Урядова уповноважена з питань міграції та інтеграції Марія Бемер надає перевагу індивідуальному підходу до мігрантів
Цей документ, ввести який у повсякденну практику пані Бемер має намір у поточному легіслатурному періоді, задуманий як фіксація зобов'язань двох сторін – держави та іноземця, який бажає в цій державі оселитися. Причому фіксація письмова, на зразок оформлення будь-якої двосторонньої угоди – чи то придбання автомобіля, чи вступ у шлюб.
За задумом влади, один партнер, поставивши свій підпис, гарантує іншому допомогу та підтримку в інтеграції, як моральну, так і матеріальну. Другий зобов'язується всіляко сприяти власній інтеграції – вивчати німецьку мову, брати участь у громадському житті та визнавати демократичні принципи Німеччини.
У загальних рисах начерк «інтеграційного договору» можна було знайти вже в коаліційній угоді, виробленій «чорними» та «жовтими» соратниками по новій правлячій коаліції. Там, зокрема, йшлося про нагальну необхідність документа, «який закріплює інтеграційні заходи щодо сприяння адаптації мігрантів у німецькому соціумі та послідовному входженню їх на німецький ринок праці». Як основні шляхи до детальної розробки договірного тексту уряд називає «діалог з мігрантськими об'єднаннями» та просвітницьку роботу, – зокрема, активну пропаганду європейських цінностей, таких як свобода волевиявлення та рівноправ'я між чоловіками та жінками.
Що ж, ідея, безсумнівно, слушна, особливо на тлі невпинних помилок та провальних проєктів у галузі інтеграційної політики ФРН останніх десятиліть. Ось тільки на світ вона з'явилася дещо запізно: згідно з планами Марії Бемер та її експертів, основною «цільовою групою» для нововведення мають стати мігранти, які прибувають на ПМЖ до Німеччини в даний час. Це при тому, що, як відомо, міграційний потік, порівняно навіть з 90-ми роками минулого століття, на сьогодні суттєво скоротився.
«Якби такого роду модель була введена за часів розквіту міграції, сьогодні ми могли б пожинати її плоди», – говорить соціолог Клаус Баде, радник уряду з питань міграції. Тепер же, підкреслює професор, за межами уваги влади залишаються ті, «кому інтеграційні заходи особливо важливі, – іноземці, які давно живуть у Німеччині, але не знайшли свого місця на ринку праці».
До того ж у проєкті «інтеграційного договору» відсутня згадка про можливість визнавати іноземні дипломи та свідоцтва про професійну освіту, що робить його, за словами депутата Бундестагу від «зелених» Мемета Кіліца, «таким же беззмістовним, як і вся коаліційна угода».
Ще один привід для обґрунтованої критики на адресу «інтеграційного договору» – обумовлений відомством пані Бемер «індивідуальний підхід», що передбачає фіксацію в документі «конкретних життєвих обставин» того чи іншого мігранта. Мало того, що такого роду угоди навряд чи можна сприймати як керівництво до дії для державних органів, які при розгляді найпростішого питання, на кшталт оплати мовних курсів, змушені будуть розбиратися в «конкретних обставинах». Важко навіть уявити, наскільки розростеться бюрократичний апарат відомств у справах іноземців, які за обов'язком служби складатимуть договори, а потім вестимуть контроль за їх виконанням, і в яку суму виллється це нововведення федеральним, земельним та комунальним структурам, які вже зараз панічно намагаються економити на інтеграційній політиці.
Але якщо сторонньому спостерігачеві ідея «інтеграційного договору» видається суто популістською, несвоєчасною або навіть, м'яко кажучи, непотрібною, то у зацікавленої сторони – мігрантів – є куди більш конкретні приводи для критики «чорно-жовтого» нововведення. На думку голови Турецької громади Німеччини Кенана Колата, такого роду договори стануть «черговою бюрократичною хитрощами, яка узаконює штрафні санкції проти «неінтегрованих» іноземців», на зразок тих, що застосовуються до безробітних отримувачів допомоги, які ухиляються від працевлаштування, «аж до депортації».
Як каже Марія Бемер, штрафні санкції за невиконання умов договору в перспективі не виключені. Звичайно, не виключені, бо будь-яка підписана угода повинна дотримуватися обома підписантами. Хоча в нашому випадку право карати надано лише одній стороні – санкцій з боку мігрантів по відношенню до держави (наприклад, за відмову оплатити ті ж курси) не передбачено. Ось така казуїстика.
Олена ОБОДОВСЬКА. 