Можливо, єдине, що стримувало і стримує уряди від повсюдного зведення прикордонних заборів, – це їхня вартість. Будівництво, поточний ремонт, а також регулярне патрулювання таких фортифікаційних споруд завжди коштують чималих грошей. Тому стіни будували або досить могутні та багаті країни, або в тих випадках, коли без цього обороняти кордон ніяк не вдавалося.
Найбільш відомим прикордонним забором вважається Велика Китайська стіна завдовжки 6.352 км. Ця дивовижна споруда створювалася протягом двох тисячоліть і мала захистити Піднебесну від набігів варварів із заходу та півночі. Втім, деякі історики припускають, що з цією роллю стіна справлялася не надто успішно. У Європі відомий 117-кілометровий Адріанів вал у Північній Англії, що відділяв володіння Риму від диких племен Шотландії. Роль своєрідних «живих стін» виконували й вітчизняні засіки – навмисно захаращені буреломом лісосмуги в чорноземних областях, що захищали південні рубежі руських князівств від набігів кінноти степовиків із «дикого поля».
Однак «золоте століття» стін настало у другій половині минулого століття, коли суцільні загородження на рубежах почали будувати практично повсюдно – від Євразії до Африки. У найпростішому – «бюджетному» – варіанті сучасна прикордонна стіна являє собою щось на зразок дачного паркану з металевої сітки, дещо модернізованого за допомогою колючого дроту. За бажанням замовника для найбільш наворочених загороджень використовуються бетонні блоки (благо, продаж пінобетонних блоків налагоджено добре), земляні насипи, сторожові вежі і навіть мінні поля. Так, наприклад, обладнана «корейська стіна» завдовжки 240 км, що відділяє володіння комуністичного Пхеньяна від капіталістичного півдня країни.
Головною заборобудівною державою сучасності, мабуть, можна вважати Ізраїль. Тут захисні стіни використовуються на всіх зовнішніх кордонах контрольованої Тель-Авівом території. Крім того, є і «внутрішній периметр»: бетонні укріплення відокремлюють зону, населену євреями, від арабських ареалів Гази та Західного берега річки Йордан. Однак схожу практику за потреби використовують і країни західного світу. Тут, втім, частіше йдеться не про захист від терористів, а про охорону ринку праці: стіна вважається ефективним засобом стримування нелегальних іммігрантів із країн третього світу.
З європейських країн до прикордонних стін вимушено звернулася Іспанія. Під контролем Мадрида зараз знаходяться дві невеликі африканські території – містечка Сеута і Мелілья на марокканському узбережжі Середземного моря. Нелегали давно атакують ці «заморські володіння», намагаючись таким чином проникнути в багату Європу. Іспанці були змушені обгородити Сеуту і Мелілью високими парканами з колючого дроту та встановити озброєне патрулювання (на кожну стіну ЄС витратив близько €30 млн). Тим не менш, охорона намагається не застосовувати зброю проти порушників кордону.
Існують, втім, не лише прикордонні, а й внутрішньоміські стіни, які також виконують захисну функцію. Це північноірландське ноу-хау: тут за їх допомогою запобігають сутичкам між жителями католицьких та протестантських кварталів. Загальна довжина цих бетонних «ліній миру» становить кілька миль, розриви у стінах охороняються поліцією. Ще одна варіація на тему внутрішньоміських стін була випробувана, наприклад, у Багдаді: т. зв. «зелена зона», де розташовуються урядові та окупаційні установи, відгороджена від решти іракської столиці надійними укріпленнями. Ця споруда покликана уберегти чиновників та військових від атак терористів.