Втім, цього разу вуличні заворушення не викликають у парижан такого шоку, який їм довелося пережити в листопаді. Тому що під вікнами марширують, скандують і б'ються з поліцією не темношкірі діти іммігрантів з країн Африки та Близького Сходу, а цілком європейського вигляду студенти. Ця буйна братія для французів не дивина: знамениті студентські хвилювання травня 1968 року увійшли в історію країни, і багато хто ними навіть пишається.
Оспівані поколіннями поетів вогні Латинського кварталу, де традиційно селяться студенти паризьких університетів, останніми днями дещо потьмяніли на тлі багать, які освітлюють вуличні барикади та розбиті вітрини. У їхньому невірному світлі силуети молоді, що б'ється з «фліками» (так називають французьких поліцейських), видаються якимись фантастичними, гротескними фігурами – наче весела компанія гаргулій спустилася з колонад Нотр-Дама і вирішила розім'ятися по сусідству.
У чому ж справа, що знову діється у Франції? Батьки нинішніх демонстрантів, свого часу добряче пошумівши на вулицях Парижа 1968 року, кажуть, що в них був принаймні достойний противник – Шарль де Голль. Тоді вони мало не влаштували революцію – їм хотілося іншої республіки, їм хотілося скинути генерала і всю систему разом з ним. Сьогоднішні заворушення і сьогоднішні можновладці видаються їм просто пігмеями. Прем'єр-міністр Домінік де Вільпен і президент Жак Ширак, кажуть вони, постійно згадують де Голля у своїх промовах, однак самі не схожі навіть на його тінь.
Але й нинішні демонстранти не ставлять перед собою великих цілей, їм просто хочеться домогтися спокійного, захищеного життя. Вони бояться не знайти в сучасній Франції собі місця – такого страху їхні батьки не знали. І цей страх за власне майбутнє не може перемогти ніхто, жоден уряд і вже тим більше – жоден де Вільпен. Кожен виступ він починає зі своєї знаменитої юнацької усмішки, однак останніми днями вона виглядає все блідішою. Ще й року не минуло відтоді, як він став прем'єром – і ось, змушений боротися з першою у своїй кар'єрі на цій посаді кризою.
Керівник французького уряду, який спирається на підтримку двох третин депутатів Національних зборів, «продавив» у парламенті новий закон, так званий Contrat premiere embauche (CPE). Згідно з CPE, той, хто вперше влаштовується на роботу до свого 27-го дня народження, зобов'язаний підписати свій перший контракт на два роки, причому протягом цих двох років його можуть звільнити будь-якої миті і без пояснення причин. По суті, це узаконений дворічний випробувальний термін для будь-якого молодого фахівця. Новий пакет законів де Вільпен навіть не запропонував на розгляд депутатів, а особисто затвердив, посилаючись на конституційне право кабінету міністрів ухвалювати закон під свою відповідальність без жодних парламентських дебатів.
Звісно ж, французький прем'єр усвідомлював можливість потрапити під вогонь критики. Однак навряд чи він розраховував на те, що його дії виведуть на вулиці тисячі демонстрантів по всій країні – здебільшого студентів і школярів випускних класів. Їм завжди твердили: «Вчіться, отримуйте ваші атестати, вступайте до вишів і здобувайте дипломи – і тоді у вас буде надійна робота, і все буде добре». Тепер же виходить: «Вчіться, здобувайте дипломи – і тоді вас, можливо, роботодавець не викине на вулицю. Якщо пощастить». Зрозуміло, що ні студентам, ні школярам така перспектива зовсім не подобається. І вони вийшли на вулиці.
Влада, очевидно, вирішила, що справлятися з інтелігентними студентами буде набагато легше, ніж із розбурханими юними арабами та неграми з неблагополучних районів – і як додатковий аргумент на користь нового закону поліція запропонувала демонстрантам познайомитися з водометами та гумовими кийками. Однак не тут-то було. Подібні методи викликали бурю обурення, яка в молодіжних групах, як правило, шукає собі вихід у досить необачних діях. У результаті почалися бійки з «фліками» стінка на стінку, демонстранти взялися за «зброю пролетаріату» – бруківку, а одного дня навіть примудрилися підпалити знамениту університетську бібліотеку Сорбонни. І тепер, коли де Вільпен із збентеженням заявляє про те, що його уряд «відкритий до діалогу і готовий допомогти молоді», йому вже не те щоб не вірять – його просто не чують. Важко вести діалог під рев поліцейських гучномовців і дзвін розбитих вітрин.
Курйозність ситуації полягає в тому, що сам пакет законів про перше працевлаштування був задуманий як спосіб забезпечити рівність шансів на отримання роботи для молодих людей. Закони CPE з'явилися як реакція на листопадові події: адже політична еліта Франції, спостерігаючи за погромами в передмістях Парижа, дійшла висновку, що тамтешня молодь робить це від безвиході та неможливості отримати хоч якусь роботу.
Термін «ліберальна політика» в Європі, а особливо у Франції, не вважається лайкою. Тому уряд і вирішив лібералізувати трудове законодавство, щоб роботодавці були зацікавлені брати на роботу молоді кадри, не обтяжуючи себе думками про те, що якщо вони раптом виявляться непридатними, від них не можна буде позбутися. Подібна система чудово функціонує в Данії, Ірландії, Швеції – а от у Франції з самого початку дала збій.
Щороку 60 тис. молодих людей у Франції кидають школи і залишаються взагалі без атестатів. Їхній шанс знайти роботу майже дорівнює нулю. І вже вони-то зовсім не в змозі зрозуміти своїх ровесників з університетів: для них закони CPU – уже принаймні початок змін на краще. Деяким із них два роки випробувального терміну також видаються надто довгими, однак це краще, ніж взагалі нічого.
Паризькі гімназисти та студенти, які десятками тисяч марширували від Place d'Italie через усе місто, дотримуються іншої думки. Уряд же опиняється в буквальному сенсі між двох вогнів, і вже зараз лунають голоси, які радять міністрам просто прибратися з вогневого рубежу – у відставку.
Борис АЛЬТНЕР.
ІА Росбалт