Цієї весни на лондонських вулицях кашкети з шашечками на околиші траплялися мені на очі частіше, ніж традиційні чорні шоломи зі сріблястою кокардою. Мав рацію Баррі Тейлор, який очолював групу дизайнерів і модельєрів, що проектують уніформу та інші предмети екіпірування для «боббі» - британських поліцейських. За його словами, сказаними ще навесні 2002 року, «традиційні шоломи падають, заважають, і взагалі від них лише клопоти. А якщо не тримати голову абсолютно нерухомо, то вони хитаються з боку в бік». Можливо, звідси походить гордовита постава та розмірена хода традиційних «боббі».
Непридатність стародавнього головного убору змусила вдосконалити його. Контури залишилися незмінними, але ось центр ваги змістили нижче і взагалі вкоротили шолом приблизно на шість сантиметрів. Але британці зрадили б собі, якби закинули в бабусину скриню добротну річ, що стала одним із символів Лондона та «доброї старої Англії». Ні, старий шолом залишився затребуваним, його досі одягають, хоча лише у двох випадках - на офіційних заходах та під час караульно-постової служби біля резиденції прем'єр-міністра Великої Британії на Даунінг-стріт, 10.
Усе змінюється, зокрема й у Британії. Навіть один із найконсервативніших інститутів держави - поліція. У склобетонному хмарочосі, перед яким обертається куб із написом «Новий Скотленд-Ярд», нас, інтернаціональну групу журналістів, ненав'язливо просвіщали: у 32-х столичних районах відкрито своєрідні будинки піклування, де можна знайти тимчасовий притулок, отримати кваліфіковану пораду та знайти розраду; створено дорадчо-наглядові органи, куди запросили «наших найгучніших критиків»; з'явилася посада «сімейного» офіцера поліції, до чиїх обов'язків входить підтримувати зв'язок із родичами жертви або потерпілого чи зниклого безвісти, повідомляти їм про хід розслідування тощо. Словом, Скотленд-Ярд тому ще й називається «новим», що впроваджує нововведення і в зміст, і в стиль своєї роботи.
Мій колега з Пакистану поставив лише одне питання, яке його явно хвилювало: «Чому у вас, на відміну від багатьох інших країн, поліцейських не видно на вулицях?» Відповідь трохи збентежила: недобір. На той момент налічувалося 4.000 вакансій, а охочих заповнити їх не було. Дефіцит кадрів став хронічним настільки, що ще наприкінці 2001 року новопризначений міністр внутрішніх справ Девід Бланкетт запропонував поповнити лави правоохоронних органів цивільними контрактниками, щоб було кому вийти на патрулювання і хоча б контролювати вуличну злочинність.
Не можна ж допустити, щоб чисельна перевага була на боці понад 900 кримінальних угруповань, що діють у Сполученому Королівстві, активно залучених у такі незаконні види діяльності, як контрабанда алкоголю та сигарет, відмивання грошей, шахрайство та ввезення нелегальних іммігрантів. Кілька промовистих цифр, що свідчать про масштаб криміногенної ситуації: щороку Британія споживає 100 мільйонів таблеток «екстазі»; щороку на острови ввозиться 30 тонн героїну та від 25 до 40 тонн кокаїну, з яких поліції вдається перехопити лише близько трьох та двох тонн відповідно. Підрахували? Це менше однієї десятої...
Ще один головний біль: минулого року на території королівства скоєно майже 10 тисяч злочинів, при цьому дедалі частіше гриміли постріли. Тенденція тривожна: позаминулого року таких злочинів було зафіксовано на 35% менше. Стрибок небувалий. Дедалі частіше гинуть поліцейські під час виконання обов'язків.
Досі «боббі» ходять без зброї: на поясі у стражів порядку висять хіба що наручники, балончик зі сльозогінним газом та телескопічні кийки. Є, звісно, власний спецназ із відповідним озброєнням, приписаний до кожного регіонального управління, але його викликають на підмогу лише в критичних випадках.
Логіка така: тут вважали до останнього часу, що образ «хорошого поліцейського», який не має при собі зброї, по-перше, позначається на сприятливому іміджі правоохоронців. А по-друге, оберігає від кулі не гірше за бронежилет чи «ствол», тим самим подається «хороший приклад антигромадським елементам, у яких є власний кодекс честі, що не дозволяє їм нападати на беззбройних».
Безглуздо воювати без зброї з дедалі жорстокішими кримінальними синдикатами, це те саме, що лікувати пухлину мозку аспірином. Тож скоро, мабуть, про беззбройних «боббі» згадуватимуть як про антикварну дивину. Хоча й у новому обличчі вони навряд чи стануть схожими на дерев'яних дуболомів Урфіна Джюса чи на голлівудських «робокопів». Різниця буде помітна хоча б у тому, з якою внутрішньою гідністю й водночас із повагою до іншої особи вони поводяться. Бувають і винятки з правила, трапляються недостойні вчинки, зокрема расистські витівки, але назвіть мені якусь поліцію у світі з абсолютно незаплямованим мундиром. Для мене промовистим свідченням того, що в поліції є люди, які чутливо реагують на мінливі реалії сучасної Британії, зокрема на дедалі поліетнічніший і багатоконфесійний склад населення, став такий епізод.
Не так давно виникла дискусія навколо ініціативи поліції Великого Лондона, яка намірилася замінити для своїх службовців, що сповідують іншу, ніж християнську віру, офіційні значки поліцейського. На них зображено корону Святого Едварда, увінчану християнським хрестом. Скажімо, мусульманам або послідовникам індуїстської релігії буде запропоновано значок без корони і без хреста. Не всім, визнаємо, ініціатива припала до душі. Як вважає Гленн Сміт, голова Федерації поліції Великого Лондона, «ми приносимо присягу на вірність королеві. Корона - символ цієї присяги, а нова ініціатива - це фактично замах на вірність і присягу». А Тоні Арбур, член Консервативної партії, висловився коротше: вся ця історія свідчить про те, що політкоректність дійшла до абсурду. Може, й дійшла, погоджуся, але сам факт психологічної готовності вищих поліцейських чинів врахувати відмінності у світогляді та традиційних віруваннях своїх підлеглих говорить про багато що.
Довгий час, поки не звик, мене вражав невимушено дружній вираз обличчя лондонських поліцейських щоразу, коли до них звернешся з невеликою - чисто туристичною - потребою. Може, миттєво вирахувавши, що перед ними людина не місцева, а то ще й іноземець, а отже за визначенням дивак, вони обирали манеру ледь вгадуваної поблажливої опіки? Сумніваюся. Швидше виявлялися обов'язок і звичка - друга натура будь-якого професіонала, навченого нехитрих премудростей спілкування. Вчать же майбутніх секретарок та особистих помічниць розмовляти по телефону привітним голосом, у якому промениться усмішка.
У голосі лондонського «боббі» й сьогодні можна за бажання почути відлуння тієї благоліпної епохи, коли вони легко вживалися в приписаний їм образ - не похмуро стійкого олов'яного солдатика, а такого собі всесезонного Санта-Клауса, чергового по вуличному спокою.