Прихильниці незалежності Шотландії
Читайте початок статті:
СЕПАРАТИЗМ ПО-ЄВРОПЕЙСЬКИ (частина 1)
Адже перерозподіл ресурсів, що забезпечує соціальний прогрес бідніших та знедолених суспільних верств, передбачає і перенаправлення коштів із багатших та розвиненіших регіонів на користь відстаючих.
Цей перерозподіл іноді приносить вражаючі плоди, як ми бачимо на прикладі тієї ж Фландрії та частково Шотландії, а часом виявляється вкрай неефективним, про що свідчить досвід Італії. Але в будь-якому випадку він є найважливішою умовою, необхідною для інтеграції та прогресу суспільства в цілому.
Навпаки, джерелом нового сепаратизму є небажання еліт багатих регіонів ділитися ресурсами з рештою країни. «Досить годувати Белфаст», – вважають шотландські націоналісти. «Досить годувати Андалусію!», – проголошують прихильники незалежної Каталонії. «Досить ділитися з Неаполем!» – підтримують їх політики з італійської «Ліги Півночі». «Не хочемо ділитися з валлонськими жаболупами!» – вторять їм лідери фламандців.
Це повстання завдає удару в саме серце соціальної держави, підриваючи її найважливіший принцип. І водночас воно чудово стикується з ідеологією неолібералізму, яку проповідують еліти Європейського Союзу. До того ж, чим слабші національні держави, чим менше у них власних коштів, чим важче їм проводити хоч якусь соціальну політику, тим більше вони залежать від брюссельської бюрократії.
Звісно, функціонери Євросоюзу не можуть відкрито закликати до руйнування країн, що входять до цього об'єднання. Але очевидна терпимість, яку проявляють лідери ЄС до подібних ініціатив, говорить сама за себе. Особливо на тлі такої ж радикальної нетерпимості, з якою вони ставляться до інших «сепаратистських рухів» на сході Європи.
Для транснаціональних компаній, що працюють у Каталонії чи Шотландії, статус цих регіонів принципового значення не має. Тим не менше, вони сподіваються, що у разі здобуття Барселоною чи Единбургом незалежності, їм вдасться отримати з цього вигоду. Так, керівництво Шотландської національної партії перед референдумом пообіцяло надати їм податкові пільги. Втім, ті ж люди обіцяли підвищити соціальні витрати – за рахунок коштів, які будуть зекономлені завдяки відмові від перерахування грошей на загальнобританську соціалку – зрозуміло, що економія, швидше за все, була б «з'їдена» податковими поступками великим компаніям.
Регіональна бюрократія, яка прагне підвищити свій статус, осідлати та перерозподілити значні фінансові потоки, що раніше спрямовувалися до національного бюджету, є основною опорою сепаратистських рухів. Причому, якщо у випадку з Шотландією місцева адміністрація вважається відносно «чистою», то в Північній Італії та Каталонії не вщухають корупційні скандали. Найбільший з них вибухнув минулого літа, коли виявилося, що Жоржі Пужоль, який багато років очолював уряд автономії, був викритий у численних фінансових порушеннях. Місцевий бізнес десятиліттями платив своєрідну данину родині Пужоля, отримуючи натомість різні поблажки та вигідні контракти. Мадридська преса радісно вхопилася за цю історію, натякаючи, що в незалежній Каталонії подібна практика отримає ще більший розвиток.
Ще одна важлива риса нового сепаратизму полягає в тому, що незважаючи на уявну спільність його вимог з вимогами колишніх національних рухів, йдеться не про те, щоб домогтися відокремлення від держави якоїсь з її національних околиць, а про ліквідацію існуючої національної держави як такої. Виділення Шотландії, Каталонії, Фландрії або тим більше Північної Італії рівнозначне розпаду Великобританії, Іспанії, Бельгії або Італійської Республіки. Жодна з цих країн не зможе зберегтися як єдине ціле, втративши регіони, що мають ключове значення не тільки для її економіки, але й для збереження існуючої національної ідентичності, культурної традиції та історичної спільності народу. І не слід недооцінювати історичний символізм того, що відбувається. Саме злиття Кастилії та Арагону (ядром якого була нинішня Каталонія) створило Іспанію, а Великобританія виникла в процесі об'єднання Англії та Шотландії. Що ж стосується Бельгії чи Італії, то ці країни просто неможливо уявити без Фландрії або Ломбардії та П'ємонту.
Нарешті, найважливішою особливістю нового західного сепаратизму є заміщення класової солідарності прихильністю до нової регіональної ідентичності, що об'єднує представників місцевої праці та капіталу в протистоянні населенню інших регіонів. Характерно, що всі зони поширення нового сепаратизму в недавньому минулому були бастіонами лівих – соціал-демократів, комуністів, а іноді навіть анархістів. Всі ці організації зараз відтіснені сепаратистами на політичне узбіччя.
Прикладом може слугувати крах радикальної Соціалістичної партії Шотландії, яка була однією з провідних сил регіону всього 5-7 років тому. Чимала частка провини за це лежить, звісно, на самих лівих, які замість того, щоб боротися проти регіонального сепаратизму, намагалися приєднатися до нього, експлуатуючи ті самі гасла.
Новий сепаратизм виявився в умовах світової економічної кризи надзвичайно ефективним інструментом, за допомогою якого невдоволення людей перенаправляється на зручні для місцевих еліт цілі. Регіональне начальство виводиться з-під удару, а весь заряд соціального гніву звертається проти столиці. Причому не тільки проти центрального уряду, але й проти всіх, хто проживає за межами сепаратистського регіону.
Звісно, результати референдуму в Шотландії доводять, що сепаратистські проекти для Західної Європи рано чи пізно наштовхуються на серйозний опір, а їхня ідеологія приваблює далеко не всіх. Але справа в тому, що незалежність зовсім не обов'язково є кінцевою метою нових сепаратистів. Більше того, є всі підстави вважати, що створення незалежної держави дуже швидко призвело б до дискредитації та краху політичних сил, які сьогодні вимагають відокремлення.
Тому комфортною для них стає ситуація, коли наляканий сепаратизмом центр робить одну за одною поступки еліті, яка вимагає незалежності регіону. Ресурси центрального уряду тануть на очах, а сепаратистські лідери зберігають свої позиції при кожному голосуванні, перекладаючи на столицю всю відповідальність. І поки криза триває, така гра має перспективи.
Так що порядок денний нових сепаратистів далеко не вичерпаний. І називати їх переможеними передчасно.
Борис КАГАРЛИЦЬКИЙ,
директор Інституту глобалізації та соціальних рухів.