Почалося все після Другої світової війни, коли поступово всі колишні французькі колонії отримали незалежність, а сама Франція переживала небувале економічне піднесення. Роботи було багато, а людей не вистачало, тому за додатковою робочою силою було вирішено звернутися до країн Магрибу. Ось так і з'явилися у Франції так звані travailleurs-migrant, більше відомі нам під німецьким ім'ям gastarbeiter.
Це були молоді чоловіки, які приїхали на легальні заробітки за запрошенням приймаючої країни. Вони працювали, заробляли і... залишалися у Франції. З ними тут відбувалося те, що пізніше соціологи назвуть «міфом повернення» – іммігрант приїжджає з твердим наміром повернутися, заробляє гроші, і бажання повернутися з плану поступово трансформується в мрію, про яку іммігрант продовжує говорити, але якій уже не судилося збутися.
А в цей час французька влада вчиняла одну зі своїх головних помилок – вона говорила французькому суспільству, що магрибські іммігранти – це тимчасова робоча сила, чиє перебування обмежене терміном укладеного контракту. І справа навіть не в тому, що майже ніхто не поїхав, а в тому, що французьке суспільство психологічно не було готове їх прийняти. І сама влада виявилася не готовою до того, що міграційні потоки не можна розвернути у зворотному напрямку.
Слідом за робочою міграцією, зупиненою нафтовими кризами 70-х, пішла хвиля «возз'єднання сімей» – до молодих чоловіків приїхали їхні дружини, матері, сестри, діти. Причому приїхали в ті самі багатоповерхові гуртожитки, що стали символом французької імміграції, знамениті HLM (habitation a loyer modere – житло за помірну орендну плату). Там, за межею міста, у районах зі слаборозвиненою інфраструктурою, вони й жили (як правило, по 8-12 осіб у кімнаті). Поступово до них приєднувалися корінні французи з нижчих соціальних верств, приваблені дешевим житлом. Правильна по своїй суті політика, спрямована на забезпечення сімей з низькими доходами доступним житлом, призвела в результаті до «геттоїзації» мусульманської громади. Так почала з'являтися «інша Франція». Як каже одна моя хороша знайома: «Бували ми в Парижі, прекрасне арабське місто».
Настали «славні» 80-ті – час світового розквіту і піднесення ісламізму. Внаслідок нестабільної обстановки в країнах третього світу до Франції прямують політичні біженці – з Алжиру, Тунісу, Марокко, Лівану, Ірану, Іраку, Єгипту тощо. І серед них ісламісти, переслідувані світськими урядами своїх країн. Так в арабських передмістях і кварталах разом із численними мечетями починають з'являтися нелегальні молитовні місця, часто в тих самих робітничих гуртожитках. Тим часом набирає обертів і нелегальна міграція. Нелегалів приваблює вже не стільки заробіток, скільки можливість користуватися у Франції високими соціальними допомогами.
А наприкінці 80-х – на початку 90-х років досягає зрілості друге і третє покоління іммігрантів. Це діти і внуки тих робітників, які приїхали після війни. Але це вже інші люди – beurs (французький сленг, від слова arabe). Їхні батьки, які вирвалися із злиднів, вважали себе гідними людьми. Діти вже не бачили убогих кварталів арабських міст, але зате знають, як живуть французи, і тому зневажали батьків за свій «низький старт». Одночасно відбувалося руйнування традиційної арабської сім'ї. У сім'ях іммігрантів батько часто не міг зберегти свій авторитет: у нього могло не бути роботи, він гірше за дітей говорив французькою, носив арабський одяг, який бентежив його нащадків, одягнених у джинси. В результаті в більшості сімей іммігрантів відбулася втрата контролю над дітьми.
Ці діти, зараз уже дорослі люди, не французи і не магрибці – вони французи магрибського походження. Вони не знають своєї історичної батьківщини, часто погано говорять по-арабськи. Все, що їм дісталося від предків – це зовнішність і іслам. Вони майже не знають і Францію, для них Франція – це їхній квартал, по-французьки вони теж говорять погано, з сильним арабським акцентом. Незважаючи на те, що вони ходили до тих самих світських шкіл, слухали ту саму музику і виросли в сусідньому кварталі, французьким суспільством постійно підкреслюється їхня відмінність, яка також підтверджується їхніми невдачами в освіті та кар'єрі. Відчуваючи, що Франція їх не приймає, вони починають ідеалізувати країну своїх предків, роблячи акцент на єдину сполучну ланку, що існує між ними – іслам.
Релігія тут це вже не просто релігія, а колір шкіри не просто колір шкіри. Французьке суспільство – одне з найзакритіших суспільств у світі, в ньому перехід з однієї соціальної групи в іншу дуже складний. Усередині нього французи спілкуються з французами, а іммігранти з іммігрантами. Арабське або африканське ім'я – це перешкода для влаштування на роботу, для винайму житла.
На моїх очах марокканка Ріта, внучка одного з борців за незалежність Марокко, яка приїхала здобувати освіту в Сорбонні, марно намагалася винайняти квартиру. Щоразу, коли вона називала своє прізвище, квартира виявлялася вже зданою.
Аналогічна і навіть ще складніша ситуація – з чорношкірими вихідцями з Африки. Вони продовжують більше за інших страждати від безробіття, актів расизму та професійної дискримінації, досягають менших успіхів у навчанні та вчиняють більше злочинів. Для іммігрантської молоді релігія – це розрада, компенсація за соціальну неповноцінність, а в багатьох випадках ще й спосіб «помститися» за свої невдачі.
Франція вже давно намагається вирішити проблему своїх передмість. На жаль, усі заходи призводили лише до посилення їхньої виключеності – надто великою була їхня однорідність і надто сильно вони відрізнялися від решти міських кварталів. У сучасному «проблемному» або, як кажуть французи, «чутливому» передмісті великого промислового міста живуть дуже схожі сім'ї: однаковий вид роботи у батьків (будівництво, промисловість, прибирання), однакове житло (квартира в багатоповерховому будинку), однакові проблеми (безробіття, неможливість дати освіту дітям, брак грошей), висока залежність від соціальних допомог, однакові цілі (соціальний успіх), однакова релігія (іслам) і... однаковий результат.
Однією з найбільших поразок Франції стала інтеграційна політика, або «політика міста». Вона була спрямована на покращення житлових і соціальних умов, а також на створення умов для успішного включення в освітній процес дітей іммігрантів, які живуть у неблагополучних кварталах. Однак через двадцять років після запуску цієї програми влада була змушена визнати, що вона не принесла своїх результатів. Неблагополучні квартали залишилися такими ж, у них, як і раніше, живуть сім'ї іммігрантів та їхні діти. Рівень безробіття серед мешканців цих кварталів утричі вищий, ніж серед молодих французів того ж віку, також вищим є і рівень насильства.
Провал інтеграції був зумовлений низкою причин. Її основні помилки полягали в тому, що вона вирішувала завдання із задоволення мінімальних потреб іммігрантів: дах над головою, їжа, початкова освіта. А цього недостатньо, щоб досягти успіху в сучасному французькому суспільстві, тим більше що «успіх» є одним із ключових елементів інтеграції. Так, наприклад, у галузі освіти «політика міста» передбачала зміщення акцентів у шкільному процесі в бік знань, необхідних для інтеграції. Це призводило до зниження загального рівня освіти, а отже, до неможливості згодом конкурувати з корінними французами на ринку праці. У підсумку батьки-іммігранти говорили, що система робить усе для того, щоб діти робітників ставали лише робітниками.
Іншим тонким моментом було те, що більшість іммігрантів сповідує іслам, у рамках якого існує розвинена система релігійної соціалізації, яка досі передається з покоління в покоління і впливає на всі сторони життя (особливий стиль поведінки, дотримувані традиції тощо). Для французької ж держави процес інтеграції був абсолютно світським, і в результаті слово «інтеграція» стало позначати «асиміляція», тобто відмова від національних культурних і релігійних особливостей, що практично неможливо для віруючого мусульманина.
Також свою роль відіграв той факт, що між двома культурами немає досвіду спільного існування – адже європейське суспільство не задається питанням щодо інтегрованості віруючого юдея чи християнина, оскільки це сприймається як належне. І навпаки, є досвід постійного історичного протистояння, що призводить до того, що до мусульманина, який дотримується рамадану, ставляться з підозрою.
А насправді інтеграція не має жодного відношення до віри, оскільки вона зводиться до поваги до законів Французької Республіки, зокрема до її світського характеру, яка не залежить від релігійних переконань. Основне коло проблем у цій сфері зводиться до обмеження демонстрації релігійних переконань у громадських місцях, таких як школи, університети, під час роботи. Однак результати бувають прямо протилежними: після знаменитої «справи про хіджаби» все більше молодих людей стали відпускати бороди, і все більше дівчат стало носити традиційні мусульманські хустки...
У середині 90-х Францією прокотилася серія терактів, організованих алжирськими ісламістами. Відтоді країна прожила десять спокійних років. Хоча про описані вище проблеми було відомо вже давно, влада просто заплющувала очі на те, що відбувалося в іммігрантських кварталах, купуючи цим тимчасовий соціальний мир. Однак рівень злочинності в новоявлених «гетто» невдовзі почав зашкалювати, і влада у відповідь почала проводити політику «нульової толерантності», яка й поклала край цій хиткій стабільності...
Повертаючись до початку, слід зазначити, що в ситуації, яка склалася, винні всі. Зараз перед Францією, окрім короткострокового завдання зняття напруги, стоїть ще одне, складніше, яке вона колись уже не змогла вирішити: створення багатокультурного суспільства, заснованого на повазі до інших культур, у якому всім будуть надані однаково хороші умови для соціального та професійного зростання, а дискримінація буде виключно позитивною. Нехай це може виглядати як утопія, але до цього треба принаймні прагнути. Девіз трьох B (blanc, black, beur – білий, чорний, араб) актуальний для Франції як ніколи.
Наостанок розповім правдиву історію. Під час наукового стажування зі мною в гуртожитку жила дівчина з паризького передмістя Бове. Стефані приїхала до Парижа, щоб пройти практику, яка стала обов'язковою в усіх випускних класах школи. Коли вона починала говорити, я не розуміла нічого, французи розуміли дещо – Стефані говорила арго. Директорка гуртожитку зазначала, що Стефані прогресує: говорить уже краще, стала рідше носити спортивний одяг і кричати на людей. За пів року в Парижі Стефані змінила кілька робіт – усюди її виганяли за грубість і арготизми. Але директорка гуртожитку намагалася допомогти, шукала для неї нові місця. Після чергового звільнення Стефані замкнулася в собі: цілими днями лежала перед телевізором у холі, відмовлялася ходити на співбесіди, бо її там, на її думку, принижують, потім кинула школу і повернулася у своє передмістя з почуттям ненависті до міських буржуа. Що з нею стало далі, я не знаю, але ще рік тому, повернувшись додому, я говорила всім своїм знайомим: «Франція сидить на пороховій бочці». На жаль, хтось кинув сірника...
Юлія НЕТЕСОВА.
ІА Росбалт