Дія I. «Ми вам покажемо, як свої порядки встановлювати»
Січень 2001 року. Москвичка Інна Макарова знайомиться в інтернет-чаті з українським громадянином Володимиром Шелухіним. Через півроку листування та зустрічей молоді розуміють, що хочуть жити разом. Володимир приїжджає до столиці і влаштовується на роботу у видавництво верстальником. Через рік з благословення батьків вони святкують весілля. У 2003 році російський уряд випускає новий закон - «Про порядок перебування іноземних громадян у Росії»: іноземці, зокрема й жителі СНД, повинні отримати міграційну картку та оформити дозвіл на тимчасове перебування в РФ. Тільки після цього вони можуть розпочати процедуру оформлення посвідки на проживання в Росії строком на три роки. Володимир іде до місцевого ОВІРу оформлювати документи.
Липень 2003 року. Ранній ранок. Паспортний стіл Зеленоградського ОВІРу. Біля дверей тупцюють кілька десятків відвідувачів. Чується багатомовна мова. Усередині кімнати до маленького віконечка вишикувалася строката черга. Наприкінці неї - Шелухін.
- Ви що, осліпли?!! Не будьте баранами, правильно бланки заповнюйте, - гаркає на маленького таджика співробітниця ОВІРу. Таджик ще більше зіщулюється.
Шелухін, який вивчив в Інтернеті тонкощі нової процедури, починає пояснювати всім охочим, де і що слід писати та які документи необхідно зібрати. Незабаром у його руках з’являються білі аркуші паперу - народ в організованому порядку складає списки на отримання міграційних карток і прийом до начальства. Кожному, хто стоїть у черзі, видається паперовий номерок, надрукований на комп’ютері.
Щоб уникнути безладу вдень і вночі проводиться перекличка. Через кілька днів у коридорах ОВІРу - спокій і тиша. Ніхто нікуди не бігає. Біля відділу реєстрації стоять п’ятеро громадян.
- Номер 15-й, приготуватися, - командує Шелухін, коли із заповітних дверей виходить черговий відвідувач. - І впевненіше там, впевненіше. Ви ж не милостиню прийшли просити, а за своїм, за законним.
- Що ви тут розкомандувалися? Хто вас уповноважив списки складати і вести роз’яснювальну роботу серед населення? - підскакує до «наставника» дама, яка приймає заяви. - Ми вам покажемо, як свої порядки в Росії встановлювати!
- Суцільне знущання з людей, - увечері розповідає дружині Володимир. - Ні, щоб на стенді всю інформацію вивісити. Людям по три дні за якоюсь дурницею стояти доводиться. Та ще й хамлять на кожному кроці.
- Ти б обережніше там, - шепоче Інна. - Не сварився б з ними.
- Не можна ж вічно всього боятися. Сама розсуди, що вони нам можуть зробити?
Дія II. «Не хочу, щоб зі мною поводилися як з бидлом»
З моменту першої дії минув тиждень. За цей час головний герой встиг з’їздити в Україну за довідкою про відсутність судимості. Без неї документи на отримання дозволу на тимчасове перебування в Росії не приймаються. Черга до Зеленоградського ОВІРу зросла на цей час у два рази. І знову нічні переклички, денні чергування в коридорах паспортного столу. Нарешті Володимира викликає до себе начальник Зеленоградського ОВІРу Віктор Козлов.
- Це ви в нас тут смуту наводите та консультації роздаєте? - з ввічливою зневагою в голосі звертається до відвідувача господар кабінету. - А ми ж вас попереджали.
Козлов багатозначно стискає губи і, витримавши паузу, виносить вердикт:
- На три місяці перебування ми вам дозволу не дамо. Тільки на 30 днів. Ви повинні покинути межі Росії 29 вересня.
- Але за законом підстав для цього у вас немає, - пробує заперечувати спантеличений Шелухін. - Усі документи в порядку. Ніякої смути я не сію. Навпаки, і вам, і людям допомагаю. Адже навіть грамотній людині важко розібратися, що і як у папірцях писати, а спитати нема в кого. Чому б мені їм не відповісти?
- Звільніть приміщення! Поки я тут начальник.
Грюкають двері. Шелухін у повному мовчанні йде коридором. Натовп біля віконечка проводжає його співчутливими поглядами...
Квартира молодят. Інна плаче.
- Нічого, Інно, не засмучуйся. Адже не дозволимо ж ми якійсь дрібній шишці псувати нам життя? - обіймає дружину Володимир. Потім сідає за стіл і старанно виводить: «Зеленоградський окружний суд. Скарга на неправомірні дії посадової особи».
2 жовтня 2003 року. Попереднє судове засідання. У Шелухіна до дати засідання закінчується відміряний Козловим термін перебування в Росії. На прохідній суду у Володимира відбирають паспорт, обшукують і затримують на три години за відсутність тимчасової реєстрації. До суду він так і не потрапляє.
Шелухін знову приходить до ОВІРу. Через відсутність реєстрації папери в нього приймати відмовляються. Шелухін голосно обговорює останні новини з іншими, хто стоїть у черзі. Розчахуються двері кабінету заступника начальника ОВІРу Олександра Мусінова.
- Знову ви смуту сієте. Попрошу документи, - затягнувши «смутьяна» до кімнати, міліціонер відбирає в нього й міграційну картку.
Знову з’являється наряд ППС. Володимира відвозять у «воронку»...
14 жовтня 2003 року. Зеленоградський окружний суд. Скаргу Шелухіна визнають необґрунтованою. Після засідання Володимира знову чекає наряд ППС. Міліціонери вже усміхаються йому - як старому знайомому. Незважаючи на життєві негаразди, у вільний від тюремної камери час Шелухін з’являється перед дверима ОВІРу в надії все-таки оформити дозвіл на перебування в РФ. А заразом знову веде облік тих, хто стоїть у черзі, проводить ранкові та нічні переклички. Його то й діло просять «пред’явити документики». Внаслідок останнього «арешту» йому виписують штраф у 1.000 рублів. З принципових міркувань (своєї провини Шелухін не визнає) гроші платити він відмовляється, листи до прокуратури залишаються без відповіді.
Удома дружина й приятелі вмовляють Володимира вирішити справу «мирним шляхом» - як усі - і помиритися нарешті з Козловим. Може, й змилується.
- На поклін ні до кого ходити не буду, - гордо кидає Шелухін. - Не хочу, щоб зі мною поводилися як з бидлом. Зрештою, є закони.
Удень 16 листопада Володимир знову опиняється в тюремному ізоляторі. У камері з ним - кілька бомжів. Дні минають у мирних бесідах. Бомжі скаржаться на нелегку долю і радіють, що потрапили на казенні харчі. Володимир намагається втовкмачити їм білль про права людини. Бомжі позіхають...
Чергове засідання Зеленоградського суду. Адвоката Шелухіна про нього не повідомили. Суддя всупереч вимогам підсудного призначає йому громадського захисника. Усе відбувається за лічені хвилини. Вирок суворий - депортація. До видворення на історичну батьківщину підсудного визначають до приймача-розподільника селища Сєвєрного.
Дія III. «Ти б Путіну прохання написав чи Кучмі»
Приймач-розподільник селища Сєвєрного. Інна намагається передати чоловікові продукти.
- Чого ви претеся сюди? - з прочинених дверей кричить пергідрольна тітка. - У нас тут не будинок побачень. Понаїхали тут, забирайтеся в свою Україну!
- Але я громадянка Росії, я москвичка, - боязко схлипує вона. - Володимир - мій чоловік, і він тут утримується незаконно. Можна хоча б посилку з продуктами йому передати?
Брязкає залізна засувка.
30 листопада - день народження Шелухіна. Інна знову приїжджає до ізолятора. Цього разу після чергового потоку ридань до неї на кілька хвилин виводять чоловіка. Володимир за цей час відростив густу бороду - під час огляду в нього відібрали станок для гоління.
- Шелухін, ти б Путіну прохання написав чи Кучмі, - регоче охорона. - В'язень честі як-не-як! А ви, громадянко, краще б йому самі квиток на поїзд до Києва купили, а то сидіти йому тут до кінця віку в камері на десятьох - у нас зайвих грошей немає...
Післямова. «Дружина декабриста»
Шелухін не здається і готовий дійти до Страсбурзького суду. Інна підтакує. Вона справжня «дружина декабриста». Тільки вночі весь час плаче. Каже, що не розуміє, чому комусь дано право розпоряджатися чужими долями. Просто тому, що так захотів, просто тому, що хтось не сподобався. Думати про завтрашній день Інні не хочеться. Якщо рішення про депортацію набере чинності, Володимиру на п'ять років буде заборонено доступ не лише до Росії, а й до інших країн. А Інна не може поїхати до коханого - у Москві в неї тяжко хвора мати...