Справа була так. «Дмитре, заходьте. Тут якраз для вас конверт прийшов», - так мене запросила до кабінету начальниця відділу міжнародних зв'язків нашого університету. На столі лежав конверт бежевого кольору, на якому красувалося моє ім'я. Це означало одне: усі мої старання, усі збори підписів, усі здійснені кроки були не марними, хоча особливої надії та віри не було. Мене прийняли. Французький інститут політичних наук Sciences Po вважав мене цілком достойним стажуватися в них протягом семестру.
Почуття неоднозначні: з одного боку - дуже радий, що можу скористатися чудовою можливістю повчитися за кордоном. Здивований - що так просто, лише зібравши всі необхідні документи, можна взяти участь у програмі студентського обміну між нашим і паризьким університетами. З іншого боку, самостійне життя трохи лякає, чи що. До того ж ця форма стажування не передбачає жодних добових чи безкоштовного житла; життя в Парижі не з дешевих, а тому чотири місяці «у французькій стороні» влетять у копієчку. Тим не менше зворотної дороги немає, та й відмовлятися від такого досвіду в будь-якому разі якось нелогічно.
Із житлом у Парижі проблема одвічна, останнім часом вона стала предметом численних дискусій; про те, що влаштуватися там дуже важко і дорого, знімають навіть кіно. Пропозиція значно менша за попит, а тому ціни захмарні. У студентів є шанс потрапити до «Сіте Універсітер», єдиного в Парижі гуртожитку для студентів. Умови прийнятні, ціна дуже низька (близько €250 на місяць), але й відбір ведеться дуже строгий. Мені відмовили одразу ж, оскільки я студент третього курсу, а гуртожиток надається лише старшокурсникам. До речі, нещодавно побував у цьому гуртожитку на вихідних і зрозумів, що там було б не навчання, а суцільні вечірки. Мені, як і більшості іноземних студентів, довелося шукати квартиру. Найнижча категорія цін - €300-350; це малесенька площа десь у передмісті, яку доведеться ділити з 4-5 іншими студентами, зручності в коридорі. Оренда більш-менш прийнятної квартири починається від €500 на місяць, але таку ще треба постаратися вхопити. Мої пошуки житла були тривалими, але в результаті ми з Сашком, моїм однокурсником, зупинили вибір на прекрасній однокімнатній квартирці в елітному 16-му районі Парижа, за 15 хвилин ходьби від Ейфелевої вежі. Прекрасною цю квартиру я вважав доти, поки мій дорогий сусід не з'їхав, що означало платити подвійну квартплату до кінця стажування.
Після приїзду в мене залишався ще цілий тиждень до початку нового семестру. Протягом цих семи днів я фактично заново знайомився зі столицею Франції, оскільки востаннє був тут десь у 1995-му. Треба сказати, що коли «дерева були великими», Ейфелева вежа не здавалася такою величною. Перший погляд на неї паралізував - хоча, мабуть, справа в тому, що я побачив її ввечері. Французи недарма лагідно називають вежу «дорогою повією», бо вдень вона сіра й ненакрашена, але з настанням темряви виходить у всій красі, переливаючись мільйонами вогнів і, як усі класичні місця паломництва туристів у Парижі, закликала підтримати французьку столицю-кандидата на проведення Олімпійських ігор-2012. В решті ж Париж притягує своїм презентабельним виглядом: саме завдяки чистоті вулиць формується відчуття того, що ти «за кордоном», а не вдома.
Що ж до самих французів, то здебільшого вони становлять «середню стать». Але це стосується моїх ровесників, тобто молоді. Усі одягаються виключно відповідно до відчуття комфорту. У результаті дівчата сильно поступаються нашим - вони нежіночні. Дивно, адже саме жіночність традиційно підкреслюють у француженках. Другим поширеним стереотипом є нібито доведений до абсурду фемінізм і боротьба за рівність статей у Франції. Можливо, у зовнішності подібні тенденції й простежуються, косметику скасовано як клас (або вона не дає ефекту), але щодо поведінки та реакції на прояви ввічливості, тут у француженок усе набагато краще, ніж у наших. Видно, їм так рідко поступаються місцем або притримують перед ними двері, що галантна поведінка, до якої звикли наші дівчата, - шок для французьких. Боюся, це недолік французів, які не приділяють своїм співвітчизницям належної уваги.
Дивно те, як досконала безцеремонність і водночас чуйність уживаються у французькому характері.
Водії фургончиків їздять з однією ногою на кермі, у метро один чоловік поруч зі мною так широко позіхнув, що я злякався, а якийсь хлопець витирав об свою куртку козявки протягом трьох-чотирьох зупинок. Афроамериканська пара сварилася на очах у всіх пасажирів метро: чоловік відчайдушно ховався за занавіскою будки «Термінове фото», у той час як жінка, не шкодуючи зв'язок, кричала на нього. Причому подібна атмосфера невимушеності, судячи з усього, розкріпачує не лише французів: якось у метро з нами познайомилася словачка, яка продемонструвала нам, наче дантистові, всі свої зуби й запитала, чи багато маку з її булочки там застрягло. Особисто я вважав це дещо недоречним, у той час як Сашко став пальцем показувати їй, між якими саме зубами маку найбільше. Чому всі нормальні, адекватні люди кудись поховалися?
З іншого боку, будь-який перехожий готовий не те що докладно розповісти, як пройти до потрібного тобі пункту призначення, а й провести тебе; і щиро шкодує, якщо нічим не може допомогти. Один араб середнього віку, не зумівши підказати, у якому ряду магазину можна знайти сіль, відклав свої покупки й пішов шукати її для мене. Вражаюче...
Знайомство з французькою нацією відбувається здебільшого в громадському транспорті. Поїздки в метро є однією з трьох складових буднів працюючого парижанина «метро-було-додо» (метро-робота-сон). Метро відносно зручне на шкоду красі - все дешево і сердито. Схема розташування станцій заплутана: жодних кільцевих ліній, не завжди зрозумілі пересадки, коли напрямок визначається лише назвою кінцевої станції, що для непарижанина з незвички може стати проблемою. Часом на лініях бувають розгалуження - і для того, щоб потрапити на потрібну станцію, доводиться дивитися напрямок поїзда. Іноді станції розташовані так близько, що, стоячи на платформі однієї, можна крізь тунель побачити платформу наступної. Або навпаки: щоб потрапити на станцію, що знаходиться за 25 хвилин ходьби, доводиться зробити три пересадки. Дуже часті страйки, в результаті яких повністю паралізує дві-три лінії. Зупинки не оголошуються, тож спати ніколи. Двері відчиняються не автоматично, доводиться тягнути за ручку або тиснути на кнопку. Позаминуле століття, їй-богу. Єдині переваги: розташування станцій через кожні 500 метрів і висока швидкість поїздів. Ціна на проїзд залишає бажати кращого: як і для будь-якого іншого виду громадського транспорту, одна поїздка коштує €1,40. Зайцем їздять мало, та це й не так просто - повно хитрих турнікетів, контролери влаштовують перевірки. Хоча особисто я з ними стикався лише одного разу.
Нарешті, щодо безпосередньо стажування. Навчальна система в Парижі не схожа на нашу - навіть попри те, що в нашому виші нещодавно прийняли Болонську систему. По-перше, студентам із самого початку надається практично необмежена свобода вибору дисциплін. Залежно від циклу (групи курсів) і програми необхідно перед кожним семестром набрати певну кількість кредитів (принаймні 30). Курс, що включає лекції та семінари, дає дев'ять кредитів; курс, що складається лише з семінарів, - чотири; мовний курс - три, спортивна секція або гурток - два. У результаті стандартним набором студента Sciences Po є: два складних курси (9+9), два простих (4+4), один мовний і одна додаткова секція (3+2) - разом 31 кредит. Перелік дисциплін однаковий для студентів усього курсу, незалежно від спеціальності.
Така безмежна свобода, на мою думку, неефективна. Наприклад, у нашій групі з курсу «Економіка ЄС» є хлопці, які мають за плечима три семестри економічної теорії, а є й ті, хто ставить запитання: у чому різниця між дефіцитом бюджету та державним боргом? Здебільшого принцип побудови навчальної програми ідентичний для всіх дисциплін. На першому семінарі проводиться «розбір польотів» - студенти обирають із переліку завдань на семестр теми, що сподобалися, розподіляють дні усних виступів. Якщо в нас подібне має характер «картельної змови» студентів, то тут усе цілком офіційно. Типи завдань: огляд преси або тематичної літератури, есе, інтерв'ю зі спеціалістом. Але маю сказати, що рівень освіти в Парижі значно поступається нашому. Мабуть, уся справа в цій системі вільного вибору.
Далі слід зазначити, що студентів, які навчаються «через не хочу», прогулюють і «забивають», практично немає. Усі досить відповідальні; колективний характер більшості завдань не дає працювати абияк - оцінка ставиться всій групі. Оцінка важлива для всіх, крім, як це не смішно, наших стажерів. Річ у тім, що студенти Sciences Po на третьому курсі обов'язково їдуть на річне стажування за кордон; звідси й договір про обмін з нашим університетом. Бланк з оцінками за попередні курси показують при прийомі до того чи іншого закладу; після повернення пред'являються оцінки, отримані за кордоном, і студент переводиться на четвертий курс. Те саме стосується іноземних студентів на стажуванні в Sciences Po. Тільки росіянам можна не звертати уваги на оцінки - на батьківщині доведеться складати всі іспити, які пропустив. Тож більшість наших студентів, яких я зустрічав у Парижі, махають рукою на це навчання. Що ж до мене, то... Я зрозумів, що отримую тут лише мову. Усе, що говорять на семінарах, як правило, мені вже відомо. І до того ж, мій розклад - у середньому одна пара на день - не сприяє зубрінню в бібліотеці.
Високий рівень технічної оснащеності університету. Відмінність від наших вишів, у яких теж повно комп'ютерів, у тому, що кожен студент і викладач має свою інститутську електронну адресу, вони обмінюються ідеями з тем семінарів і надсилають домашні завдання. На мою думку, дуже зручно. Викладачі попереджають: «Щоб після крайнього терміну не приходили з „відмазками“: мовляв, принтер зламався, картриджі або папір закінчилися».
Достаток вільного часу типовий для нашого студента в Парижі. Багато хто використовує його і для того, щоб попрацювати. Класична робота для студента-іноземця - сфера послуг. Офіціант - ця професія приваблює студентів найбільше. Пропозиція величезна, попит набагато менший. Беруть далеко не всіх: моїй однокурсниці вдалося влаштуватися, сусідові - здається, ні. Спеціальність бармена більш затребувана. Можливо влаштуватися касиром у якійсь забігайлівці а-ля «Макдоналдс». Дівчата можуть працювати нянею в сусідської дочки, такі випадки мені відомі. Російськомовні студенти є носіями модної зараз мови: європейців завжди тягнуло на екзотику, а російська мова - найсправжнісінька екзотика. Звідси інтерес до слов'ян і потреба в репетиторах-помічниках. А от розраховувати отримати роботу в давно заснованому російському закладі на Єлисейських Полях - справа безнадійна. Не варто й намагатися, там персонал не змінюється роками, а вже на тимчасову роботу не візьмуть точно.
Найчастіше найм нелегальний, оскільки тимчасова віза (як у нашому випадку, на півроку) не дозволяє працювати офіційно. Нескінченні походи по різних закладах, роздача резюме - часом усі старання марні. Порада тим, хто їде вчитися за кордон, розраховуючи підзаробити: потрібно бути абсолютно впевненим, що тебе візьмуть, бажана попередня домовленість. Набагато простіше тим, хто приїжджає стажуватися не на семестр, а як мінімум на рік. Причому простіше в усіх відношеннях - можна і працювати, і отримувати допомогу на житло (компенсація приблизно 20% від щомісячної орендної плати). Пільги на транспорт і телекомунікаційні послуги дуже важливі - для тимчасово проживаючих тарифи нереальні, десь близько 45 центів за хвилину розмови. Що ж стосується зарплати, то навіть на «сірому» наймі не платять менше розміру мінімального окладу, що у Франції близько €7,5 на годину. Непогані гроші, але роботу знайти важко.
У Парижі я вже два місяці, залишилося стільки ж - ловлю себе на тому, що дні лічу. Ейфорія від зміни обстановки поступово переростає у відчуття буденності щоденних поїздок до інституту, походів у найближчі супермаркети та іншу «побутовуху» непростого і, що найпримітніше, далеко не дешевого паризького життя. Але сумувати подовгу не доводиться, благо, весь час чимось зайнятий, та й потім - канікули, на тиждень додому можу з'їздити.
Чужина встигає дуже швидко приїстися, наскучити і відбити хоч якесь бажання постійно жити за кордоном. Принаймні, одному - а коли ти на батьківщині, то ніколи не буваєш один. Тож чекайте! «Якщо насмерть не уп'юся на хмільній гулянці, обов'язково повернуся до вас, друзі-подружки!»