Багато німецьких політологів переконані, що дві партії, які входять до правлячої коаліції Німеччини – СДПН і «зелені», – найкраще почуваються в опозиції. Справді: двічі за всю післявоєнну історію ФРН соціал-демократи очолювали уряд, однак обидва канцлери, Віллі Брандт і Гельмут Шмідт, змушені були піти зі сцени достроково. Третій соціал-демократичний канцлер, Герхард Шредер, хоч і був з мінімальною перевагою переобраний у 2002 році на другий термін, однак ризикує увійти в історію країни як найнекомпетентніший її керівник. Його всеохопна програма соціальних реформ «Агенда-2010» була зустрінута в багнети не лише опозицією, а й найвірнішими виборцями: ось уже більше року німецькі робітники і службовці, яким Шредер обіцяв захист і допомогу, виходять на демонстрації та влаштовують страйк за страйком.
Герхард Шредер давно вже не ризикує з'являтися на заходах, які проводять профспілки: там його регулярно освистують і зганяють з подиуму. Наприкінці 2004 року вся країна дружно протестувала проти шредерівських реформ ринку праці, а сам канцлер обіцяв: «Ви ще побачите, як усе чудово запрацює!» На початку 2005 року, коли ці реформи офіційно набули чинності, усі й справді побачили: ні, не запрацювало. Стало гірше. Євросоюз як-не-як, але подолав затяжну економічну кризу, однак у Німеччині вона досі триває.
У чому ж полягають реформи, на які Шредер покладав і покладає такі райдужні надії? Їх можна розподілити на три основні, тісно між собою пов'язані групи: реформи ринку зайнятості та трудового законодавства, реформа системи охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, а також соціальна реформа. З початку цього року, наприклад, у Німеччині більше не існує окремої виплати соціальної допомоги та допомоги з безробіття: ці дві категорії віднині зрівнюються і називаються «допомогою з безробіття-2».
Проблема полягає в тому, що так звані «соціальники», а їх у країні близько мільйона, отримують дуже відчутну надбавку, не поворухнувши для цього й пальцем, у той час як 4 млн безробітних, у яких, поки вони працювали, справно відраховували податок на соціальне страхування, разом втратили понад третину своїх грошей. Мало того, якщо раніше безробітному, який отримує допомогу, дозволялося мати побічний заробіток – у середньому близько 90 євро на місяць (не ахті яка сума для Німеччини, однак усе ж досить непоганий стимул для пошуку хоч якоїсь роботи), то тепер ця сума скоротилася... до 15 євро.
Шредер стверджує, що подібна жорсткість спонукатиме безробітних активніше шукати роботу – насправді ж статистика стверджує протилежне: безробіття в країні зростає. Крім того, подібна зрівнялівка не лише «експропріює» на користь держави чималі страхові суми, сплачені тими німцями, хто працює в поті чола свого, але й створює соціальну напругу, ставлячи на одну дошку тих, хто опинився без роботи через несприятливі обставини, і тих, кого в Німеччині прийнято називати Sozialschmarotzer – «соціальними дармоїдами».
Середньостатистичний німець сьогодні з готовністю підпишеться під відомою російською приказкою «Від праведних трудів не наживеш кам'яних палат». Офіційні пенсії, зароблені представниками середнього класу, за німецькими мірками виявляються досить невеликими, та ще й до того ж оподатковуються. Тому до недавнього часу багато німців додатково укладали ще й приватні пенсійні страхові договори, які дозволяють літнім людям отримувати солідну надбавку, та ще й до того ж не оподатковувану. З 2005 року будь-які види пенсійного страхування у ФРН оподатковуються – тож майбутні пенсіонери, які не встигли оформити свої договори до кінця 2004 року, змушені будуть не лише переплачувати, але й втратять частину своїх майбутніх грошей.
Що стосується системи охорони здоров'я, то її реформа «спіткала» пацієнтів ще рік тому: кожен німець (крім депутатів Бундестагу, до речі) зобов'язаний тепер раз на квартал під час відвідування свого лікаря платити 10 євро – причому ці гроші йдуть не лікарю, а пересилаються до відповідної лікарняної каси. Лікар лише видає довідку про сплату, яку пацієнти пред'являють при відвідуванні інших лікарів. Якщо хтось, не дай Боже, забуде її – доведеться платити ще 10 євро. Виняток становлять лише дантисти: візит до зубного обходиться у 10 євро на квартал, незалежно від сплати обов'язкового «оброку».
Міністр охорони здоров'я ФРН Улла Шмідт (за освітою, до речі, зовсім не медичний працівник, а вчителька так званої «Sonderschule» – школи для розумово відсталих дітей) пообіцяла, що з введенням нового податку щомісячні внески клієнтів лікарняних кас буде зменшено. З того часу минуло вже більше року, бюджет лікарняних кас успішно вийшов з «мінуса», однак за цей час розмір виплат не лише не зменшився, а й двічі підвищувався. З пані Шмідт нічого не візьмеш: вона не владна віддавати розпорядження директорам лікарняних кас...
Більшість німецьких виборців почуваються обманутими, однак усвідомлюють: прийди до влади опозиція, вона також проводила б не менш жорсткі реформи: скарбниця держави спорожніла, і щоб наповнити її та зберегти хоча б залишки колись надійної та стабільної соціальної системи країни, мимоволі доведеться тугіше затягнути паски. Однак нинішній уряд Німеччини, і в цьому полягає суть претензій уже консервативно-ліберальної опозиції, проводить власні реформи таким чином, що вони не виправляють державні справи, а лише погіршують становище більшості населення ФРН.
Найкращим доказом цього може слугувати той факт, що вже третій рік поспіль Німеччина змушена порушувати передбачений Європейським пактом про стабільність тривідсотковий поріг дефіциту держбюджету. У бюджеті на 2005 рік, зокрема, передбачено, що німецький уряд візьме в борг 22 млрд євро. Це при тому, що вже зараз гора боргів німецької держави така висока, що кожен нині живий німець, незалежно від віку та матеріального становища, винен тим чи іншим державам, банкам або страховим компаніям понад 1,3 тис. євро за свою країну.