Результати програми повернення співвітчизників, яка стартувала три роки тому, виявилися значно скромнішими, ніж очікували її творці
Багато чи мало
Є регіони, де щільність населення та його чисельність ніколи не були високими, а тепер і зовсім стрімко падають. Навіть за умови абсолютної доброзичливості сусідів це означає цілком реальну стратегічну загрозу: вже в доступному для огляду майбутньому контроль Росії над такими територіями може бути поставлений під сумнів.
Російський уряд довгі роки декларував, що він розглядає «співвітчизників», які залишилися за кордоном, як демографічний ресурс країни. За деякими оцінками, лише етнічних росіян за межами РФ залишилося на момент розпаду Радянського Союзу в 1991 році 25 млн осіб. Під співвітчизниками ж російське законодавство розуміє не лише росіян, а й усіх, хто вважає Росію або СРСР своєю батьківщиною, говорить російською та поділяє цінності російської культури.
Відповідно до цього досить розпливчастого визначення залишалися розпливчастими й усі спроби запропонувати тим, хто хотів до Росії, реальну допомогу та підтримку. Відразу після розпаду СРСР величезна кількість людей приїхала до Росії з колишніх братніх республік, але цей переїзд більшість з них здійснювала самостійно, на свій страх і ризик.
Пізніше було прийнято деякі законодавчі акти, що полегшують співвітчизникам отримання російського громадянства, та заходи, що частково регулюють трудову міграцію. До країни лише офіційно приїжджають працювати близько мільйона осіб на рік, і ще від 4 до 6 млн перебувають у Росії без реєстрації. Реформа законодавства в січні 2007 року підвищила частку легальних іммігрантів з 5% майже до чверті (так вважають незалежні експерти) або навіть до половини (так вважає уряд). Однак звичайні трудові мігранти – це, мабуть, не зовсім ті, кого влада хотіла б бачити як нове населення своїх порожніючих і тим більше прикордонних земель. Судячи з усього, автори прийнятої в 2006 році програми добровільного повернення співвітчизників хотіли б приймати «ідейних»: таких, хто не просто біжить навмання від нестерпного життя, а свідомо обирає Росію як країну проживання.
Як не дивно, ні в президентському указі, що дав у 2006 році старт програмі повернення, ні в подальших актах не фігурувала цифра, що означала б хоча б приблизну кількість людей, які потенційно могли б такою програмою скористатися. Як зауважив тоді ще президент Росії Володимир Путін, багато з тих, хто у 1991 році відчував себе тим, хто залишився за бортом, за 18 років зробили свій вибір на користь країни проживання і не збираються її покидати. У підсумку програма була розрахована до 2012 року, виходячи з того, що скористатися нею за цей час зможуть близько 300 тис. осіб.
За відбір претендентів відповідають різні служби. МЗС вирішує, кого вважати співвітчизником. Федеральна міграційна служба та консульські відділи того ж МЗС працюють з людьми за місцем їхнього первісного проживання. А Мінрегіон співпрацює з суб’єктами федерації, з’ясовуючи, зокрема, чи може той чи інший регіон взагалі приймати іммігрантів. Тому цифри, що означають кінцеву мету, коливаються від 132 з невеликим тисяч безпосередніх учасників програми до 443 тис. з членами сімей. У деяких випадках називається середня цифра 256 тис. осіб.
Підсумкова цифра, мабуть, коливатиметься і далі, тому що постійно коригується кількість регіонів, готових приймати репатріантів. Ще недавно їх було всього 12, зараз – майже два десятки. Серед них Хабаровський, Красноярський і Приморський край, Амурська, Калінінградська, Іркутська, Новосибірська, Курська, Тамбовська, Калузька, Липецька, Тверська, Тюменська, Омська, Воронезька, Нижньогородська, Пензенська, Курганська та Кемеровська область. З одного боку, Мінрегіон хоче, щоб репатріанти приїжджали туди, де є можливість їх прийняти і де вони зможуть знайти роботу, тобто не в найбільш економічно відсталі місця. Водночас стратегічною метою уряду є якраз пожвавлення найбільш депресивних районів, звідки виїжджають місцеві жителі.
Свої програми прийому співвітчизників підготували практично всі російські регіони, включаючи, наприклад, республіки Північного Кавказу разом із Чечнею. Хоча це практично єдина частина країни, де населення стрімко зростає, а економіка, навпаки, сильно відстає. Тільки в Дагестані, за підрахунками місцевих експертів, щорічно з'являється 70 тис. зайвих пар робочих рук – це поки значно більше, ніж загальна кількість співвітчизників, які на сьогодні скористалися програмою добровільного повернення.
Відповідно, Мінрегіон намагається стежити за тим, щоб приймаюча сторона дійсно мала можливість робити справу, а не просто отримувала б додаткові федеральні гроші. Оскільки Москва, природно, готова субсидувати приймаючі регіони, якщо вони надають репатріантам якісь додаткові преференції, окрім того набору, що гарантований їм як учасникам програми.
Однак справа йде набагато повільніше, ніж хотілося б. Навесні цього року виявилося, що за весь 2008 рік програмою скористалося лише 10 тис. осіб. У результаті законодавці скорочують федеральне фінансування програми – з 8 млрд руб. у бюджеті 2008 року до 1,8 млрд у 2010-му. У Мінрегіоні та адміністрації президента Росії, яка була основним розробником програми, намагаються не піддаватися паніці і не вважають, що репатріація виявилася лише провальною популістською ідеєю. «Програма розраховувалася виходячи з того, скільки людей Росія готова прийняти на запропонованих умовах, – каже заступник директора департаменту міжнаціональних відносин Мінрегіону Марія Крисько. – Це близько 50 тис. осіб на рік. Те, що фактично приїхало менше, ми можемо віднести до плюсів: коли потік менший, у нас більше можливостей приділяти увагу кожному».
Літера «А»
Марія Крисько пояснює, що держава фінансує репатріацію за двома каналами. По-перше, це державні гарантії учасникам, по-друге – субсидування регіонів, які приймають «поверненців» та забезпечують їм додаткові преференції. До комплекту гарантій входить компенсація дорожніх витрат, які, за словами самих переселенців, іноді сягають і тисячі «умовних одиниць» і включають оплату одного п'ятитонного вантажного контейнера, якщо в сім'ї три особи, і двох – якщо більше. Це також оплата держмита за оформлення всіх необхідних документів, у тому числі й консульських, і набір соціальних послуг, які приїжджий отримує за новим місцем проживання в Росії. Плюс «підйомні» та допомога з безробіття на перший час, поки репатріант не влаштується на роботу: справа в тому, що весь процес оформлення документів на повернення запускається лише після того, як заявник знаходить відповідну вакансію за майбутнім місцем проживання.
Території, куди приїжджають переселенці, поділяються на три категорії залежно від кількох критеріїв – наприклад, від близькості до державного кордону та від рівня соціально-економічного розвитку. Найбільш пріоритетними вважаються території категорії «А» – там обсяг преференцій найвищий, тому що це райони, де уряд хотів би виправити демографічну та економічну ситуацію в першу чергу. Території категорій «Б» та «В» вважаються більш зручними для вселення, тому обсяг преференцій там менший.
Репатріанти категорії «А» отримують більше так званих підйомних – ця разова виплата становить для них 60 тис. руб. на кожного учасника і ще по 20 тис. на кожного члена сім'ї. На Далекому Сході та в Забайкаллі уряд збільшив ці суми до 120 тис. учаснику і 40 тис. – членам сім'ї. «Підйомні» категорії «Б» – 40 тис. кожному учаснику і по 15 тис. членам сім'ї. У районах категорії «В» «підйомні» взагалі не передбачені. Так само різниться і обсяг допомоги з безробіття. Природно, більшість заявників хотіли б потрапити до найбільш пільгової категорії «А». Але відносну рівновагу, за словами чиновників, які курують програму, вдається зберігати: не всі території категорії «А» так вдало розташовані й так відносно благополучні, як Калінінградська область.
«Як це не банально, ми патріоти»
Чиновники Мінрегіону та співробітники благодійного фонду «Росіянин», що організували форум у Калінінграді, намагалися, щоб спілкування журналістів з переселенцями було максимально неформальним. В результаті, щоб познайомитися з кількома прикладами репатріації, довелося здійснити цілу подорож по регіону. І практично на кожній зупинці ставало зрозуміло, що повернення відбувається не без проблем. Втім, у будь-якій ситуації, що передбачає зміну місця проживання, де все почнеться з нуля, потрібна рішучість і готовність до труднощів.
На околиці Озерська директор служби переселення Калінінградської області Андрій Земченко показує старовинну червонокартату казарму, побудовану ще за Бісмарка. Донедавна її займали російські прикордонники – звідси 8 км до кордону Євросоюзу. Потім прикордонників частково скоротили, частково передислокували, і тепер їм вистачає сусіднього корпусу прусської будівлі, в якому працює штаб. Прусські корпуси з крутими черепичними дахами на тлі зруйнованих радянських будівель та останків мозаїчного панно на тему непорушності рідних кордонів виглядають майже як елітне житло. Земченко каже, що вже навесні до казарми в'їдуть перші репатріанти.
Це не єдиний центр тимчасового розміщення в Калінінграді – є і вже готовий, в якому зараз зайнято 257 місць із 346 наявних. У таких центрах переселенці можуть жити до двох років, хоча передбачається, що вони залишать їх набагато швидше, знайшовши можливість самостійно знімати житло або інакше вирішивши проблему даху над головою.
Зняти житло, звісно, може тільки працююча людина, а уявити собі, що в Озерську чи околицях є багато робочих місць, важко при всій повазі. Від Калінінграда Озерськ приблизно за дві години шляху. Але такі міркування анітрохи не бентежать Земченка – за його словами, губернська влада збирається створювати навколо центрів тимчасового розміщення своєрідні «бізнес-інкубатори».
Репатріанти за ідеєю зможуть прямо на місці відкрити невелику справу, тим більше, якщо їм допоможуть з кредитами. Крім того, всі чекають, що майбутнє будівництво Балтійської АЕС дасть області 8-10 тис. робочих місць, частину яких зможуть зайняти і репатріанти. Поки ж центр тимчасового розміщення – просто гуртожиток, до того ж не безкоштовний: у перші півроку мешканці платять приблизно 1.200 руб. на місяць взимку і близько 800 руб. – влітку, потім до оплати комунальних послуг додають плату за житлову площу.
Степан Сладков з узбецького Чирчика та його бабуся Валентина Василівна не прожили в центрі тимчасового розміщення жодного дня. Справа в тому, що Степан – учасник програми, а бабуся – член сім'ї. Степан, токар за освітою, приїхав до Калінінграда, щоб зайняти відповідну вакансію. З'ясувалося, однак, що за новим місцем роботи не готові врахувати його стаж і розряд, а бабусі немає місця в центрі розміщення. Степан відмовився від місця, хоча йому й довелося чомусь заплатити за кілька місяців користування гуртожитком, де він не провів жодного дня. Причому не 1.200 і навіть не 1.400 руб., як випливає зі слів пана Земченка, а 4 тис. руб. за місяць. «Місцеві мудрують», – знизують у таких випадках плечима чиновники Мінрегіону РФ.
Тепер Степан живе у селі Желанне Краснознаменського району і працює одночасно нічним сторожем і будівельником у місцевому Будинку культури за 5.200 руб. на місяць. Валентина Василівна каже, що це більше, ніж можна було отримати в Чирчику. Вона страшенно вдячна Володимиру Путіну за те, що він дозволив їм приїхати і знайти новий дім. Адміністрація району передала кільком сім'ям репатріантів напівзруйновані двоповерхові будиночки на чотири квартири, які давно залишилися без господарів через те, що місцеве населення швидко рідшає. Квартири репатріантів дуже пристойно відремонтовані, в них солідні сталеві двері, є холодна вода і доглянуті городи під вікнами.
Ці городи відрізняють вихідців з далекого півдня від більшості місцевих жителів. Самі репатріанти кажуть, що не стикаються ні з заздрістю, ні з агресією, але дружать в основному з найближчими сусідами – такими ж, як вони самі. Дах у їхньому будиночку тече – на спільний дах «підйомних» не вистачило. Краснознаменський район в особі помічника голови адміністрації Наталії Конан радий своїм новим жителям: без них демографічна картина була б зовсім сумною, а з ними вдається безкоштовно врятувати вже покинутий житловий фонд. Щоправда, Наталія Конан не впевнена, чи варто радіти підвищеному інтересу ЗМІ: коли Степу з бабусею минулого разу показали по телевізору, в Краснознаменськ стали телефонувати з усієї країни, у тому числі чомусь із Хакасії. Запитували: «Правда, що ви там хутори роздаєте?»
Степан вважає, що в Желанному, на відміну від Узбекистану, у нього все життя попереду, і поки не засмучений, що не склалося працювати в самому Калінінграді. Калінінград для нього тепер трохи ближче Узбекистану: дороги – 160 км, 200 руб. на маршрутці в один бік.
Руслан Конопєлкін, його дружина Світлана і три дочки з романтичними іменами Крістіна, Ілона та Габріела самим фактом свого існування доводять, що співвітчизники репатріюються не тільки з Казахстану, Киргизстану, України та Узбекистану (це чотири лідери, на них припадає 81% тих, хто прибув до Калінінграда за програмою). Творці програми пишаються кожним випадком повернення зі Сполучених Штатів, Ізраїлю, Португалії... Їх, природно, одиниці. Руслан Конопєлкін переїхав на хутір Нікітовка з європейського міста Риги.
«Дочка не змогла там навчатися, – розповідає колишній рижанин електрик Конопєлкін. – У школі говорять виключно латиською, вона приходила додому, і мені після роботи доводилося все проходити з нею заново. Тут у Добровольському – перша школа, де їй сподобалося вчитися». Усе це він говорив, стоячи на порозі крихітного будиночка на хуторі Нікітовка, в якому йому належить половина, тоді як друга половина покинута. У недоглянутому дворі метушаться чотири безглуздих цуценяти, бекає коза і діловито ходять кури – поки це все господарство вчорашніх столичних жителів, але вони вважають, що готові до своєї другої зими в селі.
Старші дочки, восьми та десяти років, йдуть вглиб будинку, молодша на руках у матері. Старші кажуть, що їм непогано живеться в селі після Риги, але звучить це якось не надто переконливо. Їхній батько запевняє, що після 36 років у Латвії, які він прожив там від народження, повернувся до Росії назавжди. Але при цьому квартира в Ризі, куплена в кредит, залишається за ним, як і паспорт, виданий у Латвії, хай це лише паспорт негромадянина.
Руслан Конопєлкін каже, що поки не знайшов роботу в Росії, але має кошти, щоб платити за кредитом за квартиру. Схоже, що навіть співробітників Мінрегіону трохи бентежить ця історія про утиски російських дітей у латиській школі – з урахуванням збереженої у репатріанта ризької квартири в кредит і того, що за рік він так і не подбав отримати громадянство, яке учасникам президентської програми надається, природно, в прискореному режимі.
Серйозний, охайний і очевидно непитущий Геннадій Сторожук з дружиною та сином приїхав до калінінградського Краснознаменська з Бішкека, де служив комендантом у посольстві Таджикистану. Він теж розраховував потрапити до Калінінграда на вакансію водія при міністерстві розвитку територій, але запізнився на пару місяців через тяганину з паперами. Це його не бентежить: він вважає, що не зміг би купити житло в регіональній столиці. У Краснознаменську грошей від продажу двох (хай і невеликих) квартир і машини в Бішкеку йому вистачило на двокімнатну квартиру. Він отримав російський паспорт і влаштувався працювати будівельником, дружина – касиром.
«Не можу сказати, що поїхали від утисків, – каже Сторожук. – Можливо, це й банально, але ми патріоти. Тим, хто, можливо, збереться наслідувати наш приклад, можу сказати, що їхати одному легше, ніж із сім'єю. Якщо з сім'єю, то треба заздалегідь приїхати, все підготувати, знайти дах над головою. І взагалі їхати варто тільки в тому випадку, якщо ти готовий працювати, піднімати економіку. Якщо ти збираєшся сидіти і горілку пити, краще сиди, де сидів».
Читайте також матеріал за темою: РОСІЙСЬКА РЕПАТРІАЦІЯ