної частини Кіпру, вигнані з Туреччини вірмени, естонські сéту, карельські фіни, італійці, які втекли з півострова Істрія... Своїм девізом конгрес обрав слова «Юриспруденція, а не політика», сподіваючись з цим кличем взяти бастіони європейської бюрократії та домогтися компенсації за втрачене майно. В рамках Євросоюзу масштабний переділ власності - вигнанців європейців 18 млн - може стати реальністю.
Євровигнанці
Конгрес проходив у конференц-центрі будівлі біржі. Усі бажаючі, піднявшись на останній поверх, могли роздивлятися плавні пагорби з виноградниками, хвилями, що йшли за горизонт. Там починалася Словенія, якій належить стати плацдармом для наступу біженців по всій Європі.
«Сьогодні ми вперше зібралися разом, і нас 18 мільйонів. Нас мають почути. Звертатися ми будемо не до національних урядів, а поверх їхніх голів - до Євросоюзу та ООН», - проголосив на відкритті форуму віце-президент Істрійського союзу Енріко Неамі. Вигнанці наголошували, що не домагаються відновлення колишніх кордонів. Їм важливо повернути втрачену власність або отримати за неї фінансову компенсацію. Втім, як повідомили «Итогам» організатори конгресу, сьогодні неможливо назвати навіть приблизну суму, в яку обійдеться відновлення історичної справедливості. Справа в тому, що організація збирається подавати не колективні, а індивідуальні позови від кожного зі своїх членів, які претендують на повернення власності.
Наприклад, 80-річний Лучіано Паровел - один із 350 тис. італійців, депортованих після війни із земель, що відійшли Югославії. Зараз ці території на півострові Істрія поділені між Словенією та Хорватією. Старий будинок Лучіано закинутий. Через розбиту черепицю даху ростуть дерева, але він готовий хоч сьогодні повернутися й взятися за відновлення. Аби тільки були права на власність і гроші як компенсацію.
Можливо, старому вдасться здійснити свою мрію вже найближчим часом. Італія та Словенія найдалі просунулися у відновленні прав колишніх власників. Колишній уряд Сільвіо Берлусконі зробив захист післявоєнних вигнанців одним із ключових зовнішньополітичних завдань. 10 лютого було оголошено днем вигнанців, випущено поштові марки, присвячені виходу, по всій Італії споруджено пам'ятники жертвам депортацій. Істрійський союз отримав щорічну дотацію в розмірі півтора мільйона євро. Сьогодні на ці гроші найняті союзом юристи лобіюють у штаб-квартирі ЄС інтереси всіх європейських вигнанців. Рим навіть погрожував накласти вето на вступ Словенії до Євросоюзу, якщо не буде досягнуто угоди щодо реституції. Любляна пішла на поступки. Зокрема, було прийнято закон про пріоритетне право колишніх власників викуповувати власність, що звільнилася. Але від фінансової компенсації Словенія відмовилася. Влада цієї колишньої югославської республіки, так само як і Хорватії, виставила Італії зустрічний рахунок, вимагаючи відшкодувати збитки від італійської окупації під час Другої світової війни.
Ситуація, до речі, типова для подібних конфліктів по всій Європі. З цієї ж причини претензії німців, які втратили власність у нинішній Калінінградській області, або фінів у Карелії ніколи не будуть задоволені. Москва у разі спроби переписати матеріальні підсумки війни висуне зустрічні претензії до Берліна та Гельсінкі.
Польське вето
Шанс у вигнанців на компенсацію з'являється лише в разі, коли спірна власність знаходиться в країні - члені ЄС. Хоча й тут не все просто. Різке загострення відносин між Польщею та Німеччиною сталося одразу після останніх виборів у ФРН. Якщо колишній канцлер Герхард Шредер говорив: «Ми, німці, дуже добре знаємо, хто почав війну і хто був її першою жертвою. Тому не може бути й мови про претензії Німеччини на реституцію по відношенню до Польщі» - то його політичні опоненти дотримуються іншої точки зору. Так, під час виборчої кампанії лідер ХСС Едмунд Штойбер не раз заявляв про необхідність надати вигнанцям право повертатися на свою історичну батьківщину, отримати там втрачену власність або грошову компенсацію. В інтерв'ю «Итогам» представник німецького Союзу вигнанців Маркус Лейшнер сказав: «Уряд Німеччини та Європейський Союз повинні вимагати від Польщі та Чехії вирішити це питання. За всіма законами цивілізованих країн ми маємо право повернутися в свої домівки». Можливо, ця вимога так би й повисла в повітрі, якби підтримку не надала канцлер Німеччини Ангела Меркель.
Влада ФРН запропонувала Польщі компромісне рішення. Відповідно до нього Варшава має виплатити частину компенсації вимушеним переселенцям, а більшість витрат готовий взяти на себе уряд Німеччини. Офіційні цифри компенсацій поки не оголошені, але масштаби «переділу власності» уявити нескладно. На Сілезію, звідки й були після закінчення війни депортовані польські німці, припадає приблизно половина промислового потенціалу сучасної Польщі. Це передусім гірничодобувна галузь, яка до війни знаходилася в приватній власності, тобто належала фабрикантам німецького походження. Зрозуміло, що за минулі десятиліття підприємства були модернізовані та перебудовані, - а та ж дробарка щокова коштує недешево. Але навіть мінімальна ціна землі та будівель, на думку експертів, потягне на кілька десятків мільярдів євро.
Не дивно, що німецька пропозиція викликала настільки гнівну реакцію польської влади, що вони навіть пообіцяли заморозити польсько-німецькі відносини. Більше того, Німеччині було виставлено зустрічний рахунок, також на десятки мільярдів, за руйнування, завдані Польщі під час війни. З цього моменту відносини між Берліном і Варшавою мають, м'яко кажучи, натягнутий характер. Польща категорично відмовляється йти на будь-які поступки. Чехія, де є аналогічна проблема з колись населеними німцями Судетами, займає вичікувальну позицію.
Війна пам'ятників
Реальне повернення вигнанців поки можливе лише в Словенії. Хоча б тому, що істрійські італійці мають права, яких позбавлені ті ж німці в Сілезії. Справа в тому, що в Істрії після війни залишилися італійці з лівими переконаннями. Вони виявилися найвірнішими прихильниками маршала Тіто, а населені ними райони в 90-ті роки отримали у націоналістів прізвисько «червоних плям». Югославію роздирала громадянська війна, і лише Істрія відмовлялася прийняти чиюсь сторону, до останнього тримаючись за міф про єдину соціалістичну батьківщину. Влада Югославії перед її розпадом нагородила істрійських італійців за вірність, надавши їм права автономії. Тут діють італійські школи, виходять газети італійською мовою.
Інша справа - Сілезія. Там одні були переможцями, інші переможеними. Коли після війни кордони Польщі зсунулися на захід, близько 10 млн осіб змушені були переселитися до Німеччини, однак у Сілезії залишилася значна кількість німців. Німецьку мову було офіційно заборонено, а влада проводила жорстку політику «полонізації» німецької меншини. І робили це так незграбно, що, на думку польського соціолога Даути Берлинська, різко ослабили зв'язок цієї меншини з польською державою.
Вже кілька років у Сілезії триває війна пам'ятників, причому те, що відбувається, сприймається учасниками набагато болючіше, ніж конфлікт між Москвою і Таллінном через «Бронзового солдата». В Опольському воєводстві останніми роками стали один за одним відроджуватися німецькі монументи, знесені за часів «народної демократії». Виявляється, багато обелісків зберігалися в овинах і гаражах, чекаючи кращих часів. А коли вони настали, німецька меншина почала встановлювати пам'ятники на кладовищах, біля костелів - із залізними хрестами та гітлерівською символікою. Звичайно, виникли конфлікти. Щоб уникнути відкритого протистояння, в Ополе було створено комісію, яка веде переговори з тими, хто повертав обеліски на людні місця.
Переділ євродому
Наявний конфлікт, який загрожує непередбачуваними наслідками для Європейського Союзу. Очевидно, що він ще більше збільшить тертя між старими членами ЄС і новачками. Адже, як визнавали на конгресі в Трієсті представники народностей сету та карельських фінів, які претендують на повернення власності на північному заході Росії, в їхньому випадку домогтися компенсації важко. Інша справа - вимагати сатисфакції в рамках Євросоюзу. Єдина Європа живе за загальними правовими нормами, і відмовити одній з категорій її громадян у задоволенні матеріальних претензій складно.
Досі позовів до Європейського суду з прав людини, якому підвідомчі справи, подібні до позбавлення власності та вигнання за етнічними ознаками, вдавалося уникати, користуючись юридичною формальністю. Суд у Страсбурзі може винести рішення лише після того, як справу буде розглянуто в національному суді. У країнах же, звідки були вигнані ті чи інші етнічні групи, суди взагалі не приймають подібні позови. Інша справа, якщо Європарламент та Єврокомісія зобов'яжуть зробити це всіх членів ЄС. Прорив уже стався, Брюссель слідом за італійським урядом пообіцяв фінансувати загальноєвропейську організацію вигнанців. Окрилені успіхом, учасники конгресу вимагають тепер прийняття владою ЄС рамкової декларації з визнанням проблеми та заявою про необхідність її вирішення.
Зрозуміло, що документи Євросоюзу на Росію або на Північний Кіпр не поширюються. Тому учасники конгресу вирішили звернутися ще й до ООН. Втім, позитивне рішення цієї організації з розряду фантастики. За відсутності підтримки з боку всіх постійних членів Ради безпеки прийняти резолюцію неможливо. А в даному випадку такої підтримки не буде - Росія, наприклад, обов'язково накладе вето. І справа навіть не в тому, що до приватної власності та прав на неї у нас досі ставляться без пієтету. Занадто дорого обійдеться подібний прецедент.