В СРСР радянський народ чітко поділявся за національностями
Ленінський інтернаціоналізм
Графою «національність» радянські люди були зобов’язані товаришам із РСДРП. Ще на третьому з’їзді партії в 1905 році позасистемні опозиціонери, заповнюючи анкети, вперше зіткнулися з питанням «національність». Цікаво, що в тогочасній Російській імперії, яка, за визначенням більшовиків, була «в’язницею народів», національність, тобто приналежність індивіда до певної етнічної групи, імператорський уряд зовсім не хвилювала. І то правда: у в’язниці всі рівні.
Православ’я, самодержавство, народність. І можна без нюансів. Тим більше що государ-імператор Микола II православним-то був, а от великоросом – на жаль. Допитливі історики підрахували: російської крові в останнього російського самодержця було всього-на-всього 1/128. Але все одно це був російський цар. Шотландець Барклай і грузин Багратіон теж були російськими полководцями, німець Фонвізін (нащадок лицарів) – російським письменником, єврей Левітан – російським художником. Що там казати, у жарті «будь-якого росіянина поскреби – знайдеш татарина» – є лише частка жарту.
Коли до революції треба було зробити акцент саме на національності, казали «великорос». Ленін у своїй партійній анкеті саме так і писав. Ну а те, що серед його предків були і німці, і євреї, вождя світового пролетаріату не бентежило.
Навіть у переписному листі першого російського перепису 1897 року до списку питань лише під одинадцятим пунктом потрапили «віросповідання» і під дванадцятим – «рідна мова». Жодної тобі «національності» не було і в паспортах царської Росії. У ньому зазначалися прізвище власника, його ім’я та по батькові, сімейний стан, діти, особливі прикмети та місце проживання.
Більшовики перенесли в партійні анкети графу «національність» із Європи, де вона була в ходу з дев’ятнадцятого століття. Щоправда, там під «національністю» мали на увазі, перш за все, приналежність до певної держави. Це сьогодні, в епоху «понаїхали тут» постало національне питання. Не випадково, скажімо, про Бориса Березовського чи Романа Абрамовича в західноєвропейській пресі за традицією пишуть – російські підприємці, в тому сенсі, що вони вихідці з Росії.
До речі, саме комуністи, які начебто сповідують інтернаціоналізм, спочатку були вкрай стурбовані національним питанням. Чому Ленін вважав виправданим введення графи «національність» для партійних товаришів, видно з його творчої спадщини. Зокрема, у дореволюційній роботі «Про національну гордість великоросів» майбутній вождь, підкреслюючи «роль великоруського пролетаріату як головного двигуна комуністичної революції», наполягав на «тривалому вихованні робітників у дусі цілковитої національної рівності та братерства», на «повній рівноправності та праві самовизначення всіх пригноблених великоросами націй».
Іншими словами, графа «національність» мала першочергове значення саме для не корінних народів, «замордованих» царським режимом. Звідси ж, власне, заснування більшовиками Народного комісаріату у справах національностей у 1917 році.
Спроби відродити в СРСР «великорусько-націоналістичні» настрої Ленін рішуче припиняв, стверджуючи, що «краще пересолити в бік поступливості та м’якості до національних меншин, ніж недосолити». Так, у 1922 році Володимир Ілліч в одному з листів дорікав першому наркому у справах національностей Йосипу Сталіну в «грубості та несправедливості щодо наших власних інородців». Матеріали з ленінською критикою «націоналіста» Йосипа Віссаріоновича були дозволені до публікації лише в 1956 році.
І то вірно: нісенітниця неймовірна виходить. Росіянин Володимир Ульянов дорікає у великоруському націоналізмі грузину Йосипу Джугашвілі. І, тим не менш, суперечка ця була цілком предметною. Дорвавшись до влади, Сталін повністю переінакшив початковий зміст «п’ятого пункту».
Сталінський націоналізм
Формально лідер КПРФ Геннадій Зюганов, який виступив з ініціативою повернути в паспорти графу «національність», стоїть на ленінській позиції, стверджуючи, що «без дружби народів, без поваги до їхніх традицій і культури неможливо успішно розвиватися та впевнено дивитися в майбутнє». Насправді вимога про реабілітацію «п’ятого пункту» повністю відповідає саме сталінській національній політиці, суть якої – страчувати різні народи між собою.
У російській історіографії існує досить правдоподібна версія про те, навіщо «батькові народів» знадобилося вводити графу «національність» у паспорт. Ну, була б одна «нова історична спільність – радянський народ», і заспокоїлися б на цьому. Вся справа в тому, що ленінський інтернаціоналізм остаточно вивітрився зі сталінської голови на початку 1930-х років. З цього часу в політичну моду ввійшов націоналізм і будівництво соціалістичної імперії в одній окремо взятій країні.
У 1932 році за постановою «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов’язкової прописки паспортів» у єдиному документі, що посвідчує особу будівника комунізму, вперше з’являється графа «національність». Громадяни СРСР віком від шістнадцяти років, які постійно проживають у містах, робітничих селищах, працюють на транспорті, у радгоспах і на новобудовах, зобов’язані були мати паспорти.
Фактично країна поділилася надвоє. У першій частині жили «паспортизовані» громадяни, у другій – колгоспники та інші «позбавленці». Навіщо в паспорті з'явилася графа «національність», більшості людей на той час було не зовсім зрозуміло. Але репресивний зміст запровадження внутрішнього паспорта був очевидним. У рішенні Політбюро ЦК ВКП(б) від 15 листопада 1932 року, наприклад, ясно говорилося про «розвантаження міст від зайвих елементів». Просто так сталося, що список «зайвих елементів» у міру побудови соціалізму в СРСР весь час розширювався. Спочатку це були «колишні» та куркулі, а потім дійшло і до цілих «неблагонадійних» народів. Тут графа «національність» стала як ніколи актуальною.
У 1937 році на березневому пленумі ЦК ВКП(б) Сталін несподівано заговорив не про «п'ятий пункт», а про «п'яту колону». Шпигунів, шкідників і диверсантів тоді нарахували досить багато. Сталінський план по боротьбі з підозрілими народами за допомогою «п'ятого пункту» почав діяти. Підставою для розстрілу або відправлення в табір у роки масових репресій могло бути не тільки непідходяще дореволюційне минуле, участь у Громадянській війні на боці білих, але й «підозріла» національність – німецька, польська, фінська та інші.
У 1938 році НКВС розіслав секретний циркуляр у всі відділи актів громадянського стану – нинішні загси. У документі, зокрема, говорилося: «Якщо батьки німці, поляки тощо, незалежно від їхнього місця народження, давності проживання в СРСР або зміни підданства не можна записувати реєстрованого як росіянина, білоруса тощо... графа про національність не заповнюється до надання заявниками документальних доказів».
Гоніння на інородців за допомогою «п'ятого пункту» продовжувалися і після війни. У 1948 році в СРСР почалася кампанія по боротьбі з космополітизмом, яка закінчилася справою лікарів-отруйників (у матеріалах слідства – «Справа про сіоністську змову в МДБ»). «Безрідними космополітами» виявлялися, як правило, євреї, і з цього часу в країні з'явилися негласні вказівки не допускати їх на відповідальні посади.
При цьому в жодному разі не можна сказати, що Сталін був саме російським націоналістом і його національна політика якимось чином створювала преференції для найбільш численного етносу країни. Хоча ця точка зору сьогодні вельми популярна у російських лівих та націоналістів. Росіяни зазнавали репресій у сталінські роки не менше, ніж представники всіх інших національностей. І це незважаючи на тости вождя за «великий російський народ».
Зюгановський прагматизм
На цьому похмурому історичному тлі заклик КПРФ повернути чинний у радянські часи принцип встановлення національності дитини за національністю її батьків та відновити «п'ятий пункт» у паспорті виглядає досить незграбно. Зрозуміти, навіщо Геннадію Зюганову з товаришами знадобилося витягувати на світ божий радянську спадщину, непросто. Ну не для того ж, щоб реалізувати на практиці п'ятий (!) пункт звернення КПРФ, де сказано про ухвалення «надзвичайних заходів для ліквідації етнічних банд»? Б'ють у нас, якщо що, як і раніше, по морді, а не по паспорту.
Можливо, графа «національність» допоможе реалізувати інший задум комуністів, згідно з яким буде «забезпечено право росіян та інших корінних народів Росії на отримання природної ренти» (з передвиборного звернення КПРФ). А як стати «корінним», якщо в паспорті немає жодного запису? Проблема...
Якщо серйозно, то з правової точки зору бажання відновити «п'ятий пункт» – шлях у нікуди, порожній політичний лозунг. З одного боку, в Конституції зазначено, що «кожен має право визначати і вказувати свою національну належність», але в той же час Конституційний суд не так давно постановив, що «відсутність у російських паспортах графи «національність» не суперечить Конституції РФ». До речі, в запалі боротьби за голоси російських націоналістів самі комуністи, публікуючи біографічні відомості кандидатів у депутати, чомусь забули вказати національність майбутніх обранців. Нелогічно якось вийшло...
Тож ні до ленінського інтернаціоналізму, ні до сталінського націоналізму задум нинішніх комуністів стосунку не має. Скажімо, в «Єдиній Росії» їх запідозрили в банальному передвиборному піарі. Заступник секретаря президії генради «ЄР» Юрій Шувалов заявив, що пропозиції КПРФ повернути графу «національність» є лише спробою комуністів «зобразити з себе захисників більшості». Значна частка істини в подібному діагнозі є.
Сьогодні боротьба за повернення «п'ятого пункту» в офіційні документи, що засвідчують особу, носить політичний характер. Причому грішать цим не тільки комуністи. Більшість учасників нинішнього думського забігу так чи інакше розігрують націоналістичну карту.
Практичний же сенс фіксації етнічної належності давно втрачено. Останнім папером, де залишалася графа «національність», був військовий квиток. Що не дивно: армія – один із найконсервативніших інститутів. Генерали перестали ділити солдатів за національною ознакою останніми. Вже кілька років ця графа заповнюється за бажанням. За великим рахунком «п'ятий пункт» став справою виключно соціологів і демографів.
Якщо ж комусь хочеться документально засвідчити той факт, що росіяни становлять абсолютну більшість населення Російської Федерації, то далеко ходити не треба. Давно опубліковані дані перепису населення 2002 року (у 2010-му під час останнього перепису питання про національність не ставилися). Так от, на той момент із більш ніж 145 мільйонів росіян близько 116 мільйонів були росіянами – це 80 відсотків населення. Якщо ж додати до цього громадян, які відносили себе до таких екзотичних національностей, як, наприклад, помори або козаки, а також етнічно дуже близьких українців та білорусів, то чисельність «титульної» нації наблизиться до 85 відсотків.
Таке домінування, звісно, не означає, що права росіян чи якихось інших народів зовсім не треба захищати. Але от робити це методами ленінсько-сталінської національної політики явно не варто. Особливо з огляду на те, до чого ця політика довела Радянський Союз.
Денис БАБИЧЕНКО.
