В угорців до свого шлунка інтерес особливий, вони, як усі азіати, люблять поїсти. Втім, азіатами нащадки войовничих племен угрів угорці себе вже не вважають. Їх манить Європа. Зі вступом до Євросоюзу в 2004 році багато хто пов'язував прийдешні зміни в країні, насамперед в економічному плані, але вже сьогодні цей «зв'язок» викликає в деяких обурення. І в першу чергу постраждали ті, хто живе на кордоні з Україною. Адже восени 2003 року Угорщина запровадила візовий режим, і для більшості українців дрібний бізнес на кордоні втратив усякий сенс.
Берегово (по-угорськи Берегсас) - невелике українське містечко на кордоні. Воно вважається неформальним центром угорської громади, яка проживає на Закарпатті (всього близько 150-ти тис. осіб). Кожен другий знає угорську мову, у кожного третього вона рідна. Усі газети виходять угорською (у міської - український дубляж), вивіски також двома мовами. Форинт на ринку ходить нарівні з доларом і гривнею. І достатньо глянути на наклейки з товарів, щоб зрозуміти, що більшість продуктів привозиться з Угорщини. Загалом, така собі міні-Угорщина на території України.
Угорці про своїх співвітчизників, які проживають за кордоном, не забувають. Напередодні національних свят сюди приїжджають парламентарії чи журналісти - цікавляться, як живеться їхнім побратимам. Чесно кажучи, ці офіційні візити ні до чого не приводять, угорці в Україні живуть, як і всі інші громадяни. Щоправда, деякі привілеї є. Наприклад, «Посвідчення закордонного угорця», що дозволяє двічі на рік подорожувати Угорщиною потягом з 90-відсотковою знижкою, а музеї можна відвідувати абсолютно безкоштовно. Та чи до музеїв нашим «туристам»?
На велосипеді через кордон
Якось друг запросив мене прогулятися в Угорщину. Ми сіли на велосипеди й поїхали (кордон біля Берегово можна перетинати і пішки). Біля кордону купа сміття - здебільшого пластикові пляшки та порожні сигаретні коробки. Адже майже кожен до запровадження візового режиму віз в Угорщину контрабанду.
Жінки, старі й молоді, запаковані сигаретами, стоять біля будки прикордонника й перешіптуються. В їхніх очах страх: пропустять чи ні? Стояти їм доводиться іноді цілий день. Сигарети вони засовують у панчохи й обв'язують усе тіло.
Під час збору врожаю з усіх навколишніх сіл стікалися до кордону люди, які їдуть на заробітки. Приїжджають на велосипедах. Здебільшого це громадяни пенсійного віку, майже всі - угорці за національністю, от тільки не пощастило їм колись, що опинилися на території іншої країни. Тим не менш вони вважають, що мають повне право хоча б підзаробити на історичній батьківщині.
Але виявляється, що кордон годував прикордонні райони з обох боків. Наші пропонували свої дешеві робочі руки, перевозили й продавали в Угорщині деякі продукти - наприклад, горіхи та квасолю. Це все, що ми могли запропонувати - крім відвертої контрабанди. На бабусях з квасолею угорські підприємці встигли збити непоганий стан. Можна з упевненістю сказати, що чудові котеджі біля кордону збудовані здебільшого за рахунок бабусь, які самі заробляли за хідку не більше 5-10 гривень. Тут же за короткий час збудували безліч супермаркетів, де основну ставку робили на українського споживача. Звідси наші везли дешевий маргарин, макарони, приправи, борошно, солодощі. Самі угорці дешевий маргарин без смаку, що нагадує замазку для вікон, брати відмовлялися - складається він суцільно з хімічних інгредієнтів. Але для нашого ринку - чим дешевший продукт, тим краще. І не важливо, що там усередині красивої пластикової упаковки.
З листопада 2003 року почав діяти візовий режим. Тепер, щоб отримати візу, потрібно спочатку зайняти чергу (у консульстві Угорщини в Берегово видають талончик із номером), а потім приїхати вже десь через місяць-два. Для тих, у кого «горить» закордонна поїздка, існує платна послуга: вам просто продадуть чергу ті, хто її зайняв заздалегідь. Найчастіше таким бізнесом займаються цигани. Вони одразу зміркували: якщо є черга - значить, на цій справі можна поживитися. Кажуть, що такси різні, але буває, що й до $50 доходить. Самі візи при цьому абсолютно безкоштовні. Але заповнювати анкети потрібно угорською мовою. Тут вам теж швидко знайдуть помічника, який за десятку гривень усе миттю складе, «не відходячи від каси».
Яблучна симфонія по-угорськи
Ми з другом вирушили в Угорщину, щоб допомогти його знайомій зібрати врожай яблук. Ця літня жінка родом з України, вже років десять живе за кордоном і знайшла собі там такого ж немолодого угорця. Пішта-бачі любить українську горілку, а курить, як і більшість його односельчан, наші «Прилуки». Усе господарство (зокрема яблуневий сад) Пішта залишив на свою дружину.
Могда-нейні кляне обидві влади: і нашу, і угорську. Вона встигла натерпітися лиха на тому боці, тепер дуже співчуває своїм колишнім співвітчизникам. Але виявилося, що й в Угорщині їй не вдалося вирватися з бідності - уже за тими, європейськими мірками. Тому завжди була готова прийняти наших «контрабандистів» за невелику плату. Втім, після кількох відвідин поліції та під загрозою великого штрафу жінка від цього бізнесу відмовилася.
Тепер наші можуть хіба що підзаробити в неї на збиранні яблук. Збирати врожай неважко, навіть весело. Хтось співає, хтось розповідає анекдоти, усі сміються, і робота йде непомітно. Десять чоловік упоралися із садом за день. Нам заплатили півтори тисячі форинтів на брата (близько 30 гривень). Крім того, нагодували смачним обідом. Для цього господиня зварила справжній бограч-гуляш. А на десерт - дешеве угорське пиво, що нагадує газовану воду. Загалом, усі залишилися задоволені.
А ось наступного дня, коли ми найнялися до першого-ліпшого газди, нам не пощастило. По-перше, нас залишили без обіду, дали лише немиту цистерну з водою, щоб не померли зі спраги. Коли робочий день добіг кінця, газда, товстий чоловік, оглянув результат наших трудів і лишився невдоволений — мовляв, мало ми зібрали (хоча домовлялися навіть на меншу кількість ящиків). «Ще п'ять ящиків, і все буде окей», — сказав він. Ми ледь трималися на ногах. Але що поробиш — можливо, ми щось не так зрозуміли вранці? І за півтори години наказ господаря було виконано. Той знову став нарікати. Тепер уже з іншої причини: бачте, червоні яблука треба було складати в один ящик, а рожеві в інший. Чому одразу про це не сказав? Думав, що самі здогадаємося.
Нам, якщо чесно, хотілося набити йому пику. Але справа могла обернутися не на нашу користь. Заберуть у поліцію — пояснюйся потім, хто правий, а хто винуватий. Хоча, як згодом ми дізналися, наймати нас на роботу він не мав права (у нас не було на те дозволу). Ми сказали, що переробляти більше нічого не будемо, і демонстративно сіли на порожні ящики в очікуванні оплати. Чоловік попихтів-попихтів, назвав нас ледарями й таки дістав гаманець, вийняв дві тисячі форинтів на двох: «Я знімаю з вас тисячу за погану роботу». У нас перехопило подих від такої нахабності. Але нічого не вдієш, гроші взяли.
П'ятеро чоловіків та одна жінка
На жаль, у пошуках заробітків за кордоном про гордість найчастіше потрібно забути. Ось розповідь 50-річної Марії з Берегова: «У нас у місті знайти пристойну роботу практично неможливо, тому я вирішила спробувати зробити це в Угорщині. Через знайомих дізналася, що є місце на макаронній фабриці біля Будапешта, поїхала туди. Виявилося, що це невелике приватне підприємство, де працює лише кілька десятків людей, більшість — з України. Ніхто з них не мав дозволу на роботу, але господаря це не бентежило — він, очевидно, економив, не сплачуючи податків. До того ж і зарплату платив таку, що угорці не погоджувалися вкалувати за такі гроші. А нашим діватися нікуди.
Працюємо по 12 годин на день, з сьомої ранку до сьомої вечора, іноді у вихідні, виняток становлять лише угорські національні свята.
Винаймати квартиру одній — непозволена розкіш. Тому живу разом із п'ятьма чоловіками. А кімнат усього дві — доводиться пристосовуватися. Платимо господарю по 12 тис. форинтів з людини, і це при тому, що наша зарплата становить близько 70 тис. Для порівняння — простий учитель у школі отримує не менше 100 тис. форинтів. Робота не складна, але в перші тижні з непривички жахливо боліли спина й ноги (адже за конвеєром, по якому йдуть макарони, потрібно стояти весь час). Кілька років, утім, можна витримати, назбирати трохи грошей.
Пробувала шукати іншу роботу в Будапешті, але це виявилося марною працею. Звернулася навіть до агентства з працевлаштування, заплатила їм за послуги 5 тис. форинтів, але жодна із запропонованих вакансій мені не підійшла або вже була зайнята.
Шукала й окрему квартиру. Звернулася за одним оголошенням, поговорила з господинею і вже була готова переселитися. Але коли стара угорка дізналася, що я з України, — сплеснула руками й відмовила: «Ні, не може бути й мови, українцям я більше кімнату здавати не буду ніколи». Виявилося, що в неї вже побували наші, а потім пішли, не заплативши за кілька місяців, і дещо прихопили з собою з речей.
Раз на місяць буваю вдома. На дорогу йде близько п'яти-шести тисяч форинтів. Але поїздки необхідні — треба везти продукти, які в нас набагато дешевші: рис, гречку, цукор, цукерки, каву. Іноді знайомі угорці замовляють сигарети.
От так і живу — мотаюся між двома державами. А вдома донька, яка навчається в університеті, треба й їй допомагати. Улітку вона хотіла поїхати зі мною підробити на канікулах, але я була категорично проти такого «відпочинку». Нехай краще навчається й не думає про те, як заробити на шматок хліба.
Живу біля Будапешта, а часу подивитися його немає. Утім, єдине бажання — відпочити й забути про роботу хоча б на день-другий. А угорські макарони мені вже сняться. Була б можливість заробити в нас, ніколи б нікуди не поїхала. Тільки на 200–300 гривень сім'я не проживе».
Вийти заміж за авантюриста
Колись Наташа працювала медсестрою в лікарні. Бачачи її муки, друзі вирішили жартома розмістити інформацію про неї в газеті шлюбних оголошень. І за місяць Наташі зателефонував чоловік з Угорщини, пояснив, що хоче негайно зустрітися. Наташа думала спочатку відмовити, але все-таки призначила зустріч. Чим чорт не жартує?
Йосип примчав на новенькому автомобілі «Жигулі» і з першого погляду зачарувався українкою. Наявність дітей його не бентежила. Після першого побачення було призначено друге — уже на угорській території.
Наташа вагалася, чи варто стрімголов змінювати уклад життя, зв'язуватися з незнайомцем. Угорець здався їй дещо дивним, якимось вітряним. Вплинули подружки — не проґав свою долю, потім будеш кусати лікті. І хоча особливого кохання в Наташі не спостерігалося, уже за пів року вони розписалися. Щоправда, виявилося вельми клопіткою й дорогою справою оформити всі необхідні документи для ПМП. Довідок вимагали найабсурдніших, багато просто неможливо було отримати без хабара — на все про все пішло близько тисячі доларів. Але всі витрати Йосип узяв на себе.
Наташа переїхала разом із дітьми в невелике містечко за сто кілометрів від Будапешта, у приватний будиночок посеред величезного пустиря. І ось найгірші побоювання почали справджуватися вже за кілька днів їхнього спільного життя. Її обранець виявився справжнісіньким авантюристом. Він починав будь-яку справу без роздумів. Кожну ідею, навіть найабсурднішу, втілював у життя негайно.
На своїй фермі він займався вирощуванням печериць і вклав у цей бізнес майже всі гроші. Але через рік відмовився від цієї затії – надто багато затрат та енергії вона відбирала. До того ж потрібно було шукати оптових покупців. Наступною авантюрою стали кури. Був збудований величезний вольєр для розведення птиці, закуплені корми. Але й тут фіаско – курчат спочатку крали яструби, а потім скосила невідома хвороба.
Йосиф вирішив їхати на заробітки до Голландії, адже в угорській глибинці знайти роботу не так-то просто. Наташа залишилася сама в незнайомій країні, утім чоловік справно надсилав гроші на життя. Працював Йосиф в автомайстерні, часом навіть ночами. Загалом за рік накопичив близько $10 тис. На всі ці гроші він купив у Голландії стару техніку та перевіз її до Угорщини. Цього разу все вийшло, і фінанси вдалося навіть подвоїти.
Наташа думала, що на цьому їхнє хитке матеріальне становище нарешті закінчилося. Але помилялася. Її чоловік встиг вкласти майже всі долари в нову аферу... У результаті – нові скандали. Йосифа ніколи не було вдома, через день-другий він уже зривався з місця в невідомому напрямку. До того ж не налагоджувався контакт і з пасинками. Йосиф знову поїхав до Голландії, а Наташа вперше замислилася про розлучення.
Для початку необхідно було знайти роботу за фахом. Довелося заново захищати свої знання в медицині, перекладати диплом. Обійшлося це в 12 тис. форинтів. Влаштувалася на півставки в будинок престарілих, роботу важку як фізично, так і морально. Отримує 50 тис. форинтів – мізерно мало за угорськими мірками.
Середня зарплата угорських бюджетників – $250-300. Кілька років тому лікарі влаштували акції протесту проти низьких зарплат, адже отримували вони в середньому $120-150. Дійшло до того, що лікарі швидкої допомоги почали обчищати своїх пацієнтів. Після чергового великого скандалу уряд нарешті визнав, що через низькі зарплати процвітає корупція, і підвищив їх у два рази.
«Звісно, тепер стало легше, – каже Наташа. – Але оплативши витрати за квартиру та їжу, практично нічого не залишається. Тож рахунок у банку в нас порожній. Чесно кажучи, я не раз подумувала про повернення на батьківщину. Але щоразу, коли приїжджаю до батьків і бачу всю вбогість їхнього існування, передумую. І діти вже не хочуть повертатися, у них тут друзі. До 18 років на кожну дитину дають соціальну допомогу – чотири тисячі форинтів. Але що означає ця допомога, якщо за дитячий садок я плачу в два рази більше. А про власне житло не може бути й мови».
Проживши в Угорщині п’ять років, Наташа отримала угорське громадянство. «Було приємно, коли сам мер нашого містечка особисто привітав мене та моїх дітей з цією подією, – каже вона. – Ось тільки на роботі до мене досі ставляться з упередженням. Іноді ставлять просто дикі запитання. Наприклад, чи правда, що в Україні всі, навіть діти, заражені променевою хворобою або що на вулицю не можна вийти ввечері через високу злочинність. Усі ці чутки роздмухує телебачення».
Після розлучення Йосиф залишив Наташі автомобіль, справно платить аліменти. Каже, що повністю розчарувався в європейських жінках. І поїхав на заробітки до Ірану. Там, каже, жінки ніколи не перечать своїм чоловікам, навіть невиправним авантюристам і невдахам...
Міфи швидко розвіюються
Багато угорців уже розчаровані вступом їхньої країни до Євросоюзу, яке планується у 2004 році. Бачать, що жодних істотних благ це не приносить. Зарплата здебільшого залишилася колишньою, а ціни неухильно зростають. «За останній рік п’ять разів збільшували ціни за електроенергію, газ, комунальні послуги, – каже наш колишній співвітчизник. – Жити тут досить важко. Євросоюз уже показав себе на всі сто. Французи та німці – це привілейований клас, угорці – другий, нижчий. Виграють тільки багаті підприємці, а постраждав середній клас і бідняки. Їхні зарплати просто мізерні проти тих мільйонів, які заробляють комерсанти. Наприклад, про свій будинок чи квартиру я можу тільки мріяти».
Один квадратний метр житла в Будапешті коштує від 80 до 150 тис. форинтів, в обласних центрах – у середньому 81 тис., у районних центрах – 54 тис. Плюс ціна на землю, яка обійдеться в половину вартості самого будинку. А середня зарплата угорця – 55 тис. форинтів, у селі – вдвічі менше. За комунальні послуги потрібно щомісяця платити близько 20 тис. Міф про матеріальний добробут Європи у наших емігрантів в Угорщині швидко розвіюється.
Українці, які працюють в Угорщині, – здебільшого із Закарпаття, багато хто з них знає угорську мову з дитинства. Більшість закарпатців не збираються виїжджати на ПМП, їдуть будувати – хто майстром, хто підмайстром, – а потім через три-чотири місяці повертаються.
«Важко сказати двома словами, чому я не хочу жити в Угорщині, – каже 25-річний Шоні. – Я сам угорець, але звик до нашого менталітету, до слов’янської відкритості, щедрості. Там усього цього немає, що б вам не говорили. Вас не пригостять просто так навіть чашечкою кави. Усе це я випробував на собі. До мене ставилися як до бідного родича – от, мовляв, прийшов жебракувати. Працювати довелося і на будівництві, і на заводі. Підприємець із радістю брав українців, адже наша бригада будує три будинки, поки угорська зводить один. Ось і недолюблюють наших – кажуть, мовляв, відбираєте в угорців роботу. Але це неправда. Коли мені набридло ховатися від поліції, яка періодично навідувалася на завод, я взяв розрахунок і поїхав. Дома я зароблю в три рази менше, але поруч зі своєю сім’єю, і ніхто не назве мене тут нахлібником чи бандитом».
І все-таки Угорщина часто виручає заповзятливих людей. 30-річний Антон, викладач української мови, ліпить з глини дрібнички і продає їх у Будапешті. «Начебто дрібниця, але на Заході дуже цінується все зроблене вручну. Тому й беруть у мене оптом в одному магазинчику. А за місяць замовляють наступну партію. За поїздку можу заробити близько $300. Такі зарплати в Україні мені й не снилися. А візовий режим для мене не страшний, я ж їжджу нечасто».
Робота в Угорщині виходить несолодка - з присмаком гострої паприки, яку угорці звикли додавати майже до всіх страв своєї національної кухні. Але наші люди, як відомо, до всього звикають.