Тим не менше, напередодні парламентських виборів 17 червня уряду прем'єр-міністра Мікулаша Дзурінди багато фахівців пророкують нищівну поразку. У чому ж річ?
Після «розлучення» з Чехією Словаччина ступила в нове життя з великим запізненням. У середині 90-х років, коли сусіди-чехи та поляки переживали першу після закінчення «холодної війни» ейфорію економічного піднесення, в країні правив авторитарний режим Володимира Мечіара, і тоді Словаччину навряд чи хтось назвав би «Ірландією Східної Європи». Соціалізм затримався тут, і на користь це нікому не йшло. Швидше, Словаччина нагадувала сучасну Білорусь: жити можна, але тільки за рахунок загальної зрівнялівки та «особливих відносин» із сусідами, які, як водиться, виражалися в низьких цінах на енергоносії. Однак довго це тривати не могло: країна «доїдала» останні «об'їдки» колишнього соціалістичного «спільного бенкету», і громадяни споглядали на бюрократів Мечіара з дедалі більшим невдоволенням.
Молода і, якщо можна так висловитися, пасіонарна команда Дзурінди, яка прийшла їм на зміну, жваво взялася за справу, прагнучи надолужити згаяний час. Автором «словацького економічного дива» по праву можна вважати міністра фінансів країни Івана Міклоша – саме він є ініціатором більшості чудово спрацьованих реформ: єдиного 19%-го податку (так званого Flat Tax), запровадженого 2004 року, приватизації промисловості, реформи пенсійної системи. Одним із найризикованіших кроків уряду було скасування захисту від звільнення – коли кабінет міністрів за одну ніч розробив і ухвалив це рішення, він ледь не поплатився достроковою відставкою. Сьогодні більшість словаків можливість втратити роботу не лякає – в країні достатньо робочих місць.
Відтоді Братислава сильно змінилася. Там, де десять років тому височіли незліченні будівлі всіляких управлінь, комітетів і відомств, відкрилися сотні бутиків, піцерій, ресторанчиків. Власне, подібну картину можна спостерігати в будь-якому місті та містечку Європи, однак у Словаччині це виглядає як справжній прорив у майбутнє.
Словаччина ступила в капіталізм пізніше за сусідів і вже обійшла їх щонайменше на півкорпусу. Цього року їй пророкують 6% приросту ВНП, а сприятливий інвестиційний клімат, створений лібералізацією економіки, приваблює десятки великих іноземних фірм. Насамперед, маленькою карпатською країною цікавляться гіганти автопромисловості: тут відкриваються заводи KIA і «Фольксвагена», «Пежо» і «Сааб» – усіх їх приваблює низький рівень оподаткування та низька, порівняно з країнами Західної Європи, ставка заробітної плати. Тож прізвисько «європейського Детройта» виявляється цілком виправданим.
Ангела Меркель, Домінік де Вільпен або Тоні Блер, маючи на руках такі цифри, могли б спокійно вирушати на курорт, без особливого хвилювання очікуючи наступних виборів. Прем'єру Мікулашу Дзурінді подібний відпочинок не світить: останнім часом 52-річний керівник словацького уряду, напевно, з жахом стежить за опитуваннями громадської думки, що передрікають йому неминучу поразку. Зараз його партія може розраховувати максимум на 15% голосів виборців – та й то, в кращому разі.
«Карпатський тигр? – запитує один із найвідоміших словацьких публіцистів Евген Гіндл. – Словаки не вірять своїм вухам, чуючи вихваляння з-за кордону! Пропаганда успіху не відповідає тому, що вони бачать щодня». Справді, ті цифри, які наведено вище – лише усереднені статистичні показники. Деякі райони країни, особливо ті, що межують з Україною, досі поринули в проблеми: безробіття тут сягає 28%. За викладками Євростату, кожна п'ята сім'я у Словаччині живе на межі бідності. Знаменита чехословацька військова промисловість зруйнувалася ще за часів Вацлава Гавела та «оксамитової революції», коли Чехословаччина була єдиною. Жителів країни дедалі більше вкидає в злидні постійно підвищувана ціна «споживчого кошика».
Критики заявляють, що проведені реформи виявилися вигідними виключно багатим людям та іноземним концернам. І справді, урядова програма підтримки інвесторів виявилася розрахованою виключно на іноземців. Ще до того, як південнокорейський автогігант KIA розпочав будівництво нового заводу у Словаччині, уряд за свій рахунок забезпечив йому максимум сприяння. Було збудовано дороги та комунікації, прокладено кабелі та трубопровідну арматуру – профспілки підрахували, що кожне з 2,4 тис. нових робочих місць на заводі KIA обійшлося словацькій державі в €79 тис. На подібну підтримку не може розраховувати жодна з місцевих малих або середніх фірм.
Головний противник Дзурінди, соціал-демократ Роберт Фіцо, запитує: «Чому іноземний концерн платить ті самі 19% податків, що й словацький робітник, який отримує середню зарплату в €450? При цьому іноземним підприємцям держава повертає ці податки з лихвою, допомагаючи розвивати їхні підприємства, а словацькому робітникові доводиться додатково платити 20 крон за кожен похід до лікаря». Уряд резонно заперечує, що в місцевих підприємств просто немає такої кількості коштів, яку вкладають іноземці – а отже, саме останнім потрібно створювати режим найбільшого сприяння, хоча б доти, доки не з'являться свої великі інвестори.
Це все правильно, не заперечує Фіцо, однак як же з'явитися у Словаччині своїм інвесторам, якщо їм не дають розвернутися? Та й потім – що буде, коли Словаччина наблизиться до середньоєвропейського рівня? Усі ті компанії, які прийшли сюди в погоні за низькими податками та невеликим рівнем оплати праці, просто підуть далі на Схід – в Україну, Китай... І з чим залишиться Словаччина, якщо в неї не буде безлічі своїх багатих людей, свого середнього класу, зацікавленого в інвестуванні в економіку?
Роберт Фіцо позиціонує себе напередодні виборів як молодий, активний керівник, здатний пом'якшити нестримну лібералізацію, якою задоволені далеко не всі словаки. Однак коментатори пишуть, що в разі перемоги він просто не набере в державній скарбниці достатньо грошей, щоб виконати всі свої обіцянки. Тим не менш, як це зазвичай буває, тому, хто обіцяє золоті гори та бананові острови, вірять більше, ніж тому, хто виправдовується. Передвиборчий моніторинг прогнозує Фіцо та його соціал-демократам приблизно 28% голосів виборців.
У цій ситуації Дзурінда може розраховувати залишитися при владі лише в тому разі, якщо знайде собі сильного партнера по коаліції, а вибір у нього зовсім невеликий: Фіцо виступає як противник уряду та його реформ, тож найближчим кандидатом на союз виявляється «соціалістичний динозавр» Владімір Мечіар. Саме він зі своїми екс-комуністами, згідно з опитуваннями, набирає не менше 15% голосів – стільки ж, скільки команда Дзурінди. Іронія в тому, що одним із головних успіхів Дзурінди, який визнає більшість громадян Словаччини, вважається саме перемога над Владіміром Мечіаром у 1998 році. Запросивши невдалого диктатора до коаліції, ліберали дискредитували б себе в очах власних виборців.
Єдиною можливістю, таким чином, залишається спроба домовитися із соціал-демократами. Однак такий крок неможливий, поки триває передвиборча кампанія. Тим не менш, надія залишається – зрештою, змогли ж у Німеччині домовитися між собою закляті опоненти Анґела Меркель і Франц Мюнтеферінг.