Африканські провідники почитують на вершині Кіліманджаро навіть українську пресу
– Містер. Містер...
З трудом розліпивши очі, в темряві намету я розрізнив білозубу усмішку нашого провідника Санарі.
– Містер, ти, – знову прошепотів він і зник.
Це «ти» означало, що вже 2:30 ночі, пора одягатися і йти пити чай. О 3:00 ми повинні покинути табір і штурмувати останні 1.400 метрів. Чому вночі? Відповідь на це питання я отримав тільки коли все вже було позаду: для того, щоб ми не бачили, ЩО нам належить подолати. А офіційно, для того, щоб зустріти світанок в горах.
«Тут вам не рівнина – тут клімат інший...»
Ех, Internet-Internet! Вірно люди кажуть – не вір, поки не побачиш сам. Коли я вперше дізнався про те, що команда «Equites» запрошує журналістів для спільного сходження на Кіліманджаро, природно, першим ділом пірнув у світову мережу для того, щоб «бути в курсі». І дізнався про цей вулкан багато цікавого. В тому числі й те, що немає єдиної думки щодо того, що означає назва «Кіліманджаро». У Ернеста Хемінгуея одне, у інших інше. Цитую: «Кіліманджаро мовою масаї звучить як «Нгайе нгайя», що в перекладі означає «дім Бога». Або «Мовою суахілі «Кіліманджаро» означає «сяюча гора». Але варто було тільки вашому кореспонденту пролетіти, проїхати, пройти пару тисяч миль по горизонталі і 20.000 футів по вертикалі, як все з'ясувалося. Моя версія: «Місцевою говіркою «Кіліманкаро» означає «важка гора». І, повірте, вони не помиляються...
Кіліманджаро – найвища гора Африканського континенту і входить до числа найбільших сплячих вулканів на планеті. Крім того, це найсамотніша гора у світі. Знаходиться вона в Танзанії, на південь від екватора, недалеко від кордону з Кенією. Вулкан з вершинами, що сягають хмар, сформувався в результаті викиду з надр Землі понад чотирьох мільярдів кубічних метрів вулканічної породи.
Його величезний розмір підкреслюється й тим, що навколо нічого немає – плоска рівнина! Піднявшись на висоту 5.895 метрів, вона самотньо височіє над розпеченою саваною Масаї, розташованою на висоті 900 метрів над рівнем моря. Тому не дивно, що Кіліманджаро називають «Дахом Африки». Називали її і «горою караванів», тому що сяючі льодовики, немов яскравий білий маяк, видно за сотні кілометрів з усіх боків. У минулих століттях її біла шапка часто служила орієнтиром для караванів, які перевозили слонову кістку, золото і рабів...
«Інші прийдуть, змінивши затишок
на ризик і непомірну працю...»
Для того щоб потрапити безпосередньо до підніжжя Кіліманджаро, необхідно скористатися послугами як мінімум двох авіакомпаній плюс п'ятигодинний переїзд автобусом. Я підозрюю, що «Еквітаси» так би й зробили – одразу рвонули до гори, але цього разу в них був потужний баласт у вигляді розпещеної столичної журналістської братії, яка прагнула по дорозі набратися вражень на рік вперед.
Хто ж удостоївся щастя (або, навпаки) за два тижні побувати в трьох країнах (ОАЕ, Кенії та Танзанії) і видертися на знаменитий вулкан? Експедиція (будемо називатися так, оскільки після 3.000 метрів на турпохід це мало скидалося) складалася з досить різношерстої публіки за віком, уподобаннями та ставленням до альпінізму. Об'єднуючим початком була загальна симпатія до «вершників», яких з легкої руки московських колег на час експедиції охрестили «титанами». Отже, «голова колони» – Голтіс, Саша Комаров і Костя Могильник. У Москві до нас приєдналися президент Гімалайського клубу Сергій Вертелов та відеооператор Олександр Бєлоусов. Ці хлопці в горах провели часу більше ніж на рівнинах. Крім того, Саша Бєлоусов років п'ять тому вже робив сходження на Кіліманджаро і тому він став нашим другим гідом. Погодьтеся, особистий досвід – це цінніше за будь-який путівник.
Олег Мазур – теж у горах людина не випадкова. Підполковник запасу, інструктор з альпінізму, парашутного спорту... (далі – військова таємниця). На його плечах підготовка «вершників» до здійснення практично всіх попередніх «кроків до Африки». Спеціаліст з тих, хто завжди за кадром. Далі щільним строєм йде наша братія: Андрій Соколовський («Комсомольська правда»), Андрій /.../ («Галицькі контракти»), Ігор /.../ («Теленеделя»), Михайло /.../ («День»), Женя Хозяінова («Дзеркало тижня»), Сергій Мамін (незмінний фото – та відео-гуру команди «Equites») і я (якщо забули – Олександр Провозін). Разом – щасливе число «13». До слова, сходження ми почали теж 13-го числа.
Тепер зрозуміло, чому наші «титани» були дещо обтяжені не тільки своїми 20-кілограмовими рюкзаками? Звісно, соплі нам ніхто не витирав – самі з вусами. Але подбати про наш побут – це святе!.. А тому напередодні сходження місто Аруша (Танзанія) на два дні було віддане нам. Ну, «віддане» це, звісно, голосно сказано... Одним словом, ми набиралися вражень за повною програмою (про це та багато іншого в наступних номерах «Заграниці» – прим. авт.)
«Хто тут не бував, хто не ризикував –
той сам себе не випробував...»
О пів на дев'яту ранку до готелю підкотив автобус, догори набитий спорядженням, наметами, начинням, їжею та носіями. Як-небудь впихнувши свої речі, ми втягнули животи і просочилися в салон. Через півгодини їзди речі та пасажири втряслися, і дехто розташувався навіть з комфортом.
Дорога від Аруші до \/...\/ зайняла близько двох годин. Останню частину шляху автобус сміливо видирався африканською ґрунтівкою в гору досить крутою траєкторією. Повз пропливали бананові гаї (сади?), а душа співала гімн концерну «Тойота», коли водій натужно долав чергову кручу. І ось, перед нами ворота Кіліманджаро! Вивантажились, зважились (рюкзаки), у книзі залишили свої дані (а раптом?!) і якось без «Прощання слов'янки», по-простому одразу вирушили в путь. Наш караван значно збільшився: «тринадцятеро» нас, 20 носіїв, 2 кухарі та гід з помічником. Ну як?
Шлях від Машаме-гейт до табору Машаме-хат за інструкцією (?) займає 6 годин. Шість годин по стежці, перекресленій корінням тропічних дерев і ділянками рідкого бруду. Взявши різкий старт, ми з Олегом Мазуром «змахнули» перший етап за 4 години. Я в житті так не потів. Схоже, з мене вийшло навіть київське пиво (якщо там щось і залишалось). Прийшовши до табору, я хвилин сорок ходив колами, не зупиняючись. Боявся наступного дня «крепатури». «Титани» у повному спорядженні (свої рюкзаки вони протягом усього сходження несли самі) прибули одразу за нами. Голтіс з усмішкою до вух (естет), Саша з філософським виглядом (прагматик), Костя під ручку з Женею (джентльмен гірський). Перша вечеря в горах, перший нічліг. Нічого, приємно, коли тебе годують, постільку за тобою носять...
«І можна звернути, обрив обігнути, –
Але ми обираємо важкий шлях,
Небезпечний, як воєнна стежка»
Для нас – «чайників» – «бувалі» по дорозі провели курс лекцій з альпінізму. Я не без тривоги дізнався про те, що «Equites» наполягли на тому, щоб іти маршрутом Магаме, який від второваної стежки «Кока-кола» відрізняється тим, що далеко не всі доходять до вершини. Ще я дізнався, що категорія маршруту приблизно 2-Б (чесно кажучи, ні цифра, ні буква мені не сподобалися) і що минулого року американець і німець на шляху до вершини померли від серцевого нападу. А ще попереду на нас чекає «горняшка», йти доведеться по «сипучці», і мінусова температура вночі... Як людина бувала (в «Заграниці» інші не працюють) я подумки готувався до випробувань, паралельно долаючи те, що нам підкидала щоденно гора. А це і поступове розрідження повітря, і підступне сонце, і підозріла вода з струмка (бутильована продавалася на стоянках по $5 за 1,5 л), і відверті скелі з гострим камінням та неприємними по висоті прірвами.
Вже на третій день, коли всі м'язи змирилися з тим, що доведеться попрацювати, а голова з тим, що можна ні про що не думати, я зрозумів від чого кайфують альпіністи і навіщо, власне, вони лізуть у гори. Виявляється для того, щоб увечері, знявши черевики і затуливши ніс, зловити кайф. А ще для того, щоб побачити красу, яка простому смертному доступна тільки у вигляді листівок та фотографій у журналах. Наприклад, я вперше побачив хмари (вид зверху) не з ілюмінатора літака, а наживо. Стоячи на схилі гори і окидаючи поглядом покорителя стада небесних баранчиків. Я не сентиментальний. Це Голтіс у всьому примудряється побачити прекрасне. Але тут я сказав собі: «Це – добре!»
«Внизу не зустрінеш, як не тягнись,
За все своє щасливе життя
Десятої частки таких красот і чудес»
Заради справедливості треба зауважити, що парк Кіліманджаро дійсно одне з найунікальніших місць на землі. Саме тут людина має можливість доторкнутися до природи, відчути її різноманіття, красу, силу і заодно зайвий раз нагадати собі, що він ма-аленька козявка, а ніякий не господар Землі...
На нижніх схилах гори аборигени вирощують каву і кукурудзу, а приблизно до висоти 3.000 метрів росте вологий тропічний ліс. А ще вище, на висоті приблизно 4.400 метрів, луки змінюються високогірними лишайниками та мохами. Кажуть, що тільки в басейні Конго можна ще побачити такі незаймані, майже непрохідні ліси, справжнє буйство високих трав і гігантських замшілих деревних стовбурів, переплетених ліанами. Листя закриває сонячне світло, і ніким не тривожені екзотичні тварини – від мавп і леопардів до могутніх слонів – прекрасно почуваються під цим зеленим шатром. Ще вище тягнеться зона гірських луків з яскравими квітами та виростаючими до величезних розмірів дивовижними деревоподібними рослинами – сенеціями. Над самою землею стовбур їх розділяється на дві товсті гілки, що нагадують гігантські канделябри. Інший, теж незвичний мешканець гірських луків – лобелія – стовпчиком тягнеться вгору, сягаючи чотирьох з половиною метрів заввишки, і завершується свічкоподібним пензлем блакитних квітів. Після позначки чотири тисячі метрів луки змінює зона високогірних лишайників та мохів, а біля самої вершини вже панують тільки камінь і лід.
Сама снігова шапка теж виглядає вражаюче. Вершину вулкана ми побачили на власні очі тільки на другий день сходження ввечері. За вечерею ми вітали Сашу Бєлоусова з днем народження, і в один з кульмінаційних моментів хтось заскочив у палатку-їдальню з криком: «Вершина відкрилася!» Всі викотилися назовні і побачили цю красу. Женя (ох, жінка!) тут же скромно промовила: «А це, Сашо, мій подарунок тобі!» Як кажуть, від художника художнику... Ну, а вам, дорогі читачі, я подарую легенду.
У давні часи, кажуть, місцеві племена вірили, що вершина складається зі срібла. Їх можна зрозуміти, адже вони ніколи не бачили снігу та льоду. Але зійти на Кіліманджаро і перевірити свою здогадку ніхто з аборигенів не наважувався. Справа в тому, що, згідно з повір'ям, схили гори були оселею злих духів, які жорстоко покарають кожного, хто порушить їхній спокій. Розповідають, правда, що один місцевий вождь все ж послав своїх воїнів на вершину Кібо, щоб добути срібла. Але коли воїни набрали «благородного металу» повні жмені, він розтанув у них у руках. Воїни повернулися до вождя ні з чим... Отаке невезіння.
«Стрімкі стіни – ану, не зівай!
Ти тут на везіння не сподівай.
В горах ненадійні ні камінь, ні лід, ні скеля»
Табір Баранко-кемп (3.650 м) розташований у симпатичній долині біля підніжжя довгої стрімкої скельної гряди висотою понад 150 метрів. Нам належало «штурманути» стіну і за три години дійти до останнього, штурмового табору Барафу-кемп, що знаходиться на висоті 4.560 метрів. Колеги з сумнівом поглядали на кам’яну стіну, а в мене на душі було спокійно і весело. Річ у тім, що напередодні наші «бувалі» перевели мене з розряду «чайників» у, треба гадати, «кавоварки» і затягли з собою на екскурсію на Лава-таун – скелю з вулканічної породи, що підноситься на 100 метрів зі схилу вулкана. Я в повній мірі відчув драйв підйому без страховки по майже стрімких стінах і склав останній іспит, дізнавшись, що таке «турки», і ставши їх відрізняти від звичайних каменів. Принагідно ми (виявляється) пройшли акліматизацію, і наші дорогоцінні організми стали готові до тягот і негараздів високогір'я.
«Еквітаси» на своє задоволення повисіли на мотузках, випробували якийсь невідомий пристрій для спуску та підйому і наостанок клацнулися на першій вершині по дорозі до основної. Тому-то все співало і ликувало напередодні штурму стінки. Олег, окинувши поглядом скелю, сказав, що хвилин за 15 він її зробить. Я накинув собі ще 15 і подумки приготувався виплюнути залишки легень десь на середині. Інші почали полегшувати та перепаковувати рюкзаки...
Права рука, права нога... Мінімум три точки опори... Ага, намацав. Вперед. Вгору... Знаєте, захоплює. Ось тільки відеокамера все більше заважає, рюкзак важчає. Вдих – крок, видих – крок. У горах швидкості зовсім інші. Через двадцять хвилин показалася вершина. І-і-єс-с!!! Далі майже пологий шлях серед вулканічної породи.
«Весь світ на долоні – ти щасливий і німий
І тільки трохи заздриш тим,
Іншим – у яких вершина ще попереду»
У штурмовому таборі зібралися на військову раду. Провідники наполягали на тому, щоб ми виступили о 12 годині ночі, мотивуючи це тим, що всі групи так виходять, аби зустріти світанок на вершині. Нам світанок був не потрібен (ні, потрібен, звісно, але не такою ціною). Нам потрібен був час для зйомки. Півгодинки сонячного ранку. І все. Більше на вершині не витримаєш. Сторгувалися на тому, що виходимо о 2 годині ночі. При цьому я вже тоді знав, що в Танзанії всі спізнюються в середньому на півгодини. Автобуси, провідники...
– Містар! Містар!
Насилу розліпивши очі, в темряві намету я розрізнив білозубу посмішку нашого провідника Санарі.
– Містар, ті, – знову прошепотів він і зник.
Це «ті» означало, що вже 2:30 ночі, пора одягатися й іти пити чай. О 3:00 ми маємо покинути табір і штурмувати останні 1.400 метрів. У темряві маячать налобні ліхтарики штурмовиків. Нас стало менше. У таборі залишаються «старі, жінки та діти». Всього – четверо. Значить, на штурм ідуть дев’ять осіб і три провідники. Двоє з них на випадок, якщо когось доведеться евакуювати вниз.
• До речі, саме в таких умовах стає зрозуміло, яку величезну роль відіграє в поході кожен аксесуар та обмундирування. Взяти ті ж ліхтарики – ми купили Fenix в Києві, і це виявилося набагато вигідніше, ніж брати обладнання в оренду вже на місці.
Що таке сходження вночі? Перед очима пляма ліхтаря. Ти чуєш лише своє сопіння та сопіння товариша. Крок – видих, крок – вдих. Крутизна схилу 30-35 градусів. Час тече, як смола з бочки. Вже через півгодини починаєш чортихатися, потім посилаєш все на три-п'ять букв. Потім починаєш обдумувати план відступу. Ще через півгодини (всього повзти треба 7-9 годин) соромиш себе за малодушність, малюєш картинки, як осудливо подивляться на тебе колеги, як вони будуть тебе висміювати. Наступна тридцятихвилинка віддана думкам про те, що пізно, видно, я кинув палити. Дихати вже нічим... І не віриться, що жив у Києві... В УАЗці треба буде ліфтанути кузов... Ці черевики ковзають по мармуровій підлозі... Вода замерзла в поїльнику... Хтось відвалився на камені... Де тут леопард валявся...
Далеко попереду (або вгорі) видно ліхтарики якоїсь групи. Боже! Скільки ж ще йти!
– Привал!
– Сань, ну як відчуття?
– Жити можна.
– Дай води.
– Вона замерзла.
– Говорив тобі, під куртку сховай ємність.
– Я під куртку відеокамеру засунув...
Знову миготіння ліхтариків, шерех «сипухи», короткі матюки... До стели (останні 200 метрів) ми дісталися, не дорахувавшись одного «бійця». Не дотягнувши 400 метрів, у табір пішов Андрій – «горняшка» зробила свою справу. Інші з болем у голові та чортиками в очах тяглися до вершини. Останні метри по снігу, повз голубу (!), 50-метрову крижану шапку...
– Хлопці, ура! Ми її зробили!
– Голтіс, діставай прапор!..
– Ще не вмерла Україна!
– Дивіться, а земля-то кругла...
Вже спускаючись вниз, ми дізналися від провідників, що перед нами йшла група італійців. Всього 16 осіб. З них НІХТО не дійшов до вершини...
Олександр ПРОВОЗІН,
Київ – 8.300 км по горизонталі – 5.895 по вертикалі.