Мерія міста Альтдорф (кантон Урі): тут громадян за законом можна примусити до зайняття тієї чи іншої політичної посади
Саме тому, як пише Swissinfo.ch, на референдумі 5 червня 2016 року, наприклад, народ кантону Урі проголосував за внесення до місцевого законодавства поправок, відповідно до яких громадянин, який відмовився зайняти ту чи іншу політичну посаду, може бути покараний штрафом на суму до 5 тис. франків.
Йоханна Чумі (Johanna Tschumi) у 2008 році була обрана до правління громади Бауен (Bauen) що в кантоні Урі, і це при тому, що заняття політикою в її життєві плани не входили за жодних обставин. Відмовитися від цієї почесної посади у неї не вийшло. Не допомогли навіть відповідні довідки від лікарів. Тому в неї залишився лише один єдиний вихід: переїхати на проживання до сусіднього села за шість кілометрів від Бауена і повертатися додому лише на вихідні.
Незабаром її прикладу послідували ще двоє «міністрів з примусу», а це призвело до того, що правління громади втратило кворум і право приймати будь-які рішення. Сюжет комедії абсурду? Але в багатьох швейцарських кантонах німецькомовної частини Швейцарії така ситуація є не поганим анекдотом, а справжньою реальністю. Порядок, що дозволяє «примушувати» громадян займатися політикою на тих чи інших посадах в органах місцевої виконавчої чи законодавчої влади, діє зараз у кантонах Цюрих, Шаффгаузен, Нідвальден, Золотурн, Граубюнден, Вале, Урі та Аппенцелль-Внутрішній.
Політична система Швейцарії заснована на так званому «міліційному принципі». Це означає, що політичною діяльністю громадяни країни займаються ніби в «аматорському форматі», обіймаючи ті чи інші посади, включаючи депутатські мандати на федеральному рівні зі збереженням своєї основної роботи. Такого роду «міліційна система» є однією з несучих опор швейцарської прямої демократії. Вона не дає політикам перетворитися на відірваний від життя і простих громадян «політичний клас», з іншого боку, вона відкриває для всіх громадян «соціальні ліфти», за допомогою яких країною дійсно може керувати будь-яка куховарка.
Уточнимо – саме що може! Тому що за замовчуванням усі в Швейцарії все-таки виходять з того, що людина сама буде хотіти займатися політикою, і примушувати її до цього немає необхідності. І справді – ще жодного разу нікого в Швейцарії не доводилося змушувати обиратися до федерального парламенту.
Цілком інша ситуація складається зараз на локальному рівні, насамперед на рівні громад, тобто там, де, власне, і живе демократія, там, де формується і діє те, що в соціології називається «соціальний базис». У Швейцарії чудово розуміють, що без сильних громад, без потужного, оснащеного політичними, фінансовими та економічними ресурсами локального/муніципального рівня демократії в країні не вижити. І ось тепер з'ясовується, що і в Швейцарії люди все більше схильні сидіти на дивані, пити пиво і чекати, що скажуть «ті, які нагорі».
«Швейцарська „міліційна система“ виникла і оформилася в період Старого режиму, що існував у Швейцарії приблизно з кінця 15-го століття і аж до вторгнення Наполеона в 1798 році. Вона була формою свого роду „братання“ правлячого стану з простим народом, – розповідає політолог і експерт Клод Лоншан (Claude Longchamp). – Потім під ударами Наполеона Старий режим впав, у країні почалися суперечливі процеси демократизації, які привели до створення в 1848 році сучасної федеративної швейцарської держави. А ось міліційна система, як не дивно, пережила всі ці події і виявилася цілком придатною і для Нового режиму».
Так, вона пережила війни та революції, оскільки і в середні віки, і зараз, вона була соціальним ліфтом, без якого не може існувати жоден соціум. Однак у наші дні цей ліфт ось-ось ризикує застрягти десь між поверхами швейцарської політичної системи. Навантаження на членів муніципальних та громадських правлінь зростає, заробітки ж залишаються вельми скромними.
«Знайти людей, які могли б замістити вакантні посади в місцевих органах законодавчої та виконавчої влади, найскладніше у середніх за величиною громадах та муніципалітетах з чисельністю населення від 5 до 10 тис. осіб. Саме там дуже часто не знаходиться достатньої кількості добровольців, готових взяти на себе ці і справді досить клопіткі обов'язки», – каже Клод Лоншан.
Пов'язано це багато в чому з особливостями сучасного життя людей, з новими стандартами, що визначають ставлення до житла, планування сім'ї, зв'язку з іншими людьми тощо. Різко підвищилася мобільність населення, люди вже не відчувають себе нерозривно пов'язаними зі своєю історичною батьківщиною. Сучасне суспільство та економіка передбачають виникнення альтернативних життєвих просторів та проєктів, що передбачають, звісно, більший ступінь індивідуалізму громадян.
До речі, в нещодавньому інтерв'ю порталу Swissinfo.ch колишній президент Швейцарії Адольф Огі (Adolf Ogi) теж скаржився на складнощі, з якими стикається його рідне місто Кандерштег (Kandersteg) у пошуку людей, які були б готові зайнятися політикою на локальному рівні. За його словами, з 1950-х років ситуація змінилася на гірше: «На останніх громадських зборах один із членів правління пішов у відставку, а заміну йому досі так і не знайшли.
І ось саме в такій ситуації багато кантонів і громад Швейцарії приймають рішення про введення системи примусового рекрутування та призначення громадян на відповідальні політичні посади, навіть якщо багатьма такий порядок формування місцевих органів влади піддається критиці як «справжнісінький анахронізм».
Але так сталося, наприклад, у кантоні Урі, в якому за підсумками проведеного 5 червня 2016 року референдуму народ проголосував за внесення до місцевого законодавства поправок, відповідно до яких громадянин, який відмовився зайняти ту чи іншу політичну посаду, може бути покараний штрафом на суму до 5 тис. франків. Варто заради справедливості зазначити, що не все так страшно, як здається на перший погляд.
По-перше, обов'язок обіймати політичні посади припиняється з досягненням 65-річного віку, чого раніше не було. Крім того, людина може відмовитися від обрання, посилаючись на дійсно «вагомі причини та непереборні обставини». І якби такий закон почав діяти вже у 2008 році, то Йоганне Чумі не довелося б переїжджати до сусіднього села. До речі, посаду в правлінні громади Бауен вона все-таки зайняла – але вже добровільно, після виходу на пенсію.
«Якщо всі будуть сидіти по кутках і дивитися телевізор – то нічого в нас не вийде, громада просто помре. Потрібно, щоб усі вносили свій посильний внесок у спільну справу», – каже вона, підкреслюючи, що примушення до «громадянської доблесті» це все ж таки перегин. Потрібно знаходити якісь інші методи підвищення привабливості політичної діяльності на локальному рівні, тим більше що «в умовах сучасного суспільства з усіма його стрес-факторами та необхідністю працювати і заробляти, і бажано непогано, багато хто просто не може собі дозволити займатися муніципальною політикою».
А поки що в громаді Бауен з населенням у 150 осіб знову утворилося вакантне місце у правлінні. І якщо не знайдеться добровольців, то на осінніх загальних зборах громади громадяни будуть змушені когось просто примусово призначити на цю посаду. І тоді в того невдахи, хто витягне «коротку сірника», залишаться на вибір лише три можливості: погодитися попрацювати на благо суспільства, заплатити 5 тис. франків «відступних» або почати пакувати валізи.
Сибілла БОНДОЛЬФІ.
Переклад Ігоря Петрова.