Офіційна версія історії свята виглядає наступним чином. День подяки вперше був відсвяткований у 1621 році англійськими колоністами (пуританами), які жили в Плімутській колонії. Попередня зима була дуже важкою та голодною, нова зима також обіцяла мало хорошого. Тоді губернатор вирішив підняти дух своїх підлеглих і організував перший День подяки. Свято спільно відзначили британські колоністи та їхні сусіди-індіанці з племені Вампаноаг, завдяки допомозі яких колонія вижила в першу голодну зиму. Пуритани-колоністи привнесли в це свято глибокий релігійний зміст — вони побачили в ньому спосіб подякувати Всевишньому за милості та відзначити кінець збору врожаю. Втім, пуритани не вважали День подяки справді релігійною подією — він не був згаданий у Біблії та, крім того, на ньому були присутні язичники.
День подяки став загальнонаціональним святом США у 1789 році, а офіційний статус отримав у 1863 році (тоді в США тривала Громадянська війна, і нове свято мало підвищити моральний дух суспільства). Це свято, як і багато інших, обросло міфами та легендами. Зокрема, Плімутська колонія була далеко не першою колонією європейців на території нинішніх США. У 1526 році іспанці спробували створити поселення на території нинішнього штату Південна Кароліна, але через конфлікт з індіанцями були змушені залишити цю ідею. У 1564 році у Флориді на короткий час оселилися французи (колонію знищили іспанці). У період між 1565 і 1568 роками іспанці створили кілька фортів у сучасних Південній та Північній Кароліні. Отже, першими американцями (у сучасному розумінні цього терміна) були люди, які говорили іспанською, а не англійською.
Нещодавно було доведено, що День подяки має дещо давнішу історію, причому пов'язану не з англо-, а іспаномовними американцями. У 1598 році, тобто за 23 роки до канонічного свята, його відзначили в містечку Сан-Елізаріо, яке знаходиться на території сучасного Техасу. Ініціатором свята став якийсь Хуан де Онате, який перевів групу переселенців з території сучасної Мексики через пустелю. Святкування вдалого завершення 500-кілометрового переходу і стало приводом для подяки Всевишньому.
У 1963 році був офіційно визнаний і інший попередник Дня подяки. За два роки до Плімутської колонії День подяки відзначили британські переселенці, які оселилися у Вірджинії. Вони святкували благополучне перетинання Атлантичного океану — причому цей день вірджинці відзначали й десятиліття потому після переселення до Америки — таку умову поставила англійська компанія, яка відправила їх у Новий Світ. Втім, ні іспанці, ні вірджинці індіанців на своє торжество не запрошували.
Нині багато істориків підкреслюють, що День подяки, найімовірніше, раніше за всіх святкували американські індіанці у зв'язку з закінченням сільськогосподарського сезону (до прибуття європейців більшість індіанських племен вели осілий спосіб життя та активно займалися сільським господарством).
Традиційна індичка, яка повинна бути присутньою на святковому столі в сучасних США, теж не більше ніж легенда. Про це, наприклад, пише історик Джеймс МакВільямс, автор книги «Революція харчування». У документах Плімутської колонії (точніше, у записах, якими заповнений щоденник губернатора) містяться досить точні вказівки про раціон поселенців. Вони їли кукурудзу, яблука, груші, гарбуз, картоплю і навіть полуницю. Єдиною м'ясною стравою на святі була оленина (індіанці принесли в подарунок чотири оленячі туші). Про індичку архіви замовчують, археологічні розкопки також не виявили індичих кісток на місці ймовірного проведення свята (до речі, свято тривало чотири дні, а не один — як сьогодні). Вилок у пілігримів не було, і з їжею справлялися за допомогою рук і ложок (нині святкові столи в американських будинках сервірують і прикрашають особливо ретельно). Індичка увійшла в традицію лише в середині XIX століття, насамперед тому, що цих птахів почали активно розводити в США, і м'ясо індички стало найдоступнішим, у тому числі й для бідних. Тут важливий ще один момент: усі страви, які подавали на легендарному Дні подяки, були традиційно індіанськими, а не європейськими.
Історик Рік Шенкман зазначає, що в США вважають, ніби пілігрими в Плімутській колонії жили в дерев'яних будинках, що нагадують російські хати. Однак і це — не більше ніж міф. Пуритани будували будинки з дощок, а зруби в Америці з'явилися лише в кінці XVIII століття, цю технологію завезли германські та шведські іммігранти.
На традиційних парадах і театральних виставах, які проходять у День подяки, актори, що зображують пуритан, традиційно носять чорні капелюхи, черевики з пряжками та панчохи. Історик Джеймс Бейкер, який у середині 80-х років опублікував серію статей про одяг перших американців, стверджує, що ця легенда сформувалася лише в XIX столітті — тоді в США почалася мода на старовину. Сукні пілігримів відрізнялися простотою, одягалися вони — хто в що. Одяг у ту пору був дуже дорогим, і про дотримання єдиного стилю годі було говорити. Чорні та темні кольори носили виключно по неділях, під час релігійних служб.
Історик Джеремі Бенгс зазначає, що пілігрими, які вперше відсвяткували День подяки, не дали святу цієї назви — вона з'явилася пізніше, причому важко сказати, коли саме. Швидше за все, День подяки відзначали не в кінці листопада (у США вже холодно, і довго веселитися на відкритому повітрі дуже некомфортно), а у вересні або на початку жовтня.
Учасників першого Дня подяки часто називають пілігримами та пуританами. Однак це дві різні групи. Пілігрими - це легендарна група перших британських поселенців, які прибули на знаменитому вітрильнику «Майська Квітка» (Mayflower) - вони оселилися в районі Плімута (і вперше відсвяткували День подяки). Варто додати, що представників гнаних в Англії протестантів на Mayflower була меншість - лише 35 з 102 переселенців, частина з яких переховувалася від правосуддя. Пуритани ж прибули до Америки десятиліттям пізніше і осіли під Бостоном. Пілігрими здебільшого переїхали до Нового Світу в пошуках кращого життя та для збагачення. Пуритани, переслідувані в Англії, шукали релігійної свободи.
Основоположники Дня подяки були, м'яко кажучи, не зовсім благородними людьми. Плімутську колонію заснували на місці, де до цього стояло індіанське село. Його мешканці вимерли за рік-два до цього в результаті хвороби, як припускають, занесеної європейськими моряками, які раніше висаджувалися в цих місцях. Релігійні поселенці називали епідемію «дивом» і «Божим промислом». В результаті густонаселений район перетворився на країну мертвих. Саме тому вождь ослабленого племені Вампаноаг подружився з поселенцями - він розраховував придбати союзників, які б допомогли йому протистояти натиску менш постраждалих від хвороб сусідів.
Через подібні військово-політичні міркування індіанці, як видно, деякий час не звертали уваги на дії європейців, які мали викликати в них обурення. Так, білі поселенці систематично обшукували спорожнілі індіанські села в пошуках їжі (кукурудзи та квасолі), оскільки їхні власні запаси були на межі виснаження. У ряді випадків вони просто погрожували індіанцям і відбирали їжу силою. Європейці дійшли навіть до руйнування могил індіанців, з яких вилучали найкрасивіші речі. Американський історик Джеймс Левен, автор книги «Брехня, якої навчав мене вчитель», іронічно зауважує: «Переселенці дякували Господу за його милості, але ніхто з них жодного разу не висловив подяку пограбованим індіанцям».
Згодом Вампаноаг і колоністи разом напали на вороже село, причому європейці виявили таку жорстокість у поводженні з полоненими (спалювали старих, жінок і дітей у будинках), що їхні союзники згодом не ризикували просити в них допомоги. Самі індіанці тотальних методів війни не практикували - полонених зазвичай інкорпорували у своє плем'я, іноді як рабів, але частіше - як одноплемінників нижчого статусу.
А через кілька років після легендарного свята лідер колоністів відрубав голову вождеві племені Вампаноаг.