Але вже зараз у Росії проживають кілька мільйонів співвітчизників, які повернулися на батьківщину в 90-ті роки і досі перебувають тут у становищі непроханих гостей. У людей немає житла та постійної реєстрації, а отже, вони позбавлені доступу до освіти, медицини, не отримують пенсії та допомоги. Їхній приклад навряд чи спокусить інших до повернення на Батьківщину.
Як повідомив член комітету Держдуми у справах СНД і зв'язків зі співвітчизниками Костянтин Затулін, програма розроблялася в уряді, у Федеральній міграційній службі і до роботи над нею також причетна адміністрація президента. Згідно з новою програмою переселенцям повністю оплатять переїзд до місця проживання, видадуть одноразову допомогу на облаштування і протягом півроку до набуття громадянства будуть щомісяця видавати грошову допомогу. Передбачено і соціальний пакет, що включає отримання освіти та медичних послуг, пільгове житло.
Але є й обмеження. Переселенцям пропонують вибирати регіони з трьох категорій. «А» – стратегічно важливі прикордонні території, «що характеризуються скороченням чисельності населення». «Б» – території, де реалізуються великі інвестиційні проєкти, що потребують масового залучення переселенців у зв'язку з відсутністю відповідної пропозиції робочої сили на територіальному ринку праці. «В» – території зі сталим соціально-економічним розвитком, на яких спостерігаються скорочення загальної чисельності населення та міграційний відтік. І тільки в категорії «А» переселенець має право розраховувати на повну держпідтримку. Зате ті, хто вирішить вирушити на територію класу «Б», не отримуватимуть допомогу по безробіттю. «В» означає, що й «підйомних» не буде. Варто також зазначити, що протягом двох років заборонено залишати обраний регіон. Тобто можна, звісно, але доведеться тоді повертати «підйомні».
По ідеї програма дозволить приїхати до Росії практично всім вихідцям із СРСР та Росії, які проживають за кордоном. Як повідомили в Департаменті МЗС РФ з роботи зі співвітчизниками, у колишніх радянських республіках сьогодні проживає близько 22 млн співвітчизників. Однак соціологи ВЦІОМ з’ясували, що досі не ясно, кого саме вважати співвітчизником. Більшість респондентів (40%) вважає такими лише росіян, які проживають за кордоном. 33% відносять до них усіх громадян колишнього СРСР. І лише 22% опитаних готові визнати співвітчизниками всіх, хто говорить по-російськи та пов’язаний з російською культурою (тобто представників інших національностей).
У самій програмі немає якихось жорстких обмежень щодо того, кого вважати співвітчизником. Але водночас зазначається, що «виховані в традиціях російської культури, які володіють російською мовою та не бажають втрачати зв'язок з Росією люди найбільшою мірою здатні до адаптації та якнайшвидшого включення в систему позитивних соціальних зв'язків приймаючої спільноти». У МЗС пропонують орієнтуватися на закон «Про держполітику РФ щодо співвітчизників за кордоном». Згідно з документом такими вважаються не лише громадяни Росії, які постійно проживають за кордоном, а й колишні громадяни СРСР та ті, хто отримав громадянство країн, що входили до складу Радянського Союзу, емігранти з СРСР, РРФСР та Росії, які стали громадянами інших іноземних держав. Співвітчизниками визнаються і їхні нащадки, за винятком нащадків «осіб титульних націй іноземних держав». «І сам Володимир Володимирович, і всі, разом узяті, ніхто, звичайно, не може дати точне визначення співвітчизника, – сказали в Департаменті МЗС з роботи зі співвітчизниками за кордоном. – Але те, що написано в законі, цілком зрозуміло. До даної категорії можна віднести три види співвітчизників. Це залежить від самовизначення та ситуації».
Водночас експерти кажуть про те, що держпрограма не призведе до напливу людей. За словами Костянтина Затуліна, з часів розпаду СРСР до Росії повернулися 5-6 млн осіб. «Я б не переоцінював можливості даної програми, – сказав він. – Сьогодні вона не є привабливою для співвітчизників настільки, наскільки це здається тим, хто її складав. Страхи першого періоду, коли люди кидали все і бігли до Росії, давно минули». Про це ж каже і президент міжрегіонального громадського об'єднання «Гуманітарний центр допомоги біженцям та вимушеним переселенцям» Юрій Федяєв. За його словами, основний наплив росіян припав на 90-ті роки, коли в цих країнах відбувалися заворушення на національному ґрунті. В основному люди їдуть з Таджикистану, Киргизії, Узбекистану, Казахстану.
Член Експертної ради при урядовій комісії у справах співвітчизників за кордоном, завідувачка лабораторії аналізу та прогнозування міграції Інституту народногосподарського прогнозування РАН Жанна Зайончковська також вважає, що покладати на програму великі надії не варто, хоча «краще вже пізно, ніж ніколи». «Зараз приплив дуже невеликий, наприклад, за 2005 рік Держкомстат оцінює міграційний приріст у 130 тис. осіб, що дуже мало», – каже вона. – На мою думку, деяке пожвавлення можливе, але все залежатиме від того, наскільки підключаться регіони».
Навряд чи наших співвітчизників спокусить приклад тих, хто вже повернувся до Росії, не чекаючи спеціальних програм. Тут ситуація виглядає традиційно, тобто плачевно. Президент Гуманітарного центру допомоги біженцям Юрій Федяєв, свого часу приїхавши з Таджикистану, стверджує, що зараз в Росії проживають 15 млн співгромадян, які прибули з-за кордону і не знають, куди себе подіти. Приблизно 10 млн з них не мають постійної реєстрації. «Тобто вони як би не враховані або враховані як люди без певного місця проживання». Він не розуміє, навіщо чиновники займаються цією програмою, коли вже давно приїхали громадяни покинуті напризволяще. «Нашого президента елементарно підставили, – вважає він. – Час втрачено. З 90-х років ми тут. Зараз треба вирішувати питання з тими людьми, які знаходяться тут у безправному становищі. Громадяни Росії мають реєстрацію за місцем перебування, тобто тимчасову гостьову реєстрацію. З нею неможливо влаштуватися на роботу, не можна отримати пенсію, допомогу на дітей». У людей статус напівгромадян. «Громадянство у нас є, а отримати постійну реєстрацію можна лише в тому випадку, якщо у тебе є постійне житло, – пояснює він. – У нас такого немає. Виходить замкнене коло».
В основному історії переселенців дуже схожі. Ось, наприклад, сім'я Єфремових з Таджикистану. Приїхали, жили в гуртожитку, їм дали оформити кімнату у власність. «Але стати на поліпшення житлових умов не можуть, хоча вони вимушені переселенці, – розповідає Юрій Федяєв. – Чиновники під різними приводами їх футболять. Вони готові заплатити, але нічого не виходить. Або сім'я Снєжиних, теж з Таджикистану. У них голова сім'ї помер від раку легенів у 55 років. Залишилася дванадцятирічна дитина, ні допомоги, нічого не оформляли, оскільки він мав тимчасову реєстрацію. Зі школи його теж попросили, сказавши: «Давай постійну реєстрацію або виженемо». Якось конфлікт вирішили, знайшли місце, де вдалося цього хлопчика прописати».
Юрій Федяєв стверджує, що ситуація, «де питання не вирішується ніяк», існує практично у всіх регіонах Росії. Причина, на його думку, в тому, що досі немає чіткого закону про вимушених переселенців, міграційної концепції, хоча міграційна служба працює з 1992 року.
У свою чергу, демограф Жанна Зайончковська стверджує, що міграційна служба не збирає інформацію про те, скільки зараз невлаштованих мігрантів, і ніхто не може назвати точну цифру. «В даний час на обліку значиться невелика кількість вимушених переселенців і біженців, – говорить вона. – За законом, через п'ять років після приїзду їх повинні були знімати з обліку, але оскільки держава перед багатьма не виконала свої зобов'язання, то люди просто не приходили перереєстровуватися. І автоматично знімалися з обліку». За даними Зайончковської, з усіх, хто стояв на обліку, тільки 10-12% було забезпечено хоч якимось житлом, враховуючи гуртожитки та безповоротні позики. А решта влаштовувалися самі.
Депутат Затулін впевнений, що по відношенню до тих, хто вже знаходиться в Росії, повинна бути проведена найширша амністія або легалізація. «На початковому етапі саме вони стали головною жертвою, – зазначив він. – Один з недоліків цієї програми – замкнутість, недостатнє залучення громадськості до обговорення даної проблеми. В уряді створено раду, яка займається міграційними проблемами, але вона залишається формальною. У нас досі не можуть дійти думки, що робота зі співвітчизниками за кордоном і робота з міграційними потоками всередині повинна бути об'єднана».
Мар'ям МАГОМЕДОВА, Євгенія ЗУБЧЕНКО.
Новые Известия