Турецькі школярі під час занять
Як і більшість людей, які їздять до Туреччини відпочивати, я раніше думала, що тут усе створено для гедонізму: люди розслаблені, позитивні, легкі, завжди готові розважатися. А турецькі діти, як мені здавалося, заціловані, розпещені і взагалі цілими днями грають у футбол.
Але одного разу я записалася в Анталії на курси турецької мови для іноземців. І після цього країна, яку, як мені здавалося, я досить добре знала, відкрилася мені з зовсім іншого боку. Усі мої стереотипи про те, що стосується освіти, ставлення до навчання та знань, виявилися максимально далекими від реальності.
Отже, одного разу я вийшла зі свого дому о 7:30 і пішла на автобусну зупинку, щоб поїхати на перше заняття з турецької. І тут я побачила місце, куди приїжджаю багато років, і своїх сусідів, з якими давно знайома, зовсім іншими очима. Ні світ ні зоря в ранкових сутінках вулицею тупали сонні діти з величезними ранцями, зовсім малюків тягли на руках батьки (у Туреччині діти йдуть до 1 класу, коли їм виповнюється 5,5 років, а до цього ходять на підготовку). Я ніколи й не думала, що в нашому районі стільки дітей, і зрозуміла, що всі, кого я бачу у дворі, просто поки не ходять до школи.
Мовна школа, де я почала вчитися (курси для іноземців, організовані Анкарійським університетом, є в кожному великому місті Туреччини), розрахована на 12 місяців, щодня – по п'ять уроків. На першому ж занятті мене здивувало те, наскільки це серйозно. Ну, курси й курси, думала я. Виявилося, що, незважаючи на прекрасні стосунки, які у вчителя складаються з учнями (серед останніх є дорослі люди з різних країн, які прийшли підвчити мову для життя або роботи, і підлітки, яким диплом про знання мови потрібен для вступу до ліцею чи університету), постійний сміх і жарти в класі, тут усе абсолютно по-справжньому.
Якщо учень пропустив чотири навчальні дні протягом місяця (один місяць – один курс), його попросять пройти цей курс ще раз. Кожні два місяці – перевідні іспити, точніше, п'ять іспитів. Не набрав мінімум балів з одного, є можливість перескласти, з двох – до побачення, йди знову на попередній рівень. Чесно кажучи, я думала, що це страшилки, але ні, дійсно залишають вчитися вдруге.
Але справа не лише в суворості, саме ставлення до навчального процесу дивовижне: вчителі теж викладаються, ніби це не курси для іноземців, хай і при університеті, а справжній університет. Так сталося, що я вчилася з перервами, кілька разів змінювала групи та викладачів, усі вони стали моїми друзями, потім я познайомилася й з іншими вчителями шкіл та університетів, тому можу узагальнити.
Вчителі в Туреччині – це справжня еліта – освічені, дуже соціально активні, прогресивні, вільні та шановані люди. 24 листопада – у День вчителя – турецька стрічка у Facebook перетворюється на потік подяки педагогам, а також цитат засновника республіки Кемаля Ататюрка про важливість освіти. Найвідоміші його слова: «Освіта – це те, що зробить націю вільною, незалежною та багатою, інакше вона залишиться в злиднях і рабстві» – тут можна зустріти скрізь, навіть на чашках.
При цьому, якщо запитати будь-якого турка, він з ходу скаже, що головна проблема в їхній країні – це освіта. Популярний жарт у Туреччині: «Особливості турецької системи освіти в тому, що тут немає системи і немає освіти». Громадяни Турецької Республіки критикують владу за нескінченні реформи (це якраз нам дуже знайоме). Нещодавно, наприклад, змінилися шкільні періоди, тепер початкова та середня школа тривають по чотири роки, на цьому обов'язкова освіта закінчується, а далі охочі йдуть до ліцею (по-нашому, старшої школи) і вчаться ще чотири роки. З боку важко зрозуміти, чому, але про це нововведення було зламано стільки списів, усі гуділи та пророкували, що ось-ось через цю систему «три рази по чотири» країна впаде «в злидні та рабство».
Багато хто критикував іспит, який потрібно було складати для вступу до ліцею, але ось тільки що його скасували, тепер усі стали критикувати його скасування. Студенти університетів – а турецька молодь дуже політично активна та пасіонарна – не пропускають жодного приводу, щоб вийти на вулиці, вимагаючи доступної освіти для всіх. Знову ж таки, нам не зрозуміти, чому вона здається їм недоступною – освіта в Туреччині безкоштовна, зокрема вища. Думаю, вони мають на увазі доступну хорошу освіту. Одне можна сказати: це одна з найгостріших тем у суспільстві.
Для того щоб набрати достатньо балів і вступити до хорошого університету, як і в нас, діти задовго починають готуватися до іспиту (він складається в один день по всій країні). Вони теж ходять на нескінченні додаткові курси та живуть у постійному стресі. При цьому, як кажуть, іспити дійсно складні: наприклад, зі мною в групі вчилися дві дівчини, які щойно закінчили школу в Краснодарі та готувалися до вступу до університету в Туреччині. За їхніми відчуттями, ЄДІ з математики й близько не стоїть з іспитом, який їм належить складати.
У турецьких школярів найменше днів відпочинку – протягом навчального року, по суті, всього одні канікули (два тижні в лютому) та кілька днів, які випадають на свята. Та й дорослі люди, як я потім стала звертати увагу, постійно чогось вчаться. Навіть на наших мовних курсах головна тема, і в підручниках, і в розмовах на уроках, – це освіта: як вона влаштована в різних країнах, чого не вистачає, як це виправити. Мені й на письмовому іспиті дісталася ця тема.
І ось (дивно таке говорити) тільки після всього цього я зрозуміла, що всі слова про те, що «навчання – світло», які ми з дитинства звикли сприймати як заїжджений пафос, насправді важливі. І всюди, в будь-якому суспільстві, в будь-якій країні діє це правило: тільки освіта зробить нас сильними та незалежними.
Наталя АФАНАСЬЄВА.
Портал Ucheba.ru