Безліч людей у сучасному світі мають одразу кілька паспортів
В арабські країни з ізраїльським паспортом в'їхати, звісно, як і раніше буде щонайменше важко, але для цих цілей можна обзавестися якимось іншим паспортом. Благо, в багатьох країнах останніми роками ця процедура стає все менш обтяжливою.
Поки в Росії найкращі уми на чолі з Микитою Михалковим вигадують ритуали присяги батьківщині, британські громадяни, незадоволені «брексітом», вивчають перспективи отримання паспорта якоїсь європейської країни. Наприклад, Естонії, яка охоче надає права громадянства серйозним інвесторам у свою економіку.
Чи можна виміряти любов до батьківщини кількістю паспортів? І чи не перетворюється паспорт на звичайний товар, об'єкт купівлі-продажу? Про це оглядач Бі-бі-сі Михайло Смотряєв запитав наукового співробітника Міжнародного інституту міграції та гендерних проблем Оксану Моргунову.
– Я думаю, ті часи, коли любов до батьківщини виражалася в паспорті, відображені тільки у Маяковського: «Я дістаю з широких штанин…» Мені здається, сам по собі документ, як і штамп у паспорті про одруження, наприклад, теж нічого не означає. Нас цікавить комплекс зобов'язань і можливостей, який надає нам держава, з якою ми укладаємо цивільний договір. У цей договір ми вступаємо або за народженням, або за добровільним вибором.
У першому випадку ми народилися в тій чи іншій країні, яка каже нам: ви будете жити, працювати, ми будемо гарантувати ваші загальнолюдські права, ваші пенсії (хоча зараз це вже далеко не завжди так). Натомість ви, наприклад, будете служити в армії, не будете займатися протиправними діями і так далі.
Це цивільний договір, тому я, чесно кажучи, не дуже розумію, чому з цього роблять велику подію. Можливість укласти другий договір або змінити вже існуючий існує вже дуже давно.
– Це чудово, однак, укладаючи цей договір, не тільки держава, але й, так би мовити, «паспортоутримувач» бере на себе певні зобов'язання. Уявіть, що у вас паспорти двох країн, які випадково опинилися в стані воєнного конфлікту. Маючи два паспорти, ви маєте й два набори зобов'язань, які раптово вступили в суперечність одне з одним. Як вам бути?
– Ці зобов'язання дійсно можуть суперечити одне одному. На британському паспорті, зокрема, написано, що володіння цим документом не звільняє вас від обов'язків перед іншою країною. А ізраїльський паспорт означатиме, що ви підете служити в армію.
Розумієте, тут є зобов'язання, пов'язані з економічною ситуацією, зі свободою пересування та з форс-мажорними обставинами. Отже, воєнне протистояння в XXI столітті все ж таки має вважатися форс-мажором.
Я не бачу в цьому ні поганого, ні хорошого. Так розвивається світ. Ми вже не раз говорили, що національна держава перебуває в суперечливому стані. Вона не може забезпечити вам те, що ви хочете – британські пенсіонери, наприклад, їдуть жити в Іспанію, тому що їм хочеться сонця, тому що в Британії хоч і є безкоштовна охорона здоров'я, але люди їдуть лікуватися в треті країни, тому що не хочуть чекати роками своєї черги.
Таке патерналістське ставлення держави до громадян, мовляв, діти мої, я буду про вас піклуватися, тільки будьте мені вірні, вже практично ніде не працює.
– Однак криза кризою, але говорити про те, що національні держави сходять зі сцени, про що років 20 тому трубили оптимісти, не доводиться. Події останнього року-двох, скоріше, підтверджують зворотне – концепція «національної держави» знову затребувана.
– Знаєте, чому? Той самий «брексіт» показав, що є величезні групи людей, які, як і раніше, сподіваються, що держава забезпечить їх за тими «гарантійними талонами», які вона випустила. Чому антиімміграційні настрої, чому «брексіт», чому націоналізм? Тому що є ідея, що, якщо ми зараз позбудемося тих, хто нам заважає, то тоді держава знову почне виконувати свої зобов'язання щодо нас, коханих.
– «Брексіт», та й у широкому сенсі політичне життя в країнах «золотого мільярда» останніх років – це ознака явної ностальгії за віком минулим, коли все було просто і зрозуміло. Але якщо значна частина наших співгромадян хоче назад у XIX століття, треба примиритися і з тим, що в ту епоху «громадяни світу» не існували. Зобов'язання перед однією країною передбачали відсутність зобов'язань перед іншими.
– Знаєте, ця ідея – що у вас є зобов'язання перед країною, – вона дуже пізня. Це нам здається, що вони були завжди. Насправді були зобов'язання перед власником землі, перед конкретним містом. Нація – це взагалі дуже пізнє об'єднання, це XIX століття, це вигадана спільнота, коли люди, не зустрічаючись віч-на-віч, відчувають певну спільність одне з одним. Тому аргументи про те, що це, мовляв, перевірена історією схема, від якої не можна відмовлятися, невірні.
– Є, однак, чимало країн, де ідея другого паспорта державою не вітається. Японія, наприклад.
– Ще Литва, Латвія.
– Україна теж. Ці країни, як здається, декларують свою незалежність на державному рівні, можливо, надмірно агресивно, принаймні, за мірками XXI століття. Щоправда, в якийсь момент це минає.
– Так-так, мені теж так здається. Це такі «хвороби зростання». Не випадково для цих країн є спеціальний термін: «націоналізовані держави». Тобто це певний процес пошуку самих себе, в якому вони перебувають.
Це досить складна річ, оскільки в логіці відсутності другого паспорта можуть переважати аргументи «тримати і не пускати», а можуть бути міркування націоналізму в кращому сенсі цього слова – збереження традицій, культури, прояв охоронної політики. Через якийсь час все стане більш визначеним. Інакше вийшло б, а для чого ж ми шукали незалежності, якщо всі раптом вирішили, що, окрім вірності маленькій Латвії, наприклад, вони будуть вірні ще якійсь державі?
Я б взагалі дозволила людям мати хоч по 120 паспортів, тому що якщо у них є відповідальність перед 120-ма державами, то шанси на мир на планеті набагато вищі. Це жарт, але в ньому щось є.
– Тенденції останніх років дозволяють вже міркувати про паспорти Шотландії, Уельсу, Каталонії, країни Басків та інших. На економічному рівні світ вже давно глобальний, дарма що все робиться в Китаї, однак на емоційному, а іноді й на політичному рівні, поділ на своїх і чужих іноді набуває рис чи не первісно-общинного ладу…
– Справа в тому, що в основі цього поділу все одно лежить економічна недосконалість. І якщо це відбувається, має сенс озирнутися навколо і зрозуміти, що саме. Тому що якщо в Шотландії площею в 85 тисяч квадратних кілометрів і населенням у 5 мільйонів чоловік ширина доріг розраховується за кількістю людей, що проїжджають по цій території, то в ній ніколи не буде хороших доріг, якщо вона не стане незалежною. Це говорю вам я, яка зовсім не є прихильницею незалежності Шотландії.
Є певні економічні та соціальні аспекти, культурні аспекти, наприклад, відчуття себе людиною другого сорту, які стоять за розмовами про відокремлення та незалежність. Наприклад, «брексіт» – це дуже провінційна ідея. Вона показує, що людина мислить дуже вузько, ґрунтуючись на тому дуже маленькому життєвому досвіді, який їй може дозволити придбати її рідна вулиця чи село.