Аж до початку ХХ століття, склавши іспити на знання конфуціанських праць і довівши своє вміння орієнтуватися в загальнополітичних питаннях, будь-який підданий імперії, навіть із найбіднішої родини, отримував можливість вступити на державну службу. Враховуючи, що посада чиновника була межею мрій для дуже багатьох китайців, претенденти на цю посаду з самого дитинства весь свій час присвячували навчанню.
Ця психологія частково збереглася й до наших днів. Тільки якщо раніше успішне подолання випробувань означало вступ на державну службу, то тепер на кону стоїть зарахування до вузу, а отже, і перспективне працевлаштування. До якого інституту чи університету вдасться вступити, залежить від того, наскільки добре абітурієнт склав іспит – свого роду аналог російського ЄДІ. Чим більше в нього балів, тим вищий шанс потрапити до елітарних вузів країни.
Готувати дітей до подальшого навчання в Китаї починають ще з дитячого садка, які часто є подобою інтернату, звідки вихованці повертаються додому лише на вихідні. На думку експерта-китаїста з Даремського університету Дона Старра (Don Starr), підготовка ця полягає в тому, що з найменших років дітей вчать граничної концентрації та вмінню засвоювати великі обсяги інформації. Згодом ці навички дозволяють їм успішно підготуватися до складання випускного іспиту.
Незважаючи на оптимістичні звіти китайської влади про подальше розширення системи вищої освіти, багато експертів, та й прості китайці, аж ніяк не вважають ситуацію райдужною. Як показали у своїй роботі (.pdf) дослідники Дун Хайін (Haiying Dong) з Університету штату Аризона і Вань Сюехун з Сичуаньського університету (Xuehong Wan), за цифрами, що свідчать про вибуховий розвиток освітньої галузі, приховуються серйозні недоробки. Першопричиною цих перекосів, стверджують автори статті, стала спроба держави заощадити на фінансуванні вузів. З цією метою в 1989 році в ряді установ, які до того часу надавали безкоштовну освіту, почали вводити плату за навчання. У 1997 році ця практика була поширена на всі державні вузи країни.
Окрім державних вузів, у Китаї існують і приватні інститути. За даними Центру вивчення міжнародної освіти при Бостонському коледжі, у 1997 році в країні налічувалося близько 20 приватних навчальних закладів. До 2010 року їх кількість зросла до 630-ти. На відміну від західної моделі, в рамках якої приватні вузи вважаються престижнішими, ніж державні, у Китаї все навпаки. Хоча такі установи зазвичай встановлюють вищі тарифи, в основному вони розраховані на тих абітурієнтів, які не змогли набрати достатньо балів для вступу до державних вузів.
Хоча державні асигнування на інститути та університети з часом зростали, їхня частка в загальному фінансуванні установ поступово знижувалася. Разом з тим фінансове навантаження на учнів, навпаки, продовжувало зростати, так що в якийсь момент, незважаючи на порівняно невисокі розцінки, вища освіта стала не по кишені значній частині населення, яке, як і раніше, залишається малозабезпеченим. У результаті якщо в 1980-х роках частка вихідців із сільської місцевості серед студентів становила близько 30 відсотків, то до 2004 року вона скоротилася до 19,2 відсотка, при тому що на той момент за межами міст проживало майже 60 відсотків всього населення Китаю.
Ситуація ускладнюється тим, що, незважаючи на декларовану політику загальної рівності, на ділі абітурієнти з сільських родин стикаються із завищеними вимогами. За даними The New York Times, престижні китайські університети зазвичай віддають перевагу підліткам із заможних міських родин, вимагаючи від дітей малозабезпечених батьків вищих балів. Між тим нестача шкільних вчителів у віддалених регіонах суттєво знижує шанси місцевих жителів отримати навіть середній результат.
Все це призводить до того, що сільські діти потрапляють до інститутів нижчих ешелонів, чиї розцінки навіть вищі, ніж в елітарних закладах. Така парадоксальна ситуація складається через те, що при розподілі державних асигнувань перевага надається найбільш успішним вузам, які у зв'язку з цим можуть дозволити собі встановлювати нижчі тарифи за навчання.
Тим часом в останні роки намітилася ще одна негативна тенденція. По суті, йдеться про надлишок на трудовому ринку Китаю фахівців з вищою освітою: взявшись розвивати систему вузів, влада країни перестаралася і створила занадто багато освітніх установ. В умовах уповільнення темпів зростання економіки (у 2012 році зростання китайського ВВП становило 7,8 відсотка проти 14,2 відсотка у 2007-му) це призвело до того, що у 2013 році без роботи залишаються близько 65 відсотків випускників бакалаврату та 74 відсотки – магістерських відділень, пише Time. Витративши на навчання великі, за місцевими мірками, кошти, новоспечені бакалаври та магістри змушені братися за будь-яку, яку завгодно брудну роботу, доходу від якої ледь вистачає на оплату житла в місті.
Швидше за все, найближчим часом китайські вузи приноситимуть реальну користь тільки обраним – багатим іноземцям, а також дітям і без того успішних китайців з широкими зв'язками. Що ж до простих громадян, то для них вступ до вузу залишається більшою мірою лотереєю: частіше попитом з боку роботодавців користуються зовсім не дипломовані фахівці, яких готують в університетах, а найпростіші технарі, без чиїх рук зупиняться багато підприємств.
Валентин МАКОВ.
Лента.ру