Як зазначає Swissinfo.ch, на даний момент Берн веде з ЄС консультації на рівні експертів. А отже, у нас є трохи часу, щоб окинути поглядом історію імміграції в країну, для якої хороший іноземець – це насамперед корисний іноземець.
Іммігранти зробили чималий внесок у створення сучасної благополучної та благоустроєної Швейцарії. Починаючи з кінця 19-го століття, їхня частка в загальній структурі населення неухильно зростала, і до 1914 року, тобто до початку Першої світової, вони вже становили 15% від загальної кількості осіб, які проживали у Швейцарії. Левину частку мігрантів становили громадяни Франції, Німеччини та Італії. Серед них траплялися, звісно, банкіри та великі промисловці, але більшість трудових мігрантів були простими робітниками на залізничних будівництвах або біля фабричних верстатів. Потім почалася війна, і іноземна діаспора розкололася на тих, хто підтримував Німеччину, і тих, хто симпатизував Франції.
Потім, після завершення війни та «золотих 1920-х», почалася світова економічна криза, яка супроводжувалася страхом перед тим, що в німецькій частині країни називалося словом «Überfremdung» або «засилля іноземців». Багато хто в народі вважав, що іноземці, які проживають у Швейцарії, є реальною загрозою національній єдності. У такій атмосфері Федеральна рада (уряд Конфедерації) і приймає в 1931 році перший «Закон про іноземців» («Bundesgesetz über die Ausländerinnen und Ausländer» / «Loi fédérale sur les étrangers»).
«Цей закон закріплює ідею, що Швейцарія – це не класична емігрантська країна, як США, і що будь-які іноземці мають право лише тимчасово перебувати на території Конфедерації. Ця ідея, власне, і стала основою виникнення так званого «статусу сезонного робітника», призначеного для юридичного оформлення наявності іноземної робочої сили на території Швейцарії», – зазначає Етьєн Піге (Etienne Piguet), професор соціальної географії Університету м. Невшатель і автор монографії, що вийшла в 2013 році, з дещо парадоксальною назвою, яку можна перекласти як «Трудова імміграція до Швейцарії: 60 років із широко зачиненими дверима» («L’immigration en Suisse, 60 ans d’entreouverture»).
У період після Другої світової війни у Швейцарії починається період економічного злету, причиною якого став попит на продукцію єдиної незруйнованої економіки Європи з боку держав, які прагнули якомога швидше залікувати воєнні рани. Особливу роль при цьому відіграє так зване «німецьке економічне диво». У цій ситуації потреба швейцарської промисловості в робочих руках зростає багаторазово.
Влада починає масово запрошувати до країни іноземну робочу силу, регулюючи її приплив спеціальними квотами, складеними на основі заявок швейцарських промислових підприємств. Це був дуже зручний інструмент, який дозволяв залучати до країни рівно стільки іноземних кадрів, скільки потребує економіка. Уповільнюється зростання – скорочуються квоти, зростання прискорюється – і квоти збільшуються.
Вперше такі квоти були встановлені рішенням уряду в 1963 році. «У той час принцип «національної переваги» при прийомі на роботу вважається чимось абсолютно нормальним, – нагадує Етьєн Піге. – Тоді вважалося, що Швейцарія надає можливість праці, а ті, кому вона дістається, зобов'язані дякувати й бути задоволеними, з огляду на те, що, відпрацювавши визначений термін, ці щасливчики зможуть повернутися з накопиченими грошима на батьківщину й почати там нове життя».
Давно вже увійшло і в українську мову слово «гастайрбайтер», яким тоді позначали у Швейцарії, насамперед, приїжджих італійців, дуже добре розкривало суть системи, що склалася. Поняття «гостьовий робітник» чітко вказувало на те, що іноземці приїжджають до країни для роботи й ні для чого іншого. Італійська ж влада в Римі бачила ситуацію інакше.
У 1964 році, поступившись постійному тиску з боку Італії, Швейцарія визнала за італійськими гастарбайтерами можливість після 5 років із сезонним видом на проживання змінити його на річний. І надала італійським робітникам право на возз'єднання сімей, у якому їм раніше відмовлялося.
Цікаво, що того ж року в Цюриху на референдум було винесено першу народну законодавчу ініціативу «Проти засилля іноземців», яка, втім, була відкликана до постановки на голосування. Друга ініціатива відбулася в 1970 році, її автором був депутат від партії «Національна дія» Джеймс Шварценбах. У ній пропонувалося зобов'язати кантони не допускати зростання частки іноземців у населенні вище 10%. Народом, щоправда, цей законопроект був відхилений більшістю в 54% голосів. Пішли ще дві схожі ініціативи Дж. Шварценбаха (у 1974 і 1977 роках), але вони також зазнали поразки на референдумах.
Одночасно з ініціативи федерального уряду, який усвідомив наявність проблеми з присутністю в країні іноземців, створюється «Федеральна комісія у справах іноземців» («Die Eidg. Ausländerkommission»), яка зараз називається «Федеральна комісія з питань міграції» («Eidg. Kommission für Migrationsfragen»).
«У той момент у Швейцарії почали усвідомлювати, що ці люди вже є частиною нашого суспільства, що вони нікуди не поїдуть, і більше того, що народилося й друге покоління мігрантів (secondos), яке вже точно залишиться жити у Швейцарії. І це усвідомлення стало справжнім поворотним пунктом у національній політиці інтеграції іноземців», – зазначає Сандро Каттачин (Sandro Cattacin), соціолог Університету Женеви, який спеціалізується на питаннях, пов'язаних із міграцією.
Методи та інструменти прямої демократії загалом дуже активно використовувалися у Швейцарії для вирішення проблем міграції. У 1980-ті роки ініціативу перехопили ліві сили, які висунули народну законодавчу ініціативу «Mitenand-Initiative für eine neue Ausländerpolitik» («Солідарна ініціатива за нову політику щодо іноземців»). Втім, у 1981 році і вона була відкинута більшістю майже в 84% голосів виборців, які вирішили не відмовлятися від юридичного статусу «сезонного робітника» і зберегти систему квот, що дозволяє дуже точно регулювати інтенсивність імміграційних потоків.
Припинила своє існування ця система лише у 2002 році в результаті набрання чинності угоди між Швейцарією та ЄС про свободу пересування. Тепер громадяни Швейцарії, а також громадяни країн ЄС могли без будь-яких обмежень приїжджати один до одного, шукати роботу, працювати і жити. У 1985, 1993 та 1995 роках швейцарці на референдумах відхилили ще три законодавчі ініціативи, спрямовані на обмеження імміграції. А потім настав лютий 2014 року.
«Можна сказати, що в той період ситуація розвивалася симетрично. Жодної по-справжньому заборонної ініціативи проти мігрантів народом прийнято не було, але й на їхню користь виборець голосувати не поспішав. З одного боку, країна потребувала рук гастарбайтерів, насамперед з економічних причин, але при цьому зовсім уже розкривати їм свої обійми Швейцарія не поспішала. Тому-то й книгу свою я назвав «60 років із широко зачиненими дверима», – резюмує Етьєн Піге.
За спостереженням Сандро Каттачіна, міська Швейцарія сьогодні цілком непогано справляється з міграцією. Міська культура змогла швидше знайти формати інтеграції мас прийшлих людей. А от сільська частина країни поки не виробила такого формату і віддає перевагу все ще реагувати оборонно і навіть часом агресивно. При цьому, зазначає Сандро Каттачін, мотивація таких людей серйозно змінювалася з часом.
«Основний пафос противників «засилля іноземців» зразка 1960-1970 рр. стосувався не культури чи менталітету, як сьогодні, а зовнішнього вигляду країни. Дж. Шварценбах був певною мірою романтиком, захисником природи. У ту епоху Швейцарія переживала вибухоподібне зростання міст, здавалося, ще трохи, і країна зникне під шаром бетону, а приплив іноземців тільки стимулює ці процеси. Такого роду побоювання, як відомо, виявилися марними, хоча, звичайно, коли модернізація починає набирати надто швидкий темп, то люди з консервативним мисленням нерідко в прямому сенсі втрачають орієнтацію».
Як же тоді можна витлумачити результати референдуму 9 лютого 2014 року? «Це дуже цікавий випадок, з огляду на те, що різного роду ксенофобські ініціативи у Швейцарії мають шанси на успіх тільки тоді, коли вони не стосуються безпосередньо гаманця та особистого благополуччя громадян, – розмірковує Сандро Каттачін. – У країні завжди було приблизно 20% виборців, які позитивно сприймають ксенофобську риторику. Ми спостерігали це у справі із забороною будівництва нових мінаретів, те саме помітно і зараз із запланованою забороною носіння нікабу».
«Що ж стосується референдуму 9 лютого 2014 року, то рішення обмежити трудову імміграцію з ЄС має для Швейцарії найбезпосередніші економічні наслідки, причому успіх цієї ініціативи означає, що люди, які складають ті самі 20%, чомусь змінили спосіб свого мислення, поставивши на чільне місце не економічні аспекти, а якісь інші, – продовжує соціолог. – Але швидше за все все це сталося, мабуть, через елементарну плутанину в головах людей, які до ладу не розібралися, за що, точніше, проти чого саме вони голосують. Наприклад, відділення партії швейцарських «Зелених» з італомовного кантону Тічино підтримало ініціативу про обмеження трудової імміграції, підштовхуване своєю екологічною антиєвропейською налаштованістю».
Етьєн Піге, зі свого боку, не готовий запропонувати якісь патентовані рецепти, які допомогли б зняти суперечність між поверненням з 1970-х рр. міграційних квот і принципом свободи пересування осіб, що діє у відносинах між ЄС та Швейцарією. Але при цьому він вважає, що такі квоти, навіть якщо їх і справді введуть, повинні стати «останнім способом протидії негативним процесам у міграційній сфері, вони повинні бути опцією, придуманою для того, щоб ніколи ними не скористатися, принаймні на європейському напрямку». Натомість він передбачає посилення квот для вихідців з інших частин світу, особливо для біженців.
«В кінцевому підсумку Швейцарія намагатиметься зберегти для себе у відносинах з ЄС стільки свободи, скільки можливо. А це означає тільки одне: що в 1960-ті роки, що зараз, основним мотивом, що визначає характер швейцарської політики щодо мігрантів, був і залишається мотив економічної доцільності та прагматичності. Захоче економіка країни отримати собі необхідні руки – вона завжди отримає їх, незважаючи на жодні квоти», – резюмує Етьєн Піге.
За інформацією Федерального відомства статистики Швейцарії, протягом останніх 60 років загальна кількість іммігрантів, які в'їхали в країну, становила приблизно 6 млн осіб. Станом на кінець 2014 року у Швейцарії проживало 8,2 млн осіб, з них іноземців було приблизно 2 млн.
Першою за чисельністю у Швейцарії є італійська діаспора (15,3% від загальної кількості іноземних громадян), потім ідуть німці (14,9%), португальці (13,1%), французи (5,8%).
Більше половини громадян ЄС, які в'їхали до Швейцарії, мають вищу освіту. Чимала частина таких трудових кадрів зайнята на об'єктах капітального будівництва, у туристичній галузі та сфері охорони здоров'я.
Якщо не враховувати нафтовидобувні монархії країн Перської затоки, такі міста-держави як Сінгапур і Люксембург, а також країни, змушені приймати зараз величезну кількість біженців (Йорданія, Ліван), то тоді Швейцарія, за даними ОБСЄ та в період з 2005 по 2009 рр., опиниться на першому місці серед емігрантських країн. На 1000 місцевих жителів тут припадає 16,5 нових приїжджих на рік. Тим самим Швейцарія випереджає Ірландію (16,3), Іспанію (16), Австрію (11,1), Австралію (9), Канаду (7,6), Велику Британію (7,3), Італію (4), США (3,8) та Францію (2,1).
Марк-Андре МІЗЕРЕ.
Переклад Людмили Клот.