Інформаційно-аналітичний дайджест для всіх, хто їде за кордон або залишається вдома
Зона закону

Вантаж виявився живим

Часто на батьківщині заарештованих мандрівників морів сприймають такими собі телятами, яких ошукали, підставили підступні господарі чи фрахтувальники. Іноді так і буває. «Мечу» в Дарданеллах вантажоперевізник наказав зменшити хід нібито для прийому робітників-ремонтників, після чого його взяли на абордаж незграбним пароплавчиком, з якого на борт полізла смаглява різномовна публіка, включно з дітьми та вагітними жінками. Але частіше про заборонене перевезення екіпаж знає або здогадується заздалегідь і розуміє, що переслідуваний і, тим не менше, розвиваний бізнес цей — вигідний. За прибутковістю він, до речі, на третьому місці після перевезення наркотиків і зброї.

Екіпаж катера «Аnna Antoniou II», порт приписки Лімасол, тільки завдяки неймовірному везінню уникнув ув'язнення в єгипетській в'язниці, теж знав, на що йде. Цей останній екіпаж з чотирьох осіб — троє одеситів і житель Придністров'я — був направлений на судно в травні минулого року. З двома одеситами автор знайомий особисто, а з одним навіть працював на турбоході «Собінов», тому з перших рук отримана інформація достовірна.

В афінському аеропорту четвірку зустрів якийсь Дімітріос, один із співвласників катера. Побіжно перегорнув диплом електромеханіка (він один із четвірки був новачком на «Анні», але не у флоті) і повернув. Більше нічого не вимагалося, жодними сертифікатами судновласники собі життя не ускладнювали. Контрактів екіпаж не підписував, прізвищ господарів не знають досі. Були, щоправда, ще паспорти моряків, і на закордонні паспорти витратилися, але вже з власної ініціативи — на той випадок, якщо доведеться тікати. Не дарма запаслися, випадок невдовзі представився.

Дімітріос повіз їх на острів Саламіна, де на стапелі відпочивав катер — як виявилося, співвітчизник. Судно було роззброєним і проданим грекам вельботом-перехоплювачем типу «Гриф» Чорноморського флоту. Стармех, який служив мічманом на цьому самому «Грифі», провів ревізію двигуна. Підфарбували надбудову, набили підшипники гребного вала. Десь за три тижні покинули порт. Рухалися на швидкості 20 вузлів, катер вийшов на редан, глісував, трясло, як по шпалах. Вахту в машині стояли по двоє через двоє. Коли валилися від втоми, капітан оголошував: «Шпали скінчилися!» — і зупиняв дизель, дрейфували кілька годин, відсипалися.

Вантаж виявився живим — у Констанці прийняли на борт дюжину громадян Індії, які були оформлені членами екіпажу. Знову поскакали по «шпалах». Як і було домовлено, прибули вночі в точку на рейді поблизу рибацького села кілометрів за триста на захід від грецького порту Пірей, здали «вантаж» на дві рибацькі фелюги.

Відпочивали в бухті днів десять, запасалися водою. На березі познайомилися з греками-понтійцями, емігрантами з Казахстану, одного звали Іваном.

— На Йоанніса та його придурків працюєте? — спитав Іван і усміхнувся. — Майте на увазі, у них голяк, грошей нема. Чим тут стояти без діла, могли б у Алекс обернутися. В Олександрії 35 індусів чекають відправлення. Плачу за кожну ходку по дві штуки. Іде?

З'ясували, що Іван — з крутих російських мафіозі, не ризикнули.

Зробили три ходки на Констанцу, щоразу брали строго по дванадцять пасажирів. Пояснювалися англійською, у кожній групі був товмач. Куди фелюги переправляли індусів, екіпаж не знав, не відав — нібито на недобудовану дачу Куліша, одного з господарів. У полі зору екіпажу було троє власників або партнерів — Дімітріос, Куліш та Іоанніс. У останнього зберігалася купча на катер і весь пакет документів. За кожну ходку Іоанніс обіцяв бонус, преміальні, по півтори тисячі на круг. Возили смаглявих за документами з печатками та візами. Не моряцька це справа — перевіряти, фальшиві вони чи справжні.

Бонусу так і не дочекалися, отримали наказ терміново йти в Бенгазі за рибою. Промаялися в Лівії з тиждень, але рибу не брали. Іоанніс наказав їм іти на Олександрію. Карт не було, пробиралися у видимості берега, невдовзі отримали нове вказівку — йти в Дам'єтту, будований порт в гирлі одного з рукавів Нілу.

16 липня були на траверзі Дам'єттського маяка, простояли на зовнішньому рейді два тижні. У цю пору року з пустелі дме хамсин, легкий катерок навіть при двох балах кидало як ваньку-встаньку, іграшковий якірець-верп не забирав, їх понесло в штормове море. Питна вода була на межі, продукти скінчилися ще раніше. Самовільно зайшли в порт. Екіпаж із сусіднього сирійського судна знав, що вони голодували, принесли поїсти.

Вранці на борт прибув власник агентуючої шипшандлерської фірми, якийсь Кафі, привіз трохи продуктів. Якщо картопля коштувала два єгипетські фунти, Кафі писав у рахунках $2, хоча за курсом долар — 3,4 фунта. Підписали рахунки не дивлячись, все одно не їм платити. Дзвонили в Грецію Іоаннісу, сказали, що за несплату портових зборів судно збираються заарештувати. «Гроші висилаємо, все гаразд», — заспокоїли їх з іншого берега Середземного моря.

Кафі поїхав у Роз-ель-Бар, курортне містечко під Дам'єттою, а проблеми залишилися. «Гриф» міг прийняти 700 кг питної води, а мінімальна доза, яку відпускав водовоз, була 25 тонн. Ходили з каністрою по судах, жебракували, зустріли на українському «рибачку» однокласника з морехідки. Рибалки пригостили оселедцем, запропонували взяти скільки зможуть понести, але довелося відмовитися, холодильник на «Грифі» не працює, скінчився бензин для двигуна, а спека — 42 градуси. Алюмінієвий катер розжарювався, як сковорідка, накривалися мокрими простирадлами. Чекали прохолоди, яка наставала за дві години перед світанком.

Зліг із нирковими коліками електромеханік, звернулися до портового лікаря. Два уколи, вартість яких на батьківщині $6, обійшлися в $150. Продовжували жебракувати по суднах. Наймалися на збір фініків. Так минули серпень і вересень.

З Елладою зв'язувалися все рідше, берегли останні грошенята. Іоанніс годував обіцянками. Подзвонили до Греції востаннє, поставили умову:

- Платиш половину зарплати, і ми їдемо, - у трубці мовчали. - Тоді катера не побачиш! - і послали англійською.

Кінці було обрубано. Кафі обіцяв посадити на літак спочатку 12 жовтня, потім сказав, що є квитки на 19-е, але того дня не з'явився. 19-го пішли до капітана порту. Капітан неохоче відкрився, пояснив, що судно й екіпаж заарештовані до аукціону. Щодня приходили імміграційні власті, на окремих листочках розписувалися, підтверджуючи факт голодування. Голодування було сухим, загострення обстановки не заважало хлебтати чай із властями.

26-го потішив візитом Кафі, повіз до Роз-ель-Бар додому, попоїли, але від випивки відмовилися. Поліція, як і раніше, була ввічлива, привітна навіть. Зрозуміли, що самим не вирватися. Додзвонилися до Каїра, до посольства.

Невизначеність виснажувала. Кафі обманним шляхом виманив паспорти - «шури», - необхідні для виходу з порту. Нарешті дочекалися співробітника посольства, Валентина Миколайовича.

- Хлопці, - сказав співробітник, - я приїхав, щоб вас звідси витягти. Вибачайте, що не одразу, ми розриваємося: у Нігерії четверо наших під кулеметами, є арешти суден і в інших африканських країнах. Треба знати Схід, я тут уже три роки... Одне можу сказати твердо: 26-го ви не полетите. Я до вас ще приїду, мені потрібна підтримка.

До 26-го, звісно, Кафі квитки не привіз.

Дні здавалися нескінченними, за тиждень приїхав Валентин Миколайович, пішли до начальника служби безпеки порту, дипломат довго говорив з єгиптянином, той був налаштований прихильно, але питання не вирішувалося. Запросили всіх кудись на обід, барана навіть погрожували зарізати.

- Нікуди з кабінету не виходимо, - попередив Валентин Миколайович, - поки не вклеять марки в паспорти. Власті наполягають на тому, що двоє повинні залишитися для забезпечення безпеки та життєдіяльності судна, а моя зустрічна умова - затримається на місяць лише капітан, одного мені легше буде вирвати.

Переговори затяглися до ночі, нарешті власті погодилися залишити одного капітана, а вранці виліт із Каїра.

Уже в барі аеропорту запитали у рятівника, яка саме допомога йому була потрібна. Валентин Миколайович, виявляється, заручився підтримкою знайомого єгипетського генерала - Схід є Схід.

Капітан повернувся через місяць, Валентин Миколайович його вирвав, як і обіцяв. Валід нещодавно дзвонив капітанові, потішив, повідомивши, що суд і аукціон призначені на березень. З'явився покупець, якийсь Константінос. Хто він - підставна особа чи зацікавлена особа? Константінос обіцяв через Кафі оплатити дорогу капітанові для явки до суду. Валід найняв знайомого адвоката, адвокатові обіцяний гонорар, 20% від суми. Усього екіпажу повинні $18 тисяч, приблизна вартість «Грифа» - $80 тисяч.

Що ж усе-таки змусило господарів-греків відіслати катер з очей геть, а потім «забути» про борги екіпажу?

Не виключено, що грецька поліція-астиномія затримала когось із нелегальних пасажирів «Грифа», могли вийти на Іоанніса, тому катер так терміново й був відфутболений до Африки разом із чотирма свідками. Імовірність цієї версії підсилює телефонна розмова з Іоаннісом, вона відбулася, коли чекали вказівок у Бенгазі. Іоанніс тоді обмовився, що після приходу до Єгипту судно, можливо, змінить прапор, назву і, відповідно, порт приписки. Рефлагування потребує витрат і робиться часто для того ж, для чого злочинці вдаються до пластичної хірургії, - щоб не впізнали.

Чому вибір упав на Дам'єтту? Кафі, схоже, відведена не остання роль в цій історії, точніше, в її фінальній, відповідальній частині, і доріжка до нього в Іоанніса та компанії напевно протоптана. Кафі пригляне за арештованим суденцем, а потім, коли пристрасті вщухнуть, «Гриф» зручно викупити за прийнятною ціною через Константіноса і повернути власникам, Константінос напевно їм не чужа людина.

Був, по всій видимості, свій інтерес і в єгипетської поліції. Портові поліцейські пригощали сигаретами збіднілий екіпаж, але при цьому намагалися вивідати все-таки, який характер вантажу був у трюмі-кубрику «Грифа». «Риба», - відповідали одесити й тицяли пальцями в саморобну ізоляцію, якою були обклеєні перебірки. Поліцейські колупали ізоляцію, навіть нюхали, рибою вона не пахла. Дам'єттська поліція знала краще, ніж будь-хто, що діє міст Єгипет - Еллада з доставки нелегалів. І потреба в доставці була гострою, згадати хоча б пропозицію Івана-понтійця змотатися між іншим до Александрії й перевезти зажданих індусів або пакистанців, усього 35 осіб. А для швидкої й непомітної доставки безвізових юркий швидкісний «Гриф» - найкращий плавзасіб, краще не придумаєш. Варто було б комусь із команди «Грифа» проговоритися - і тоді екіпаж заточили б під варту, хоча самі моряки для властей інтересу не становили, їм важливо було достукатися до господарів у Греції, по можливості заманити їх у Дам'єтту й отримати відступні.

Екіпажу, слава Богу, вдалося уникнути неприємностей. Становище у достроково звільнених ахове - ні зарплати, ні роботи. Самі борги та каміння в нирках...