Падуя – порівняно невелике місто на північному сході Італії. Здавна воно славилося відкритістю та дружелюбністю своїх мешканців: «падуанська гостинність» для італійців – те саме, що для нас - «кавказька гостинність». Можливо, саме тому тут кілька років тому був збудований один із центрів прийому іммігрантів – і саме з нього почалася історія «падуанської стіни».
Керівництво Центру оплачує для своїх підопічних курси італійської мови. Фірма, яка надала ці послуги, відповідно, орендує приміщення в одній з місцевих шкіл. Довгий час нікого це не зачіпало, однак у середині 2007 року до директора школи почали надходити скарги від батьків деяких учнів. Їм не подобалося, що на шкільному подвір'ї діти опиняються буквально оточеними натовпом дорослих мігрантів – слухачів мовних курсів.
Натовпом – тому що кількість мігрантів, прийнятих у Падуї, за останні роки різко зросла, і мова вже не про пару десятків осіб, які постійно перебувають у школі, а приблизно про сотню, – як написала газета Reppublica, з тенденцією до збільшення цієї цифри. Більше того, на шкільному подвір'ї почали з'являтися «чужі», які не мають прямого відношення ні до центру, ні до курсів мови – нелегальні біженці, які обрали школу місцем своїх зустрічей.
Вони не робили нічого поганого і не завдавали дітям шкоди. Однак стурбовані батьки вирішили перестрахуватися і зажадали від керівництва школи вжити заходів, щоб на перервах їхні діти залишалися у своєму колі. Таким чином дирекція навчального закладу опинилася в патовій ситуації: договір оренди з фірмою, яка навчає іммігрантів італійської мови, укладено, що називається, «всерйоз і надовго», та й гроші, які вона платить за оренду, у шкільному бюджеті - далеко не зайві. Вимоги ж розгніваних батьків ігнорувати також не вийде, інакше школа просто втратить учнів, та й доброго імені заодно.
І тоді було знайдено справді соломонове рішення: спорудити на шкільному подвір'ї бетонну стіну, яка відокремить діточок-італійців від дорослих-іммігрантів. Коштує подібне будівництво недешево, однак це все ж прийнятна втрата порівняно з іншими варіантами. Та й батьки обіцяли допомогти – хто грошима, хто фізичною працею на загальне благо… Цікаво, що одна подібна стіна в Падуї вже існує – солідна сталева споруда 80 метрів завдовжки і 3 метри заввишки, зведена за наказом місцевої мерії в серпні 2006 року. До мігрантів вона не має прямого відношення, а відокремлює один із проблемних районів міста, перетворивши його на своєрідну «колонію для бідних».
Важко звинувачувати добрих жителів Падуї в ксенофобії чи зарозумілості: зрештою, школа має залишатися школою, і її головна справа – вчити дітей. А сотня дорослих «учнів», які безупинно товчуться на шкільному подвір'ї, навряд чи сприяє освітньому процесу – це скаже будь-який педагог. У всій цій катавасії безповоротно втраченою виявилася лише легендарна падуанська гостинність. Очевидно, подібні поняття в сучасному суспільстві й справді відходять у минуле. Замість неї на зведеній «падуанській стіні» варто накреслити назву знаменитого радянського художнього фільму – «Чужі тут не ходять».
Борис АЛЬТНЕР. 