Відносини Британії з Євросоюзом далеко не завжди були гармонійними
У чому ж причина, чому членство в одному з найпрестижніших світових клубів, куди інші країни прагнуть всіма правдами й неправдами, викликає у багатьох бриттів роздратування та бажання бігти куди подалі? При цьому, як зазначає «Бі-бі-сі», переважна більшість острів'ян із задоволенням їздить до Європи відпочивати, обожнює європейську кухню і не гребує європейським дизайном ні в одязі, ні в меблях, ні в автотранспорті.
Історичне протистояння
Більшу частину своєї сучасної історії Сполучене Королівство займалося будівництвом імперії. Дивно, але європейці чомусь теж зрозуміли вигоду від колоній і безперервно заважали «володарці морів» вільно торгувати й завойовувати. Британія вважала своїх континентальних сусідів у кращому випадку перешкодою, а в гіршому – ворогами, яких слід було приборкати. Ворогами, які час від часу загрожували самому існуванню цих благословенних островів.
Провідний історик, професор Грешем-коледжу Вернон Богданор в одній із публічних лекцій, організованих Музеєм Лондона спеціально напередодні референдуму про членство Британії в ЄС, зазначив, що на ставлення британців до Європи величезний вплив мали події Другої світової війни. «Широко поширена думка, що свою "найтемнішу годину" [фраза з відомого виступу Вінстона Черчилля, який так назвав період між капітуляцією Франції у 1940 році та нападом нацистів на Радянський Союз у 1941, коли Британія виявилася єдиною силою, що протистояла фашистам у Європі. – прим. автора] Британія зустріла сама. Ця думка донині живить переконання значної кількості громадян країни, що найкращим і найнадійнішим другом Сполученого Королівства є воно саме. І якщо можна розраховувати на чиюсь допомогу, то тільки на допомогу США», – упевнений Богданор.
Не за кордоном, а за морями
На відміну від багатьох інших європейських країн, які утворювали одна з одною тривалі союзи, засновані на спільній вірі чи спільній історії, Британія ніколи не переймалася етичними міркуваннями про «братні народи» чи «священний обов'язок» і змінювала союзників та противників залежно від конкретної ситуації.
Генрі Джон Темпл, лорд Палмерстон, виступаючи в британському парламенті у 1848 році, вимовив знамениту фразу: «У нас немає незмінних союзників, у нас немає вічних ворогів. Лише наші інтереси незмінні й вічні, і наш обов'язок – слідувати їм». Майже 170 років потому інший британський прем'єр – Девід Кемерон – заявив, що розраховувати на любов до загальноєвропейського дому з боку Сполученого Королівства теж не варто. «У нас характер острівної нації: ми незалежні, прямолінійні й палко захищаємо наш суверенітет, – сказав він. – Ми з тим самим успіхом можемо спробувати змінити наш національний характер, як і осушити Ла-Манш. Саме тому наше ставлення до Європейського Союзу ґрунтується на практичному інтересі, а не на емоціях».
Існує досить широко поширена думка, що хоча від Лондона до Парижа тепер можна спокійно дістатися «не замочивши ніг», багатовікова острівна ментальність, як і раніше, не дає британцям відчути себе частиною спільного європейського дому. Зрештою, ще 10 років тому про людину, яка перебуває за кордоном, говорили, що вона перебуває «за морями» (overseas).
Дозвольте, а як же тоді інші острівні держави, що входять до Євросоюзу? Як же Ірландія, Мальта та Кіпр? Де їхня острівна ментальність, і чому вони не заперечують проти того, щоб поступитися частиною своєї влади Брюсселю заради права бути частиною великого європейського клубу?
Той самий професор Богданор вважає, що причиною всьому не тільки острівна ментальність, а й тривалий період, протягом якого Британія була однією з найбільших імперій світу: «Британія звикла віддавати накази, а не підкорятися їм».
Ні туди, ні сюди
Основи нинішнього Європейського Союзу були закладені відразу після закінчення Другої світової війни. Багатьма політиками керувало цілком зрозуміле бажання прив'язати європейські країни одна до одної тісніше, щоб не повторювати кривавої бійні. Проти цього не заперечував навіть Вінстон Черчилль, підтримавши «таку систему, за якої всі ми зможемо жити в мирі, безпеці та свободі... щось на кшталт Сполучених Штатів Європи».
Однак після такого багатообіцяючого початку британці віддали перевагу відсидітися осторонь і подивитися, куди приведуть усі ці європейські починання. Коли у 1957 році шість країн-засновниць (Франція, Бельгія, Західна Німеччина, Нідерланди, Італія та Люксембург) підписали так званий Римський договір, утворивши Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Лондон приєднатися не побажав. Один із головних архітекторів ЄЕС, француз Жан Моне пояснив це наступним чином: «Можливо, це була ціна перемоги у війні: ілюзія, що можна зберегти все, що у вас було, і нічого при цьому не змінювати».
Нічого не змінювати не вийшло. Британія із заздрістю спостерігала з-за протоки, як економіки Франції та Німеччини різко пішли вгору, тоді як її власна буксувала на місці. У 1961 році Лондон нарешті вирішив приєднатися до ЄЕС.
Не тут-то було. Президент Франції, герой опору Шарль де Голль, хоча й звертався до своєї окупованої країни зі студій Бі-бі-сі (за що згодом подарував корпорації гобелен ручної роботи, який і донині займає в її будівлі почесне місце), двічі наклав вето на членство Британії в ЄЕС. Він звинуватив її в «глибоко вкоріненій неприязні до європейської інтеграції та більшій зацікавленості у зв'язках із США».
Насправді героїчний генерал був не зовсім правий: зрештою, всі країни, що вступили до ЄЕС, більшою чи меншою мірою робили це заради власної економічної та політичної вигоди, і звинувачувати Лондон у тому, що він «проти європейської ідеї», але шукає виключно «особистих вигод», було не зовсім справедливо. Однак де Голль був, за свідченнями сучасників, людиною впертою, і остаточно привести Британію до Європи вдалося лише прем'єр-консерватору Едварду Хіту в 1973 році і тільки після того, як генерал був змушений залишити президентську посаду. У 1973 році його, до речі, вже не було в живих.
Британці проголосували за вступ до ЄЕС на референдумі в 1975 році з переконливим результатом у 67%. Тоді цей крок підтримували основні політичні партії та всі національні газети. Однак суперечки про те, «чи варто нам бути в Європі», на цьому не закінчилися: зрештою, членство в ЄЕС не принесло негайних позитивних результатів. Країну, як і раніше, стрясали страйки, у ній періодично виникали перебої з постачанням електроенергії, а через зростання цін на нафту інфляція стійко трималася на двозначних числах.
«Залізна леді» проти Брюсселя
У 80-х роках відносини між Лондоном і Брюсселем були вкрай напруженими. У 1984 році Маргарет Тетчер вдалося (після чотирьох років переговорів) домогтися зменшення внесків країни до спільного європейського бюджету. Прем'єр-міністр стверджувала (цілком справедливо), що британські фермери отримують значно менше дотацій, ніж їхні європейські колеги, і, отже, британський платник податків не повинен їх утримувати. Крім того, Британія не підписувала і Соціальної хартії ЄЕС, вирішивши, що права та обов'язки свого населення вона вирішуватиме самостійно.
У 1985 році президентом Європейської комісії став французький економіст, який дотримувався соціалістичних поглядів, – Жак Делор. Він впевненою рукою почав розвертати Європу в бік все більшої інтеграції та спільної валюти. Маргарет Тетчер це зовсім не влаштовувало.
У 1988 році її запросили виступити в Європейському коледжі в Брюгге. «Брюгзька промова» досі слугує джерелом натхнення для більшості євроскептиків британської політики.
«Запрошувати мене розповісти вам про мої погляди на Європу, – сказала Тетчер, – це все одно, що запросити Чингісхана поділитися своєю думкою про переваги мирного співіснування». «Європа, – продовжила «Залізна леді», – не з'явилася на світ після підписання Римського договору. Європейське співтовариство – це лише один із проявів європейської ідентичності, але воно не єдине». «Європа буде сильнішою саме тому, що Франція залишається Францією, Іспанія – Іспанією, а Британія – Британією, зі своїми звичаями, традиціями та національним характером. Було б великою дурницею втиснути їх усіх у якусь спільну європейську уніформу».
Промова багатьом сподобалася, однак для досить численних прихильників європейського шляху серед її власних міністрів це було вже занадто. В результаті всередині самої Консервативної партії розгорілася боротьба, яка зрештою і призвела до відставки самої Тетчер.
Все ближче, і ближче, і ближче...
Маргарет Тетчер не вдалося зупинити Європейський Союз на шляху політичної інтеграції. Її наступник на Даунінг-стріт 10 Джон Мейджор підписав Маастрихтський договір у 1992 році. Договір законодавчо закріпив перехід цілого ряду повноважень від індивідуальних урядів до Брюсселя. Однак для євроскептиків він став підривом головної основи британської державності – повної та абсолютної незалежності парламенту.
Лейборист і великий прихильник спільного європейського дому Тоні Блер став прем'єр-міністром Британії у 1997 році. Більшість його партії в парламенті була настільки великою, що деякий час його кабінет міг проводити практично будь-яку політику. Блер швидко налагодив відносини з Брюсселем, підписав Британію на участь у Соціальній хартії і почав придивлятися до євро.
Британія цілком могла б на цій хвилі стати членом єврозони, однак Блеру трохи не пощастило з економікою: у цей конкретний історичний момент вона зростала та розвивалася швидкими темпами, і британці були не зовсім упевнені, що гра в євро варта свічок. Тим більше що і його власний міністр фінансів, майбутній прем'єр Гордон Браун заявив, що «якщо Британія вступить до єврозони, я подам у відставку».
Для Блера це був сильний удар. Протягом усіх років при владі він продовжував ратувати за тісніші зв'язки з Європейським Союзом і приєднання до євро. Під час інтерв'ю з ведучим «Бі-бі-сі» Джеремі Паксманом Блер сказав, що був би щасливий, якби його запам'ятали як прем'єра, який привів Британію до єврозони. «Я абсолютно переконаний, – сказав він, – що місце нашої країни та її доля пов'язані з Європою. Чому ми повинні відмовитися від союзу, який лежить у нашого порогу? Така відмова була б безумством. Це – економічний союз, і ми не повинні відмовлятися від нього з політичних міркувань. Я переконаний, що це було б зрадою наших національних інтересів».
Новий поворот
«Я знаю британців. Вони – не пасажири. Вони – водії». Цією заявою нинішній британський прем'єр Девід Кемерон розпочав один зі своїх виступів про членство країни в ЄС.
Однією з передвиборчих обіцянок Консервативної партії було проведення референдуму про те, чи повинна країна залишатися членом Євросоюзу. Ні сам прем'єр, ні більшість членів його кабінету не хочуть розривати зв'язки з ЄС. Будучи прагматиками, політики розуміють, що це буде квиток в один кінець без права на повернення. Мета Кемерона – домогтися таких змін у відносинах Британії та ЄС, щоб більшість населення країни з чистим серцем схвалило б збереження свого європейського статусу.
Лідери інших країн Євросоюзу теж хотіли б, щоб Британія залишилася, але при цьому не готові поступатися основоположними принципами європейського клубу.
Випустивши джина з пляшки, не варто розраховувати, що він добровільно повернеться назад: пообіцявши референдум, його доведеться провести. Девід Кемерон, звісно, підлестив народу, сказавши, що він ніколи не змириться зі становищем простого пасажира, проте забув додати, що складати іспит на права рано чи пізно все одно доведеться. Але приймати його в цьому випадку буде історія, а вона не схильна давати поблажок.