Дискусія про міграційний закон – це розмова про майбутнє Німеччини
Консервативні партії ХДС і ХСС як чорт ладану боялися визнання, що мігранти приїжджають до Німеччини на постійне місце проживання, тобто назавжди. Вони не хотіли лякати виборця. Сьогодні і без статистики видно, що Німеччина – друга після США країна за кількістю мігрантів. Це ясно при одному погляді на публіку на вулиці. І жоден серйозний політик більше не запевняє, що Німеччина не є міграційною країною.
І, тим не менше, досі багато хто не бачить різниці між констатацією реального стану речей і бажаністю цієї ситуації. Визнати, що Німеччина – міграційна країна, зовсім не означає визнати, що так і має бути. Політики та промисловці виступають за міграцію і вже перейшли до наступного питання: а які мігранти нам потрібні? Це питання давно має стати предметом широкого обговорення.
Інші країни набагато раніше за Німеччину сформулювали критерії прийому і застосовують їх. У світі розгорілося змагання за кваліфіковану робочу силу. Німеччина відстає. Справа часто в бюрократії, мовному бар'єрі, але й у політиці теж. Відіграє певну роль і те, що Німеччина не хотіла визнати, що вона – учасник цього змагання.
Але якщо ми хочемо відкритої дискусії, то треба враховувати і можливі наслідки. По-перше, говорячи, хто нам потрібен, ми маємо на увазі і тих, хто не потрібен. І тут багато хто валить в одну купу залучення робочих рук і прийом осіб, які домагаються політичного притулку, де економічні інтереси держави не повинні мати значення.
Спритні політики та лобісти швидко зрозуміли, що й серед тих, хто домагається притулку, є цінні для промисловості кадри. Треба тільки якомога швидше дати їм дозвіл на роботу. А чи мають вони підстави для отримання притулку – другорядне питання. Але як бути з іншими? Виходить адже, що цінність біженця, цінність людини визначається виключно його професійною кваліфікацією.
По-друге, треба враховувати, що в глобальній боротьбі за найрозумніших і найталановитіших є не лише переможці, але й переможені. Бідні країни втрачають талановитих людей, витік мізків зменшує їхні шанси досягти добробуту. А багаті країни можуть вибирати з цілої армії відносно погано оплачуваних, але готових працювати кадрів.
Нещодавно в ЗМІ з'явилося таке повідомлення: в одному лише британському Манчестері працює більше лікарів з африканської країни Малаві, ніж у самій цій країні. Можна сумніватися в даних, але проблема наявна. Парадокс у тому, що європейські благодійні організації за рахунок пожертв відправляють у Малаві європейських лікарів, щоб хоча б частково заповнити дефіцит. І в Європі закріплюється нерівність між окремими країнами. Як має Греція стати на ноги, якщо з країни тікають найталановитіші молоді люди? Це не аргумент, щоб обмежити свободу пересування всередині Євросоюзу, але враховувати проблему потрібно.
І, нарешті, треба брати до уваги фактор, який може виявитися найважливішим: готовність суспільства. Німецькі роботодавці скаржаться на нестачу кваліфікованих кадрів. Але при цьому вони переслідують не суспільні, а власні інтереси. Промисловість хоче отримати якомога більше кадрів, яким дали освіту інші держави і які, як правило, готові працювати за меншу зарплату, ніж німецькі спеціалісти. Але як «гастарбайтери» приїхали і залишилися, так і спеціалісти залишаться в Німеччині, навіть якщо попит на робочі руки впаде.
А адже якщо ми дійсно хочемо заповнити дефіцит робочих рук, то йдеться про більш ніж 10 мільйонів мігрантів у найближчі роки. Хто гарантує, що суспільство здатне їх інтегрувати? Крім того, ніхто не знає, чи потребуватиме розвинена економіка стільки робочих рук у майбутньому. Але людей не можна просто взяти й відправити геть.
Однак ці аргументи не суперечать дискусії про міграційний закон. Навпаки, її давно час вести, причому серйозно. Йдеться про розстановку віх, які на довгі роки визначать важливі зміни в Німеччині. Тож краще сім разів відміряти, перш ніж один раз відрізати.
Крістоф ХАССЕЛЬБАХ,
«Німецька хвиля».