Маріанн Франклін, автор і редактор збірника статей «Переозвучуючи міжнародні відносини», наводить такий приклад. У 1950-60 роки адміністрація США заохочувала гастролі американських джазових музикантів у СРСР та інших соціалістичних країнах. Причини цього були досить прості. По-перше, радянських громадян намагалися зачарувати привабливістю американської музики, по-друге, джазмени (в переважній більшості – чорношкірі) наочно демонстрували, що в США міжрасові проблеми (про які постійно повідомляла радянська пропаганда) не настільки болючі.
Джон Майклевейт і Андріан Вулбрідж, автори книги «Виклик і приховані обіцянки глобалізації», зазначають, що глобалізація також не означає експансію американської масової культури. Вони наголошують, що американські фільми дивляться в усьому світі, «Макдональдс» – це перша річ, яка спадає на думку при обговоренні теми «швидка їжа», а пісні Брітні Спірс чули навіть на Тибеті. Однак, наприклад, британські музиканти, починаючи від Beatles і Ендрю Ллойда Веббера, справили колосальний вплив на американську музику. Американське телебачення імпортує ідеї телепрограм з Європи. Іноземці володіють половиною найбільших видавництв США та кіностудій. При цьому найпопулярніші телепередачі в Європі – місцеві, європейські підлітки віддають перевагу місцевим виконавцям, а місцеві бізнесмени скоріше переведуть активи в Dominica Offshore Company, ніж довірять заощадження вітчизняним банкам. Висновок: глобалізація аж ніяк не означає тріумф однієї нації у сфері масової культури – вона лише означає більшу можливість вибору.
У 70-ті роки США докладали значних зусиль для лібералізації світових культурних ринків, чому перешкоджали не лише СРСР, а й ЮНЕСКО, які сприймали цю політику як прояв американського «культурного імперіалізму». Досі багато країн намагаються захищати себе від іноземного культурного впливу – як за допомогою прямих заборон, так і іншими способами, наприклад, встановлюючи квоти на показ іноземних фільмів або поп-музику.
У 1959 році в Москві під час американської виставки відбулася знакова подія, яка ілюструє значення масової культури в американській зовнішній політиці. На її відкриття прибули президент США Річард Ніксон і радянський лідер Микита Хрущов. До експозиції виставки входила американська кухня, оснащена пристроями, невідомими в СРСР – наприклад, посудомийна машина та кухонний комбайн. Організатори намагалися продемонструвати, як у США домогосподарки можуть економити час і сили. На цій «кухні» спалахнула суперечка між Хрущовим і Ніксоном. Ніксон заявив, що в США практично кожна сім'я може дозволити собі придбати подібні речі – і це є перевагою американського способу життя. Хрущов же іронічно запитав, чому він не бачить машини, яка кладе їжу до рота.
Масова культура впливала і на політичні погляди американців. Майкл Барсон і Стівен Геллер, автори книги «Червона загроза», вказують, що «Люди абсолютно щиро вірили, що червоні (маються на увазі агенти СРСР) ховаються під їхнім ліжком. Сприймалося як факт, що агенти СРСР можуть вплинути на роботу американського водопроводу, що вони проникли на найвищі щаблі державної влади і постійно спостерігають за США з космосу. Міць антикомуністичної пропаганди була такою великою, що американці погоджувалися поступатися своїми базовими правами для того, щоб влада могла успішніше переслідувати своїх опонентів».
Британський дослідник Джон Стріт, автор книги «Політика і масова культура», зазначає, що у сфері міжнародних відносин поп-культура завжди відігравала, відіграє і відіграватиме помітну роль. Багато держав «купували» лояльність своїх сусідів за допомогою масової культури. Так, наприклад, іноземним послам у Візантії обов'язково влаштовували екскурсію імператорським палацом, показуючи дивовижні речі та предмети розкоші – так представникам інших еліт демонструвалися багатство і якість життя цезарів.
Деякі події масової культури ставали важливими чинниками світової політики. Традиційно особливе обурення викликають голлівудські кінофільми. Тільки за останні кілька років відзначено кілька криз такого роду. Великобританія, наприклад, висловлювала невдоволення тим, що Голлівуд зображує Британську імперію виключно в негативному світлі (приводом стали кілька фільмів Мела Гібсона). Іран образив образ древніх персів у нещодавно вийшовшому фільмі «300 спартанців» тощо.
Показова історія з Олімпіадами. Літня Олімпіада в Берліні (1936 рік), яка проходила під патронажем Адольфа Гітлера, стала жертвою міжнародного бойкоту – антифашисти закликали атлетів не їхати до Німеччини і навіть намагалися провести альтернативні ігри в Барселоні (Іспанія), що зробити не вдалося через початок громадянської війни. У 1980 році США та ще 59 держав відмовилися відправити свої команди на Олімпійські ігри до Москви. Цей крок було здійснено як протест проти введення радянських військ до Афганістану (1979). Адміністрація США вважала, що СРСР, який надавав проведенню Олімпіади величезного значення, серйозно постраждає від цих дій. У відповідь, у 1984 році, СРСР та ще 13 держав відмовилися від участі в літніх Олімпійських іграх в американському Лос-Анджелесі. У 1988 році бойкоту з боку Північної Кореї, Нікарагуа, Куби та Ефіопії зазнала літня Олімпіада в південнокорейському Сеулі (КНДР вдалася до бойкоту на знак протесту проти того, що їй не дали права брати участь у деяких церемоніях).
Роль масової культури набула нового звучання після початку глобальної війни з тероризмом. Волтер Лакер, відомий дослідник тероризму, автор багатьох книг, звертає увагу на показовий момент. Багато членів ісламських терористичних організацій зовні є споживачами західної (або американської) масової культури. Вони можуть носити джинси та модні кросівки, їсти гамбургери, користуватися мобільними телефонами, дивитися голлівудські фільми тощо, однак поп-культурний наліт не впливає на їхні погляди. Тому роль масової культури в досягненні певних політичних цілей сильно перебільшена.
За матеріалами Washington ProFile.