Незважаючи на це, я дещо засмутилася: мені дуже хотілося закінчити 11-й клас зі своїми друзями. У конкурсі я брала участь просто за компанію. Але відмовитися від можливості, що відкрилася, було б нерозумно. А будучи за життям песимістом - людиною, яка завжди готується до найгіршого з можливих варіантів, - щоб не розчаровуватися, цілком допускала, що могла статися помилка, мене з кимось переплутали, усе потім скасують... Мовляв, рано радіти.
Але ось я вже лечу над океаном, а мене досі не висаджують. Ситуація починає насторожувати. Лечу й уявляю, якими будуть моє нове місце проживання, сім'я, школа, друзі. Добре, що все вигадане мною не справдилося. І взагалі, цей рік виявився зовсім не таким, яким уявлявся.
Моя сім'я
Мене поселили в сім'ю, яка складалася з двох немолодих, досить милих людей. Їхні діти вже давно виросли й роз'їхалися, і вони не раз брали до себе студентів за обміном. Українців до мене в них не було. І Пет, і Боб ставилися до мене добре: піклувалися, показували місцеві пам'ятки. Якби в мене тоді були приятелі-ровесники, то мені б жилося просто чудово. Але за браком такого спілкування мені було не надто весело. Пет і Боб, очевидно, зрозуміли, що мені з ними не зовсім комфортно, і з їхньої ненав'язливої ініціативи я переїхала до іншого будинку.
Сімейство, яке тут проживало, було великим, і, незважаючи на те, що проблем було предостатньо, у домі панувала дружня атмосфера. Мати сімейства Сюзан - наймиліша, життєрадісна жінка - часто хворіла, іноді пересувалася в інвалідному візку, швидко втомлювалася, але, попри все, зберігала оптимізм. Її чоловік Том - великий, добрий і запальний чоловік. Вони обоє за освітою медичні працівники середньої ланки. Том ще закінчив семінарію, але католицьким священиком не став, бо хотів мати сім'ю. Був він колись і пожежником, але товстому чоловікові, який до того ж боїться висоти, ця робота не дуже пасує.
У сім'ї було троє дітей - Грег, мій ровесник, Енжела, на два роки молодша, і семирічна Кетрін. При цьому двоє старших були рідними дітьми Сюзан, Кетрін - рідною дитиною Тома, а я мала стати їхньою спільною українською «дитиною».
З «братом» Грегом, на мій жаль, стосунки не склалися. Весь свій час він був або в школі, або на тренуванні з американського футболу, або на роботі, а в рідкісні години дозвілля лежав на ліжку і грав на приставці - спільного в нас із ним було мало. З Енжелою ми стали гарними подругами, вона мені розповідала шкільні плітки, ділилася інформацією про свої симпатії, ми разом грали в теніс, ходили на тренування з гольфу, на прогулянки.
З Грегом і з Енжелою я навчалася в одній школі. А з наймолодшою - Кетрін - ділила кімнату. Але більшу частину часу вона жила зі своєю матір'ю, у цю ж сім'ю приїжджала разів два на тиждень. Кетрін була велика, галаслива, іноді набридлива дівчинка. У мої обов'язки, окрім усього іншого, входило стежити за тим, щоб вона не потонула, купаючись у ванні.
Я б ніколи не припустила, до чого може змінитися моє звичайне ім'я Катя. Кейт, як на американський манер мене називали в першій сім'ї, я тут ніяк не могла бути. По-перше, Кейті звали нашу бабусю, сусідку, а також собаку. Кетрін я теж не могла бути - так звали мою «молодшу сестричку». Вимовити «Катья» вдавалося з трудом. Тому я перетворилася на Качу. Це ім'я до мене «прилипло» і в школі. Там головне було припиняти спроби називати мене «Каша фром Раша». По-перше, я ніяк не погоджувалася бути вівсянкою, а по-друге, росіянкою.
Зауважу, що матеріальну вигоду студент за обміном не приносить - від податків сім'я не звільняється, пільги не надаються. Крім того, моя сім'я була середнього достатку, а якщо врахувати, що Сюзан не працювала і хворіла, а ще було троє дітей... І тим не менше це не зупинило їх у рішенні зробити мене членом своєї сім'ї. І це незважаючи на те, що студент за обміном мимоволі заподіює різні незручності. Принаймні, так відбувалося зі мною. Наприклад, траплялося влаштувати потоп у ванній, безнадійно залити чорнилом улюблене покривало, не вчасно захворіти. Також мені нерідко потрібна була допомога для пересування по штату.
Моя сім'я з великим інтересом і повагою ставилася до української культури: слухали, розпитували, знаходили все, що хоч якось пов'язане з нашою країною, і страшенно цьому раділи. Відшукали, наприклад, українську православну церкву й мене туди відвезли. Святкували разом зі мною православний Великдень, Різдво, сприяли зустрічам з друзями, організації вечірок, а також подорожам. У всьому іншому я була практично нарівні з їхніми рідними дітьми: обов'язки по дому виконувала по черзі з іншими, брала участь у загальносімейних акціях - поїздках до родичів, до церкви, до магазинів, на футбольні матчі, в яких грав Грег, на концерти й вистави, де брали участь дівчата. Їздили ми разом і в Діснейленд, влаштовували розпродажі. З моєю американською сім'єю в мене досі збереглися теплі стосунки, Сюзан навіть приїжджала до Києва.
Заокеанська середня школа
Спершу зауважу, що середня школа, в якій я навчалася, була звичайною. А порівняно з вітчизняною, то, на мою думку, навіть дещо примітивною. Заняття були далеко не завжди цікавими. Адже щодня доводилося відвідувати по шість одних і тих самих предметів в одному й тому ж порядку протягом пів року - хочеш не хочеш, а набридне. Хоча окрім обов'язкових, були й предмети на вибір, але все ж і вони не завжди виправдовували сподівання. На моє глибоке переконання, наша система шкільної освіти набагато ефективніша і, як не дивно, демократичніша. Адже якщо ти прогуляв урок або навіть цілий день, то це зовсім не означає, що ти відчайдушний ледар і пропаща людина. Тут же з відвідуваннями, та й не тільки з ними, набагато суворіше. Можете не повірити, але для того, щоб вийти під час уроку, перепрошую, до туалету, потрібно виписати перепустку! У ній зазначається твоє ім'я, прізвище, клас, місце прямування та час відбуття, аби пред'явити все це охоронцю порядку в коридорі.
Домашніх завдань тут задають мало, багато хто встигає їх зробити прямо на уроці. Американським школярам незвично сидіти вдома і вчитися.
Вчителі дуже поважають тести, а також інтерактивні методи навчання: роботу в групах, презентації тощо. У більшості випадків одномісні учнівські парти - це, мабуть, віяння західного індивідуалізму. До речі, він проявляється і в тому, що тут не прийнято списувати... Уявляєте, як важко буває вижити вихідцю з СНД. Але я все одно примудрялася це робити - наприклад, хитро записувала потрібні відомості в англо-російський словник, яким мені дозволялося користуватися. Незручно, звісно, а що поробиш...
Американське дозвілля
Але школа, як усім добре відомо, це не лише заняття, а й різноманітні гуртки та секції, зокрема спортивні. Я обрала найбільш екзотичний для себе вид спорту - гольф. Не можу сказати, що досягла якихось значних успіхів, але чому б не спробувати щось нове?
Довелося мені взяти участь і в таких загальношкільних заходах, як випускний бал, карнавал, концерти, футбольні ігри та інші спортивні змагання. Окрім цього, були походи в кіно, театр, музеї, зокрема й у будиночок, де жив Хемінгуей. Побувала на одній із найменших пошт у світі, в Національному парку, аквапарку... І, звичайно ж, активно святкувалися з усіма притаманними їм атрибутами Різдво, Гелловін, День подяки, Великдень і День незалежності.
Але якщо ти студент за обміном, який проживає в маленькому американському містечку, то в тіснішому знайомстві з Америкою тебе стримують дві речі. Перша - засоби пересування. Річ у тім, що тут громадський транспорт практично відсутній. А це означає, що якщо ти кудись зібрався їхати, то потрібно просити або членів сім'ї, або друзів відвезти тебе. А в них, ясна річ, можуть бути інші плани на цей час. Водити машину молодь може, якщо я не помиляюся, з 16-ти років. Але особисто мені від цього було не легше, прав у мене не було. Студентка за обміном з Данії придумала цікавий вихід: вона роз'їжджала нашим містечком на машині для гри в гольф.
Другий стримувальний фактор - відсутність грошей. Так, мені, звичайно, виплачували стипендію, і я їй була дуже рада. Але якщо ти пару разів зателефонуєш додому і купиш кілька необхідних речей, вона якось несподівано закінчиться. А подорожувати і розважатися хочеться. Водночас студентові за обміном, згідно з підписаним ним договором, працювати заборонено. Мої американські однокласники масово працювали в «Макдональдсах», магазинах, кінотеатрах, на автостоянках, у відеопрокатах тощо, і я була б не проти, але на жаль... Американці - громадяни дуже законослухняні й порушувати заборону не хочуть. Тому доводилося лише підробляти (вже дуже хотілося з'їздити до Нью-Йорка, а грошей не вистачало).
Я займалася «бебісітингом» - тобто доглядала за сусідською дитиною, яка боялася грози. Ще розповсюджувала книжки, пробувала мити машини. Але чого я від себе ніколи не очікувала, так це того, що стану заробляти гроші за допомогою петриківського розпису, яким із перемінним успіхом займалася вдома. А тут нужда змусила, і я намалювала 10 штук великих панно. І що цікаво, американські батьки з успіхом продали їх на роботі. Причому я навіть примудрялася поєднувати своє малювання з доглядом за дитиною.
І все це заради пристрасті до подорожей. Нас, правда, як студентів за обміном з колишнього Союзу, централізовано возили на тиждень до Вашингтона. Безкоштовно. Ми були, звичайно, дуже раді побачити Капітолій, усі ці білокам'яні монументи та інші пам'ятки і, звичайно ж, потусуватися зі співвітчизниками. Крім того, я побувала в Нью-Йорку, Філадельфії, на островах Кі-Уест - найпівденнішій точці Сполучених Штатів.
І взагалі, треба віддати належне організаторам - про нас піклувалися. У кожного був куратор - людина, до якої можна було звернутися з будь-якою проблемою. Влаштовувалися для студентів за обміном і регулярні зустрічі, так звані орієнтації, на яких розповідали про труднощі, що на нас чатують, велися дискусії, ми мали можливість просто поспілкуватися з такими ж «прибульцями», як і ми самі.
Варто зазначити, що в американської молоді поняття про дружбу специфічне. Друзі тут - це, швидше, просто знайомі. Мабуть, щоб знайти справжніх друзів, потрібно більше часу. Майже всі навколо дуже милі, по-американськи променисто усміхаються, але в кожного своє життя. І близьких друзів мені, наприклад, бракувало. Особливо на початку, доти, поки на орієнтації не познайомилася з людьми з різних країн, які мешкали в моєму окрузі. Усього нас було 11 осіб: з Німеччини, Фінляндії, Японії, Аргентини, Польщі, Словаччини, Росії та України. Нас об'єднувало дуже багато: проблеми з американським сленгом, казуси, які з нами траплялися в школі та вдома, іноді туга за батьківщиною, бажання побачити Америку з усіх боків. Усім відомо, що ніхто не зрозуміє тебе так добре, як той, хто сам побував у твоїй шкурі. Усе це нас згуртувало, і ми часто проводили час разом: їздили до когось у гості, на пікніки, відзначали свята. І коли, виїжджаючи на батьківщину, деякі плакали (як я, наприклад), то це було пов'язано не лише з розставанням із родиною та Америкою, але й з прощанням з інтернаціональними друзями.
Тепер же, оглядаючись на свій «американський» рік, після дещо вщухлих захоплень я можу тверезіше оцінити те, що він мені дав. Безсумнівно, знання однієї з найпопулярніших мов. Знайомство з іншою - західною - культурою. Не менш важливою виявилася і суттєва переоцінка цінностей. «Витягнута» зі звичного світу, я на багато що змогла подивитися іншими очима і вирішити, що мені в цьому житті потрібно, а без чого можна обійтися, у який бік варто змінюватися. І як не дивно, побачивши, як живуть у Штатах, я захотіла жити в Україні, і досі моя думка не змінилася.